78 Основні напрямки дослідження особистості в соціології

Застосування теорії та методів соціології до вивчення особистості сприймається на перший погляд як спроба соціологів вийти за межі предмета своєї науки і посягнути на "свята святих" психології — процеси формування та розвитку особистості (з ЇЇ цілісним індивідуалізованим світом прагнень, думок, почуттів і переживань), підмінивши особистість як специфічний предмет дослідження середньостатистичним індивідом як представником соціальних груп і знеособленим (деіндивідуалізованим) учасником міжгрупових взаємодій. І справді, для соціології особистість становить інтерес насамперед як точка перехрещення незліченних соціальних зв'язків, як об'єкт впливу багатьох соціальних чинників, що забезпечує відтворення соціально адаптованого індивіда, інтегрованого до певної суспільної системи.

Однак саме "знеособлена" особистість у соціології є найбільш близькою до первісного значення поняття "особистість", похідного від латинського слова "persona"* (російською мовою — "личина"), що позначало маску, яка в античному театрі правила акторам за засіб створення сценічного образу з певною соціальною функцією. Пізніше слово "персона" (особистість) асоціюється з громадянським станом людини і лише в сучасній мові остаточно набуло полісемантичного змісту, що дає йому змогу виконувати важливу понятійну функцію в науках про людину і суспільство. До того ж саме соціологічне розуміння особистості протягом усього періоду трансформацій античної "персони" зазнало неістотних змін.

У соціології міцно закріпилося розуміння особистості як соціально-типової характеристики людини, як сукупності соціальних ролей, що визначаються соціальним статусом (становищем у суспільстві). Розглядаючи процес входження індивіда до суспільства, соціалізацію та ідентифікацію його з різними соціальними групами, соціологія пов'язує поняття особистості з соціалізованим індивідом, що у своїй свідомості та поведінці відображає особливості соціальної організації конкретного суспільства. 

Дослідження особистості в соціології здійснюється за такими основними напрямами:

1) соціальна типологія особистості, формування основних соціальних типів особистості, що відображають особливості соціальної організації й розвитку суспільства;

2) закономірності соціалізації як процесу включення індивіда до системи суспільних зв'язків, особливості життєвого шляху особистості;

3) структура особистості, рольова діяльність і спілкування як шляхи реалізації потреб, інтересів, соціальних установок (етті-тюдів) і ціннісних орієнтацій особистості;

4) особистість і соціальне мікросередовище, в якому відбуваються безпосереднє міжособистісне спілкування і взаємодія.

Ці напрями досліджень розробляються в соціологічних теоріях особистості, що перетворилися на самостійну галузь соціологічного знання у XX столітті.

79Етапи і фактори соціалізації.

Процес засвоєння людиною певної с-ми знань, норм та цінностей, які необх для виконання соц ролей у сусп, наз соц-ю. Це перетворення біо індивіда на соц істоту. Роль соц-ї для особистості – це можливість повніше себе реалізувати, а для сусп – це самовідтвор, бо с-я дає змогу новій генерації зайняти місце старшого покоління.

Фактори соціалізації: 1 сукупність ролей і статусів, що їх пропонує суспільство людині; 2 Сукупність соц інститутів суспільних організацій соц спільностей у межах яких індивід виконує свої ролі; 3 Сукупність цінностей норм, знань, звичок, навиків, якостей, котрі людина набуває, щоб реалізувати свої ролі; 4 Соц середовище, яке включає соц інститути і технології виробництва, відтворення і передачі культурних зв’язків; 5 Конкретні події, соціальні явища і процеси, у які вкл людина.

Виокремлюють також соціально-психологічні фактори соціалізації:

1. Соціальні, що відбивають соціально-культурний аспект (набір ролей і статусів, пропонованих суспільством людині, сукупність соціальних інститутів, у межах яких вона може формувати свої соціальні якості й т.п.);

2. Індивідуально-особистісні, значною мірою обумовлені етапом життєвого шляху людини (вибірковість особистості в освоєнні зразків поведінки, діяльності, прояві тендерних особливостей, трансльованих конкретним суспільством)

2 етапи соц-ї: перший етап – первинна соціалізація, другий – вторинна соціалізація. На етапі первинної соціалізації дитина засвоює соціальні норми, знання, цінності, поступово входить у певну культуру. На етапі вторинної соціалізації доросла людина засвоює соціальні ролі та виконує їх у своїй життєдіяльності. Водночас доросла людина поповнює і поглиблює знання, засвоює нові соціально-політичні й моральні норми, поширює соціальний досвід, удосконалює виконання своїх ролей. Процес соціалізації охоплює все життя, соціалізація дорослих суттєво відрізняється від соціалізації дітей. в дорослих соціалізація спрямована на зміну поведінки в новій ситуації, а у дітей – на формуванні ціннісних орієнтацій. Дорослі, що спираються на досвід здатні оцінити норми і сприймати їх критично, а діти в змозі лише їх засвоїти. Дорослі набувають навичок, а соціалізація дітей пов’язана з мотивацією.

80 Типологія як метод соціального пізнання. Модальний, ідеальний, базисний типи особистості

Особливе місце серед загальнонаукових методів посідає типологія, оскільки вона, з одного боку, є методологічним рівнем пізнання, а з іншого — передбачає конкретну техніку аналізу об´єкта дослідження. Як певний методологічний рівень пізнання типологія дає змогу здійснити перехід від найзагальнішого, абстрактного аналізу об´єкта до конкретного дослідження, тобто передбачає виділення типу, що є перехідним від емпіричної класифікації до теоретичної концепції видом пізнання.

Сутність типології як конкретної методики дослідження має такі аспекти. У класичному експерименті основними параметрами є дві змінні. Одна з них, так звана незалежна змінна, контролюється експериментатором і довільно змінюється ним. При цьому фіксуються зміни іншого параметра — залежної змінної. Як результат, визначається характер зв´язку між двома рядами одержаних характеристик. При переході від природничих наук до дослідження людини і складних соціальних явищ виникають особливі труднощі. У разі, якщо предмет вивчення надто складний та недостатньо вивчений (наприклад структура особистості або спосіб життя), то як змінна він є невідомим, заради якого задумане дослідження. Проте невизначеність незалежної змінної можна зменшити об´єднанням у групи чи класи конкретних елементів (наприклад, індивідів) за певною ознакою (стать, вік, соматичні або психологічні особливості, умови життя тощо). Таке об´єднання й характеризує типологізацію як технологію здобуття нового знання.

У сучасній науці поширені різні підходи до розуміння поняття "тип", до оцінки значення методу типології. Висхідною точкою дискусії про поняття типу, його методологічне значення й застосування в більшості випадків є оцінка поняття "ідеальний тип", введеного до соціального пізнання Максом Вебером. Типи в соціальних науках розглядаються ним як "уявні образи, одержані за допомогою утопічної раціональності". Основну характерну рису типології М. Вебер вбачає в тому, що типоутворююча ознака, яку виділяє дослідник, не є суттєвою ознакою самого об´єкта вивчення, а привноситься в реальність дослідником для осмислення, розуміння, пояснення процесів, що відбуваються, з певного погляду. Вивчаючи походження та становлення типології як наукового методу, американський соціолог Дж. Маккінні вважав, що здатність до типологізації закладена в повсякденній свідомості, у способі мислення; це є спосіб існування в довколишньому середовищі з його численними чинниками впливу на людину: "Взаємодія людей може мати місце за посередництвом абстракції, ідеалізації довколишнього світу. Так звана раціональна поведінка передбачає вміння типологізувати. Тільки за допомогою типології можна передбачити наслідки дій на підставі минулого досвіду. Виходячи з цих міркувань, можна стверджувати, що людські істоти неминуче категоризують свій досвід через абстракції, концепції, типи. Як учасники соціального процесу люди самі на підставі здорового глузду і життєвого досвіду на "фольклорному" рівні займаються створенням типів". Становлення наукової типології відбувається в період загального піднесення розвитку науки, початок якого можна умовно віднести до середини XVII ст. Відкриття в оптиці, фізиці та інших науках приводять до технічного вдосконалення методів отримання даних і накопичення нових наукових фактів. У зв´язку з розширенням можливостей одержання нових даних не лише про видимі, а й про приховані властивості довколишніх явищ виникає потреба вдосконалити методики впорядкування одержаних фактів. Якщо в практичному житті людей типізація предметів, явищ, властивостей відбувається на підставі ознак, що мають значення в повсякденному житті, то наукова функція типологізації полягає насамперед у встановленні серед численних ознак об´єкта основних взаємопов´язаних ознак, що визначають сутність самого об´єкта.

Типологія як загальнонауковий принцип пізнання застосовується в різних науках. Проте частка її, порівняно з іншими методами, збільшується в науках, які мають своїм предметом людину з її соціальним світом. У зв´язку з цим слід зупинитися на розмежуванні понять, що виникли в межах розвитку типологічного методу: "групування", "класифікація", "типологізація" тощо.

Типологія, яка характеризує модальні типи особистості, показує, які з них займають домінуюче положення в суспільстві або соці­альних групах.

Модальний — той, який реально переважає в даному суспільстві.

Ідеальний — не прив'язаний до конкретних умов. Це тип особистості як побажання на майбутнє, наприклад, всебічно і гармонійно розвинена особистість у К.Маркса чи нова людина Е.Фромма.

Базисний — найкращим чином відповідає потребам сучасного етапу суспільного розвитку.

81 Залежність типу особистості від соціокультурних умов. Ринковий тип особистості.

Нові підходи до поняття „особистість” можна знайти у роботах Е.Фромма. Зокрема, він зазначає, що в умовах „ринкової демократії” „виросла” і сформувалась „ринкова особистість”, яка поводить себе подібно товару. Людина-товар пропонує себе, свою молодість, красу, принадність, сексуальність в обмін на соціальні і суспільні привілеї. Попит залежить від коньюктурних коливань на певний тип особистості за зовнішніми ознаками і характером поведінки. Тому „ринковий” тип особистості здатен перебудовуватися і пристосовуватися. Проте, хоча „ринкова особистість” гнучка, адаптивна, комунікабельна, здатна проявляти себе і переконувати інших у тому, що саме вона – найкраща з усіх претендентів на якусь посаду, в ній постійно живе невпевненість у собі і розуміння того, що насправді відбувається з нею та її оточенням.