85 Соціальна адаптація та інтеріоризація, ресоціалізація та де соціалізація

Адапта́ція соціа́льна — активне пристосування індивіда до умов середовища і результат цього процесу.

Адаптація соціальна має дві форми: активну (індивід прагне вплинути на середовище, змінити його, тобто активно входить у процес соціалізації); пасивну (не взаємодіє із середовищем, не прагне змінити його, пристосуватися до особистих норм, оцінок, засобів діяльності).

Показники пасивної соціальної адаптації — перехід в інше соціальне середовище, аномія та різні види порушень у ціннісно-нормативній системі суспільства (див. Аномія), відхилення поведінки.

Інтеріоризáція (від лат. interior - внутрішній)- психологічне поняття, що означає формування розумових дій і внутрішнього плану свідомості через засвоєння індивідуумом зовнішніх дій з предметами і соціальних форм спілкування. Поняття введено франц. психологами П'єром Жане, Жаном Піаже, Анрі Валлоном, використовується в психоаналізі при поясненні переходу структури міжіндивідуальних відносин всередину психіки та формування несвідомого (індивідуального або колективного), яке в свою чергу визначає внутрішній план свідомості. За Вигоцьким, інтеріоризация — становлення людської форми психіки завдяки освоєнню індивідом людських цінностей.

Інтеріоризáція (англ. interiorisation)– присвоєння цінностей, їх вростання в особистість. Процес формування внутрішніх структур психіки. Процес переходу від зовнішніх (реальних) до внутрішніх (ідеальних) дій — психічних актів. ІНТЕРІОРИЗАЦІЯ, -ї, ж. 1. Формування внутрішніх структур людської психіки через засвоєння зовнішньої соціальної поведінки. // Процес перетворення зовнішніх, реальних дій на внутрішні розумові дії. 2. У психіатрії — переживання хворим обставин, що його хвилюють, потай від оточуючих.

Ресоціалізація - свідоме відновлення засудженого в соціальному статусі повноправного члена суспільства; повернення його до самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя в суспільстві.

ДЕСОЦІАЛІЗАЦІЯ — повернення загальнонародного надбання чи колективної власності в індивідуальну власність або приватні руки.

86 Авторитарна особистість за е.Фромом

Авторитарна особистість (лат. auctoritas — влада, вплив) — поняття і концепція, введені в науковий обіг соціальними філософами другої половини 20 ст. Еріхом Фроммом таТеодором Адорно, що фіксують і пояснюють існування особливого типу особистості, яка є основою тоталітарних режимів.

Поняття виникло як наслідок аналізу результатів психолого-соціологічного дослідженя витоків та наслідків націонал-соціалізму, проведенного групою вчених Інституту соціальних досліджень (Франкфурт) під керівництвом Т.Адорно в повоєнній Німеччині 1945-1946 рр. і вперше опубліковано в 1950 році.

За Еріхом Фроммом, для авторитарної особистості характерні: нестерпність свободи; жадання самоствердження і влади; агресивність; орієнтація на авторитет лідера, власної суспільної групи і держави; стереотипність мислення; конформізм; ненависть до інтелігенції і людей з інших етнічних груп та ін. Розвиваючи концепцію Фромма, теоретики Франкфуртської школи(Адорно та ін.) охарактеризували авторитарну особистість як «фашизоїдну», тобто таку, яка несе в собі постійну загрозу фашизму. авторитарна особистість, за

Фроммом, характеризується схилянням перед будь-якою силою, захопленням чинною владою; нетерпимістю; презирством до слабкості; фаталізмом; ригідністю; консерватизмом і, що найважливіше в межах нашого дослідження, прагненням до підкорення.

90 Теорія напруги Р.Мертона.

Теорія соціальної напруги в інтерпретації Р. Мертона. Наукова праця Р.  Мертона  припадає  на  час  величезних  соціальних  змін.  Саме  тоді  США, «країна  нових  необмежених  можливостей»,  зазнає  найбільшого  у  своїй  історії  напливу  іммігрантів.  З  часом  стає  зрозуміло,  що  « мериканська  мрія»  доступна  не  всім. Предметом  зацікавлень  Р.  Мертона  стають  відмінності  рівнів  злочинності  серед  представник низів  та  верхів  суспільства.  Згідно  з  поглядами  автора,  дві соціальні структури визначають ці відмінності: перше  це схвалювані куль урою цілі,  те,  чого  індивід  «повинен»  хотіти  та  очікувати  від  життя  (матеріальні  та нематеріальні  «речі»);  друге  схвалювані  суспільством  засоби  досягнення  цих цілей,  тобто  дотримання  законів  та  соціальних  норм,  здобування  освіти  та добросовісна праця. Для тттого, щоби суспільство було стабільним, мусить існувати баланс між цілями та засобами. Баланс існує доти, доки індивід переконаний, що,дотримуючись  схвалюваних  суспільством  засобів,  можна  досягти  схвалюваних цілей.  Дуже  важливо,  щоби  культурно  схвалювані  цілі  були  досяжними  через законні  способи  дії  для  всіх  класів.  У  наступній  таблиці  описані  типи індивідуальної адаптації до аномі ного стану суспільства, тобто до стану розриву між суспільно схвалюваними цілями та засобами їх досягнення.  Схвалювані культурою Форма адаптації цілі засоби Конформізм Індивід намагається досягти успіху  найбільш  конвенційним  із доступних шляхом Інновація Індивід намагається досягти успіху,  використовуючи  незаконні  чи  не  схвалювані  суспільством засоби Ритуалізм Індивід  усвідомлює,  що  не  має шансів  на  успіх  у  суспільстві,  і дотримується конвенційних  засобів без надії на їхю ефективність Ретритизм 

20