9. Формування сучасних східнослов’янських етносів.Питання про давньоруську

народність

РОСІЯНИ

етнічним субстратом російського населення центральних та північно-східних

земель стали, крім слов'янських племен словенів, кривичів, в'ятичів і східних

сіверянив, частково угро-фінські та балтійськи племена — меря, мурома, весь,

голядь та ін

БІЛОРУСИ

Білоруси є автохтонами Білорусі. Основу білоруського етносу склали

східно-слов'янські племена кривичів, дреговичів, а також частково радимичів

ідеревлян. Важливу роль у формуванні білорусів як етносу відіграли балтійські

народи, насамперед литовські племена.

УКРАЇНЦІ

Різні історичні долі окремих груп українського народу вплинули на формування

деяких особливостей їх культури. В карпатському регіоні виділяються гуцули,

лемки, бойки. На півночі України — поліщуки. В районі чернігівського Полісся

існує невелика локальна група литвинів.

Згідно з твердженням радянських істориків, яке ще недавно було непорушною

аксіомою, за доби Київської Русі, а саме протягом IX-X ст. унаслідок зближення

і злиття багатьох східнослов'янських племен сформувалася етнічна і мовна

єдність — давньоруська народність.

Вона, як і будь-яка народність за відомим сталінським визначенням, нібито мала

спільну територію, мову, спільне економічне життя і спільний психологічний

склад, що виявляється у спільності культури.

Щодо спільності території на перший погляд сумнівів нібито немає: давньоруська

держава Київська Русь справді займала компактну територію. Але ж це була

спільна територія держави, а не народності. З етнічного погляду ця держава

становила конгломерат різних племен і народів — не лише слов'янських, але й

балтських, тюркських, фінно-угорських. Давньоруська територія була заселена не

рівномірно. Отож єдність давньоруської території усвідомлювалася лише на рівні

державних структур, та й то в умовах напівконфедерації. Загальноруську

свідомість могла мати лише правляча верхівка та найвище духовенство.

Існування народності неможливе й без спільної для всіх її реґіонів мови.

Народне мовлення в епоху Київської Русі являло собою сукупність багатьох

близькоспоріднених, але виразно відмінних між собою діалектів, які не становили

єдиної східнослов'янської мови. Твердження про давньоруську народнорозмовну

мову як мову давньоруської народності не мають під собою реального наукового і

фактичного ґрунту.

Про спільність економічного життя давньоруського суспільства як нібито

необхідну ознаку припущуваної давньоруської народності сказати нічого, бо

спільний ринок формується не в межах етносу чи народності, а в межах держави

незалежно від того, скільки в ній етносів.

Нарешті, про єдність давньоруської культури, на яку так часто посилаються, щоб

довести існування давньоруської народності. Справді, можна знайти чимало

аргументів на користь цього положення (наприклад, спільна християнська

православна віра, існування спільних рис в архітектурі, малярстві, книжковому

мистецтві). Однак поза увагою дослідників чомусь залишається той

загальновідомий і незаперечний факт, що в Київській Русі було фактично дві

культури.

Одна з них — офіційна, наднаціональна, створювана державними структурами і

спрямовувана церковною (християнською) ідеологією.

Друга культура Київської Русі — це культура простих людей, що виявлялася в

народних звичаях, обрядах, побуті, фольклорі. Це була зовсім інша культура, яка

різко відрізнялася від офіційної, бо вона й далі базувалася на язичницьких

традиціях, а не на християнстві. Отже, це була справді народна культура, яка

могла б стати ознакою припущуваної давньоруської народності, якби була спільною

для всіх земель Київської Русі.

Отже, давні твердження про єдину Русь слід сприймати як вираження відповідної

центристської ідеології, а не як доказ реального існування однорідного

давньоруського етносу у формі давньоруської народності.

Про давньоруське суспільство слід говорити не як про єдину народність, а як про

відносну спільність багатьох східнослов'янських етномовних груп в одній державі

з єдиною офіційною ідеологією і релігією. Не слід плутати поняття давньоруської

державності, яка реалізувалася в утворенні Київської Русі, з відповідною

народністю, яка нібито неминуче мала б сформуватися в цій державі, хоч

насправді вона не встигла чи навіть і не могла сформуватися в тих конкретних

історичних умовах.

10. Введення християнства на русі

Хрещення Русі — процес прийняття і поширення християнства на землях Київської

Русі.

Вузлова подія — масове хрещення у 988 році мешканців Києва, а згодом інших міст

держави князем Володимиром Святославовичем, у результаті чого християнство

стало провідною релігією на Русі.

Є відомості, що бл. 860, два українські князі мали б прийняти християнство, бо

патріарх Фотій в одному посланні пише, що він вислав на Русь єпископа десь бл.

864. Нема, однак, певності, чи то було єпископство в Тмуторокані, чи в Києві.

Наприкінці 9 ст. організаційно в “руській землі” оформлюється церковна

структура - митрополія, на чолі якої став болгарин Михаїл (кін. 9 ст.), який

схилив київського князя Аскольда до прийняття християнства. За переказами, на

могилі Аскольда мала бути збудована церква св. Миколи, що свідчило б, що він

був християнином.

Однак обмеженість в перейманні візантійського християнства Аскольдом, його

нехтування специфікою слов'янського світобачення призвели до того, що у 882 р.

новгородський князь Олег, використавши язичницьку опозицію, захоплює Київ.

Наступник Олега на київському столі Ігор (913-945 рр.) сприяв дуалістичному,

двомірному характеру релігійного життя в державі. Він толерантно ставився до

християнства і не заважав його поступовому проникненню в країні.

Знову ж за Олега поганська реакція придушила християнство, але воно не зникло

зовсім, і є свідчення, що за кн. Ігоря існувала в Києві церква св. Іллі, бо при

укладанні договору з греками 944 частина його посольства присягала на

Євангеліє.

Християнство ширилось в Україні також з Заходу, з Моравії, де місійну працю

провадили Кирило і Мефодій та їхні учні. Обидва слов. апостоли в дорозі до

хозарів були в Криму і там найшли мощі папи Климентія І. З діяльністю Кирила і

Мефодія традиція пов'язує проникнення християнства через Галичину на Волинь, де

мали б бути у Володимирі єп. ще перед хрищенням Києва за Володимира Великого.

Припускають, що за тих часів у Перемишлі вже було єпископство (М. Чубатий).

По смерті Ігоря у [945] р. на чолі держави стає його вдова – княгиня Ольга. Під

час її перебування в 957 р. у Константинополі було докладено чимало зусиль, щоб

здобути найвищого державного титулу “дочки” імператора, для чого Ольга приватно

(найправдоподібніше в Києві у 955 р.) приймає хрещення. У своєму почті Ольга

мала пресвітера Григорія, про що докладно оповідає Константин Багрянородний.

Після повернення з Константинополя княгиня починає проводити лінію на обмеження

впливу язичництва у державі, порушивши “требища бісівські” і побудувавши

дерев'яну церкву святої Софії. Проте заходи Ольги не дали бажаних наслідків.

По-перше, не одержавши політичних переваг від Візантії, вона повернула свій

погляд на Захід, запросивши священнослужителів з німецького королівства, що

піднялося за Оттона І (936-973 рр.). За свідченням німецьких хроністів , посли

від княгині Ольги у [959] р. “просили посвятити для цього народу єпископа і

священників”. У відповідь він прислав на Русь посольство на чолі з

єп.Адальберт. Проте вже в 962 р. він вернувся назад ні з чим. По-друге,

намагання зберегти власну самобутність між Заходом і Сходом приводило до того,

що в києво-руському суспільстві періодично відбувалося реставрування

язичництва.

Діяльність Ольги не знаходить підтримки і розуміння у її найближчому оточенні.

Навіть син Святослав, незважаючи на вмовляння матері, відмовляється від

прийняття християнства, але його сини Ярополк і Олег правдоподібно вже були

християнами. Більше того у [979] р. папа Бенедикт VII висилав послів до

Ярополка.

Хрещення Русі Володимиром Святим

Хрестити Київську Русь і проголосити християнство державною релігією припало

князю Володимиру. Прийшовши до влади за допомогою варязької дружини і

язичницької еліти, Володимир задля їх інтересів запровадив язичницький пантеон

богів. На місці старого капища, де стояв ідол Перуна, з'являються 6

різноплемінних богів – Перун, Дажбог, Хорс, Стрибог, Сімаргл, Мокош.

Але трохи згодом Володимир переконавшись, що для зміцнення держави та її

престижу потрібно нової віри (Київська держава ) підтримували найтісніші

стосунки з Візантією - найбагатшою, могутнішою і найбільш культурно впливовою

державою того часу. Так він вирішив прийняти християнство та охрестити весь

свій народ.

Хрещення сталося у часи послаблення внутрішньополітичного стану у Візантійській

імперії. У другій половині (80-х рр.)Х ст. вибухає вкрай небезпечне антиурядове

повстання на Сході імперії, очолюване Вардою Фокою і підтримане населенням

Таврії. Скрутне становище, в якому опинився імператор Візантії, змусило його

звернутися до Києва з проханням про військову допомогу. Умови, за якими Київ

погоджувався допомогти Візантії, продиктував Володимир. За ними київський князь

зобов'язувався допомогти імператору придушити повстання, а за це він мав

віддати за Володимира свою сестру Анну (тобто він отримував права на трон) та

сприяти хрещенню населення Київської держави. При цьому спочатку дістав відмову

і тільки захоплення їм візантійській колонії Херсонес (Корсунь) примусило

Візантію укласти угоду.

Після офіційного хрещення киян у 988 р. християнство стає державною релігією

Київської Русі. Християнізація Русі-України йшла поступово за водними шляхами,

спершу її прийняли більші осередки, пізніше провінція. Не всюди цей процес

відбувався без опору, як в Києві. Гол. опір чинили служителі поганського культу

«волхви», вплив яких на півд. землях Руси був незначний. Натомість на півн. у

Новгороді, Суздалі, Білоозер'ї вони підбурювали населення до відкритих виступів

проти христ. свящ. Ще довго співіснували між собою деякі елементи поганської

віри, переважно обрядів, із христ. (т. зв. двовір'я).

Для унормування церк. життя у своїй державі Володимир видав Устав, призначивши

десятину на утримання церкви, та визначив права духовенства: Володимир

намагався дати структурне оформлення нової релігії, подібне до візантійського.

Перша згадка про митр. на Русі відома з 1037, хоч - раніше мусів бути архієп.,

який наглядав над руською церквою. Першим митр., який згадується, був грек

Теотемпт (див. Київ. митрополія). Християнство, проповідуючи милосердя та

христ. любов — підвалини цивілізованого і мирного життя, об'єднало релігійне

велику державу Володимира і позитивно вплинуло па мораль керівної верхівки і

населення.

З прийняттям християнства в Україні поширилася писемність. Володимир закладав

школи, будував церкви спершу в Києві, а згодом по інших містах. Учителями були

свящ. з Корсуня, які знали слов. мову. Факт, що з прийняттям християнства не

прийшло до безпосереднього політ, опанування Руси-України Візантією, а відкрито

новій християнізованій спільноті зв'язки з дальшими і близькими сусідами, слід

уважати найпозитивнішим наслідком акту хрещення України і слов. Сходу.