33. Діонісій Ареопагіт: апофатичне та катафатичне богослов’я.

Діонісій Ареопагіт. Ім’я це було відомим, це високоосвічений афінянин, який прийняв християнство під впливом проповіді апостола Павла. Всі були впевнені в тому, що автором трактатів “Про імена Божі”, “Про містичне богослов’я”, “Про небесну ієрархію”, тощо, є той самий легендарний Діонісій Ареопагіт. В епоху Відродження було доведено, що трактати ці не могли бути ним. Після цього автора почали називати Псевдо-Діонісієм.В його творах йдеться про те, що Бога можна пізнавати двома шляхами. Перший підхід, названий негативною теологією (апофатизм), означає розуміння того, що Бог – є “ніщо”, тобто “ніщо з цього світу”. Ніщо з того, що є в нашому світі, ми не можемо порівняти з Богом – Він надзвичайно вищий, більший, істинний за будь-яку річ, будь-яке поняття і визначення. На думку Ареопагіта, ми можемо посилатись на Бога як на Початок, вбачаючи в ньому і Світло, і Причину, і Сутність, і Життя, і Благо, і Любов, і Мудрість, і Всемогутність, і Красу. Другий підхід, названий позитивною теологією (катафатизм) означає розуміння того, що весь світ, все існуюче є певний образ Божий. Катафатизм пізнає Бога через пізнання сутнісних законів світобудови, що самі собою є наслідком або образом Божого творіння.Діонісій Ареопагіт вважав, що між Богом і світом існує межа. Вона полягає у принциповій різниці існування Бога та існування світу. Існування Бога є “сокровенна безмежність”, або транс (“непрохідне”), до якого нікому не вдавалось наблизитись. Існування ж світу полягає тільки у причетності до божественного буття, до “сокровенної безмежності”.

34. Латинська патристика. Августин Аврелій.

Латинська післянікейська патристика представлена низкою видатних діячів, серед яких особливе місце займає постать Августина.Августин Гіппонський У вісімнадцятирічному віці, знаходячись, він відкриває в собі покликання до філософії. Він вчиться і викладає, відкривши школу у Тагасті.У Римі ознайомившись з працями Філона Александрійського, Орігена, а також з трактатами Плотіна, він свідомо і остаточно переходить у християнську віру. Перебуваючи на посаді єпископа, Августин поєднує богословську, проповідницьку і філософську діяльність. Пише багато творів. З усієї августинівської спадщини варто зупинитись на основних проблемах християнської теології. Серед них: проблема пізнання та проблема творення.Августин вважав, що в центрі пізнання стоїть Бог, тому його філософію називають теоцентричною. Августин дійшов висновку, що шлях богопізнання є складний шлях віри та сумніву. Неможливо пізнати бога, не віруючи в нього – з віри починається пізнання. “Вір, щоб розуміти” – перша частина правила пізнання Августина. Парадокс вирішується ним таким чином: знання про Творця світу вже закладене Ним у людині, і його необхідно лише згадати, а для цього необхідно повірити. Але, повіривши, почавши згадувати, людина повинна весь час перевіряти – чи правильно вона згадує, чи не йде її розум, настільки недосконалий у порівняння з Божественним, хибними шляхами. І ось тут і необхідний сумнів – сумнів, заснований на вірі. “Розумій, щоб міг вірити” – такою є друга частина правила пізнання Августина.В центрі світобудови, за Августином, знаходиться Бог – причина існування всього сущого, всіх його змін. Бог не тільки створив світ, але й продовжує творити його – світ не розвивається сам, все, що в ньому відбувається, є реалізацією Божого задуму.Від початку світу, вважав Августин, існує розділення на град Божий, до якого відносяться всі духовні сили, віддані Богові, істинні християни та доброчесні люди, і град Земний, до котрого належать всі обтяжені гріхами, безчесними справами, плотськими втіхами. Засновником земного града, на думку Августина, був братовбивця Каїн, якому в історії Риму відповідав братовбивця Ромул. Рим для Августина є втіленням града земного, і всі, хто прагне до граду Божого, що дає спасіння та вічне життя або істинне буття, повинні відмовитись від Риму. Загибель Риму, схвалена Августином, повинна була сприяти розповсюдженню християнства серед варварських народів – і Августин виявився правим, тому що і остготи, і вестготи, а потім і вандали в решті решт прийняли християнство. Хід людської історії, вважав Августин, буде визначатися протистоянням цих двох градів – і так аж до Страшного суду, Апокаліпсису, в результаті якого врятуються тільки люди, що обрали град Божий.Августинівська концепція історії отримала назву есхатологічної, тобто орієнтованої на кінець світу. Але його сучасникам і взагалі людям Середньовіччя вона зовсім не здавалась похмурою та песимістичною. Навпаки, вони вважали її цілком оптимістичною – адже вона давала сенс існуванню людства, вказувала йому ясну мету.

35. Філософська спадщина Северина Боеція. Боеція називають “останнім римлянином і першим схоластом”.Северин Боецій Будучи найосвіченішою людиною свого часу, добре обізнаною з грецькою філософією та наукою, Боецій мав надзвичайний вплив на культуру і філософію середньовіччя. Його праці, що дійшли до нас, можна згрупувати наступним чином: 1) навчальні настанови щодо “вільних мистецтв”; 2) трактати і коментарі з логіки; 3) літературно-філософський твір “Розрада Філософією”.Щодо робіт першої групи, то слід зауважити, саме завдяки Боецію, система освіти, що склалась за часів пізньої античності, була адаптована до нових історичних та духовних умов і потреб. У середньовічних школах викладали сім “вільних мистецтв”¹. Цей комплекс включав у себе “тривіум” (граматика, риторика, діалектика) і “квадривіум” (арифметика, геометрія, астрономія, музика). До праць другої групи увійшли твори з логіки, переклади, коментарі і трактати. Завдячуючи їм, середньовіччя опанувало інтелектуальний інструментарій античної філософії. Крім того, саме у працях з логіки Боецій не тільки заклав підвалини схоластичного методу, але й сформулював майбутню проблему універсалій. Універсалія – це сенс або значення загального імені, такого, як “дім взагалі”, “людина взагалі”, “тварина взагалі. Універсалії, на його думку, є результатом мисленнєвої абстракції. У творі “Розрада Філософією” Боецій описує перебування у в’язниці і стан відчаю, котрий його охоплює через несправедливість того, що відбувається. В цій ситуації його і відвідує певна дама, в котрій від впізнає свою давню знайому Філософію. В ході тривалої бесіди Філософія зцілює Боеція від страждань, наводячи аргументи на користь того, що все, що відбувається, має вищий сенс. Зцілюючи Боеція, Філософія звертається до його віри в Бога і у небесну родину. Вона доводить, що світом керує універсальне божественне проведіння, під керівництвом якого знаходиться велике благо для людини. Знайшовши в цьому розраду, Боецій готується зустріти смерть зі стоїчною байдужістю.Боецій у своєму трактаті фактично поєднує християнське вчення з вченням античних стоїків, тому “Розрада Філософією” довгий час, особливо в Середні віки і в епоху Ренесансу, була настільною книгою практично кожного видатного філософа. Однією з найскладніших проблем у християнстві завжди була тринітарна проблема. Суть даної проблеми полягає у співвідношенні іпостасей Бога як Отця, Сина і Святого Духа. Своє вирішення цієї проблеми Боецій дав у трактаті “Про троїстість”.Своєрідність позиції Боеція полягає в тому, що при вирішенні тринітарної проблеми він користується поняттям “субстанція”. Субстанція – це основа, на якій тримається все решта. Субстанція, згідно з Боецієм, це те, що саме визначає свої атрибути, або ж невід’ємні властивості. Наприклад, три кути є атрибутом трикутника, без чого трикутника просто не буває. І так само трикутника не може бути без трьох сторін. Три сторони – це така ж атрибутивна властивість трикутника, як і три кути. В результаті виходить, що фігура, яка має три кути, і фігура, яка має три сторони, є одна і таж фігура. Приблизно так же розмірковує Боецій і у питанні про божественні іпостасі. Отець, Син і Святий Дух, згідно з Боецієм, – це не три різних бога, а три іпостасі, або, точніше, три атрибути однієї і тієї ж божественної субстанції. В одному відношенні Бог є Отцем, в іншому – Сином, а в третьому – Святим Духом. При цьому втрата якого-небудь з цих атрибутів Бога неможлива.

36. Схоластика як історико-культурне явище західно-християнського Середньовіччя.Схоластика – шкільна наука, шкільний рух у період західнохристиянського середньовіччя; релігійно-філософське вчення. Для схоластики характерним є те, що наука і філософія ґрунтувались на християнських істинах, які мали свій вираз у догмах. В історії схоластики виділяють три етапи: рання, середня і пізня.Рання схоластика ґрунтується на нерозчленованості, взаємопроникненні науки, філософії, теології. Будується на платонізмі і неоплатонізмі. Вивчає і систематизує філософські здобутки патристичної доби. Серед видатних постатей цього періоду знаходимо Іоанна Скота Еріугену, Росцеліна, П’єра Абеляра, тощо. Середня схоластика характеризується остаточним відмежуванням науки і філософії від теології, а також розповсюдженням і впливом вчення Аристотеля. Це час завершення релігійно-філософських систем. Серед них системи Бонавентури, Фоми Аквінського, Дунса Скота, Роджена Бекона тощо. Середня схоластика розробила і внесла у філософську скарбницю докази буття Бога, Божественного творіння; запропонувала шляхи вирішення проблеми універсалій, співвідношення віри і розуму. Це був час великих філософсько-теологічних енциклопедій.Пізня схоластика характеризується раціоналістичною систематизацією теологічного знання, подальшим формуванням природознавчого та натурфілософського мислення, виробленням логіки та метафізики ірраціоналістичного спрямування, остаточним відмежуванням містики від церковної теології. У цей період зростає роль номіналізму. Найвпливовішим представником пізньої схоластики є Вільям Оккам.

37. Іоанн Скот Еріугена. Вчення про чотири природи.Філософа Іоанна Скота Еріугену прийнято вважати “батьком схоластики”. Іоанн Скот Еріугена знав античну філософію і високо цінував Платона та Арістотеля. Еріуген написав роботу “Про божественне передвизначення”, в якій доводив, що людині не може бути передвизначений рай або пекло. Адже головне, чим Бог нагородив людину, – це свобода вибору. А оскільки Бог добрий, то він передвизначає людину до вибору на користь Добра. Тому в кінцевому результаті всі, включаючи Сатану, повернуться до Бога. Робота вийшла нетрадиційною і була визнана церквою єретичною.Але не тільки ця робота Еріугени була засуджена церквою. Головна праця Еріугени “Про розподілення природи” ще за життя автора була засуджена церквою, причому двічі. В цій роботі Еріугена виділяє чотири сходинки природи (буття). Перша сходинка – це природа нестворена, але така, що творить. Таким є Бог. Друга сходинка – це природа створена і разом з тим така, що творить. Таким є Божественний Розум, або Логос. Третя сходинка – це природа створена, але така, що не творить. Це чуттєвий світ, що існує у просторі і часі. І нарешті, четверта сходинка, котра є природа нестворена і така, що не творить. У Еріугени тут знову опинився Бог. Таким чином, Еріугена хотів обґрунтувати світову гармонію, в котрій з Бога все починається і ним же закінчується.Проблема універсалій. Іоанн Скот Еріугена – прибічник філософського реалізму. Він стверджував, що “загальне” і “єдине” існують поза “одиничним” і “конкретним” та передує їм. Чим більш загальним є поняття (універсалія), тим більш реальним є його існування у якості самостійної сутності. Так, індивід існує завдяки його залученню до “виду”, а “виду” – до “роду”. Скажімо у фразі “Сократ людина” важливіше “Сократ” чи “людина”? Еріугена відповів би, що “людина”, адже без належності Сократа до видового поняття людина не було б ніякого Сократа.Раціоналізм Еріугени мав значний вплив на розвиток подальшої філософської думки.

38.)Дискусія про універсалії та її місце в історії середньовічної філософіїДискусія ця має свій початок ще в античній дискусії платонізму з аристотелізмом. У середні століття прихильників платонізму стали називати реалістами, а прихильників аристотелізму - номіналістами. Реалісти стверджували, що тільки універсалі! мають справжню реальність. Вони існують незалежно від того, чи існують конкретні речі, що є їх втіленням, і чи знає про них людина або не знає. Універсали існували до людини і до світу у вигляді ідей, образів Бога, за якими він створює світ. Таким є висновок крайнього реалізму, що зробив, зокрема, Ансельм Контерберійський

39.)філософія Ансельма Кентерберійського Ансельм Кентерберійський відомий католицький теолог, церковний діяч, філософ. Ансельм народився 21 квітня 1033 році у місті Аоста, що знаходиться в Італії. Походив із заможньої родини, що дало змогу Ансельму отримати хорошу освіту. З раннього віку Ансельм вивчав філософію, риторику, догматику, латину.У 1054 році Ансельм розпочинає навчатися у паризькій вищій школі. По закінченню перебирається до Беркського монастиря у 1060 році.У 1078 році Ансельма обирають абатом Беркського монастиря. Саме Беркському монастирі Ансельм пише свій знаменитий трактат «Monologion». У цьому трактаті Ансельм робить спробу зрозуміти та пізнати Бога через онтологічні докази його існування. На думку Ансельма,  Бог є все сущим, тобто він не живе у матеріальному світі, він існує поза різними світами, адже він є істиною і сенсом всього існуючого. З народженням людини Господь вкладє в нас ідею про себе. Тому людина протягом свого життя постійно перебуває у пошуках Господа. Ансельм вважає, що абсолютною досконалістю є один Господь, адже він завжди існував без гріха.

40.)Концептуалізм П. Абеляра П'єр Абеляр за життя здобув популярність як блискучий полеміст, що мав безліч учнів і послідовників. Основні твори: «Так і ні», «Діалектика», «Введення в теологію», «Пізнай самого себе», «Історія моїх страждань» (єдина середньовічна автобіографія філософа-професіонала).П'єр Абеляр раціоналізував відносини віри і розуму, вважаючи обов'язковою умовою віри розуміння («розумію, щоб вірити»). Початковими принципами критики П'єром Абеляром авторитетів церкви виступали сумнів у безумовній істинності положень віри і теза про необхідність осмисленого відношення до священних текстів (оскільки «богослови часто вчать того, чого самі не розуміють»). Радикальному сумніву Абеляр піддавав будь-які тексти, окрім непогрішимого Святого Письма: можуть помилятися навіть апостоли і батьки церкви.Відповідно до концепції «двох істин», П'єр Абеляр вважав, що в компетенцію віри входять думки про невидимі речі, що не доступні людським відчуттям і, отже, розташовані за межами реального світу. Безумовність авторитету Священного Писання в рішенні спірних питань не виключає можливість і навіть необхідність існування іншого способу досягнення істини, який П'єр Абеляр бачить у діалектиці або логіці як науці про мову. Розвиваючи свій метод, він підкреслював, що логіка має справу тільки з іменами і мовними поняттями; на відміну від метафізики логіку цікавить не істина речей, а істина вислову. У цьому сенсі філософія П'єра Абеляра є переважно критичним лінгвістичним аналізом. Ця особливість зумовила рішення П'єром Абеляром проблеми універсалій у дусі «концептуалізму». 41.)Філософські погляди фоми аквінського Філософські напрямки можна розділити на матеріалізм і ідеалізм, залежно від того, що вважається первинним матерія або дух. Ті, хто затверджує, що матерія первинна, а мислення вдруге, ставляться до табору матеріалістів. Ті ж, хто первинним уважає дух, утворять ідеалістичний напрямок, у межах якого можна розмежувати два різновиди: об’єктивний ідеалізм, що думає, що навколишня нас дійсність існує незалежно від нас, але є продуктом ідеального початку (наприклад, відбиттям ідеї в Платона або породженням абсолютного духу в Гегеля), і суб’єктивний, відповідно до якого мир, матеріальні тіла є комплексом наших відчуттів Філософія Фоми Аквінського говорить про те, що первинно дух – Бог, а матерія є його утвором, і отже ставиться до ідеалістичного табору, але вона так само визнає, що матеріальний світ не є комплексом наших відчуттів, залежним від суб’єкта, а існує незалежно від нас, і в такий спосіб є ідеалізмом об’єктивного типу. Філософія Аквината так само визнає існування як душ, так і цілої ієрархії чистих парфумів, або ангелів. Т.е. ми можемо затверджувати, що томізм має спіритуалістичний характер. Однак, мені здається, що томистскую філософію можна назвати й реалізмом у строго певному змісті, а саме як конфронтуючому суб’єктивному ідеалізму в його онтологічному трактуванні, тому що томізм визнає існування матеріального світу незалежно від суб’єкта

42.)Номіналістична філософія Вільяма Оккама "Бритва Оккама" (іноді "лезо Оккама", лат. lex parsimoniae ) - методологічний принцип, що отримав назву по імені англійського монаха - францисканця, філософа- номіналісти Вільяма Оккама (Ockham, Ockam, Occam; ок. 1285 - 1349). У спрощеному вигляді він свідчить: "Не слід множити суще без необхідності" (або "Не слід залучати нові сутності без самої крайньої на те необхідності"). Цей принцип формує базис методологічного редукціонізму, також званий принципом ощадливості, або законом економії. Однак те, що називають "Бритвою Оккама", не було сформульовано Оккама, він усього лише сформулював принцип, відомий ще з часів Аристотеля і в логіці носить назву " принцип достатньої підстави "." Бритва Оккама "- це лише назва принципу, а не його атрибуція (вказівка ​​на авторство). Бритва Оккама використовується в науці за принципом: якщо якесь явище може бути пояснене двома способами, наприклад, першим - через залучення сутностей (термінів, факторів, перетворень і т. п.) А, В і С, а другим - через А, В, С і D, і при цьому обидва способи дають однаковий результат, то сутність D зайва, і вірним є перший спосіб (який може обійтися без залучення зайвої сутності).

43.)Загальна характеристика філософії нового часу Це час характеризується переходом від релігійної, ідеалістичної філософії до філософському матеріалізму і матеріалізму натуралістів, оскільки матеріалізм відповідає інтересам наук. І той і інший починають критику схоластики з порушення питання про пізнаванності світу. Виникає два течії в гносеології: сенсуалізм і раціоналізм. Сенсуализм – це вчення в гносеології, що визнавала відчуття із єдиним джерелом пізнання. Сенсуализм нерозривно пов'язані з емпіризмом – все знання обгрунтовуються в досвіді та через досвід. Раціоналізм – вчення, що визнавала розум із єдиним джерелом пізнання. Проте матеріалізм Нового часу не зміг від метафізики. Це пов'язано з тим, під законами розвитку та руху світу розуміються лише механічні. Тому матеріалізм цієї епохи є метафізичним і механістичним.Раціоналізм Нового часу характеризується дуалізмом. Признаются два першоджерела світу: матерія і мислення.Розробляються методи пізнання світу. Сенсуализм використовує індукцію – рух думки від приватного до спільного. Раціоналізм спирається на дедукцію – рух думки від загального до окремого.

44.)Вчення Френсіса Бекона Ф .Бекон (1561-1626 ) – родоначальник нової форми англ. матеріалізму і всієї тогочасної експерементальної науки, саме він сформував поняття матерії як вираз природи і нескінченної сукупності речей; матерія, за Беконом, перебуває у русі під яким він розумів активну внутрішню силу, “напругу” матерії і назвав 19 видів руху. Рух і спокій Бекон вважав рівноправними властивостями матерії, що ставило його та ін. філософів перед важко вирішуваною проблемою: як, яким чином абсолютний спокій перетворюється на рух і навпаки. Бекон обґрунтував в теорії пізнання принцип емпіризму. З цього принципу він виводить пріоритет індуктивного методу і фактично стає його фундатором. Він глибоко дослідив характер індуктивного методу наукового пізнання: отримання загальних положень, загального значення про світ шляхом вивчення різноманітних індивідуальних речей та їх властивостей. Бекон визначив також систему “ідолів”, тобто видимих і невидимих перешкод в процесі пізнання істини. В його творах можна побачити новий підхід до питання про мету пізнання. Його знаменитий афоризм “Знання – сила” виражає ідею високої ролі експерементальної науки, яка приносить людині практичну користь. Б. не заперечував існування Бога. Він вважав, що Бог створив світ, але в подальший час перестав втручатися в його справи. Отже, він визнавав існування двох істин: божественної і світської. У поясненні природи суспільства Б. був ідеалістом і виступав прибічником абсолютної монархії, багато писав про розвиток торгово-промислових прошарків суспільства того часу. Головною роботою Б. є “Новий Органон” (1620рр.).

45.)Індуктивний метод дослідження ФБекона Використання дедуктивного методу (дедуктивної форми побудови думки) часто призводить до випадків, коли незначна помилка в загальному судженні, під час створення визначення властивостей одиничного, стає вирішальною в уявленні людини. Тому мислення від загального до особливого та одиничного, згідно з висновком Ф.Бекона, не можна визнати чітким у науковому пізнанні. Знання різних перешкод, що виникають під час дослідження природи, запобігає виникненню деяких помилок. Однак це знання лише негативне, а не позитивне, таке, що спрямовує пізнання. Вивчаючи історію науки, Бекон дійшов висновку, що існує два шляхи дослідження: метод догматичний (дедуктивний) та метод емпіричний (індуктивний). Саме емпіризм уможливлює звільнити пізнання від суб'єктивізму догматики, робить пізнання позитивним, незалежним від уяви. Вчений, який керується індукцією, підкоряє свою суб'єктивність властивостям дійсності, тому має знання, які не залежать від особистих уподобань, авторитету та інших ідолів пізнання. Об'єктивне знання природи проголошується ідеалом науки. Однак і чистий емпіризм не дає змоги піти далі фактів, явища до пізнання суті. Тому потрібна інтелектуальна переробка емпіричного матеріалу. Істинний метод пізнання складається з інтелектуальних дій щодо переробки матеріалу, який отримано через досвід. Вчений, що керується таким методом, схожий на бджолу, що збирає нектар, та не залишає його у первинному вигляді, а переробляє нектар на мед

46.)Основи раціоналістична методологія рене декартаРаціоналізм – філософське напрям, що визнавала розум основою пізнання власної поведінки людей.Наукова революціяXVI–XVII ст. Привела до систематичного застосуванню у природознавстві математичних методів. І особливості раціоналізму XVII в. Пов'язані саме орієнтації на математику як ідеал наукового знання.Рационалисти вважали, що аналогічно, як математичне знання виводиться і обгрунтовуєтьсярационально-дедуктивним шляхом, філософське знання також має виводитися з розуму і обгрунтовуватись їм, оскільки почуттєвий досвід ненадійний, хисткий, мінливий.Біля джерел західноєвропейського раціоналізму стоїть філософія французького вченого і філософа Рене Декарта (1596–1650), від якого, відповідно до Гегеля, починається обітована земля філософії Нового часу й закладаються самі основи >дедуктивно-рационалистического методу пізнання. Декарт відомий як і автор досліджень, у різних галузях знання: він заклав підвалини геометричній оптики, створив аналітичну геометрію, ввів прямокутну систему координат, висунув ідею рефлексу.Декарт був однією з тих мислителів, хто тісно пов'язав розвиток наукового мислення зі спільними філософськими принципами. Він підкреслював, що потрібна філософія нових типів, що зможе допомогти в практичних справах людей. Справжня філософія має бути єдиною як і своєю теоретичною частини, і методом. Цю цю думку Декарт пояснює з допомогою образу дерева, коріння якого складають філософська метафізика, стовбур – фізика як частину філософії, а розгалужену крону – все прикладні науки, включаючи етику, медицину, прикладну механіку тощо.

47.)Передовсім, зазначає Дж. Локк, прибічники теорії вро джених ідей посилаються на факт загальної згоди люде( щодо окремих понять, принципів, самоочевидних істин. Як уважають картезіанці, на користь існування вродженим ідей свідчить існування таких умоглядних і практични?! принципів, до яких, наприклад, належить логічний закон суперечності, згідно з яким річ одночасно не може бути і не бути. Найважливішою такою ідеєю є також ідея Бога Натомість Дж. Локк доводить, що насправді таких прин­ципів, які б визнавалися усіма без винятку людьми, не іс­нує. Скажімо, багато так званих вроджених ідей не знайомі дітям, дикунам або ідіотам. Той же закон суперечності ві­домий лише обмеженому колу освічених людей. Багато людей взагалі не має найменшої уяви про такі речі, як субстанція. Що ж до ідеї Бога, котра згідно з картезіансь­кою філософією лежить в основі всієї пізнавальної діяль­ності людини, то різні народи мають різні уявлення пре Бога, а деякі з них узагалі живуть без такої ідеї. Практич­ні принципи або вимоги моралі, якими керуються у своєму житті ці народи, також різняться між собою і часто навіть мають протилежний зміст. Дж. Локк указує на відносний характер усіх моральних норм. Але якщо навіть припустити існування загальнозначу-щих положень, які визнають усі люди, з цього ще не випли­ває існування вроджених принципів. Ті, що посилаються на загальну згоду, зазначає Локк, помилково вважають, що людей нічого не вчать і вони самі нічого не вчаться пе­ред тим, як зможуть висловити цю згоду. Але ж вони по­винні вивчити для цього хоча б слова та їхні значення, бо «ні те, ні друге не народилося разом із ними» [35, 1, 109}. Слова потрібні людям для позначення ідей, які, як дово­ Одним із головних аргументів, на якому грунтується теорія вроджених ідей і навколо якого розгортались гострі суперечки, було твердження, що розум постійно мислить, себто твердження про його безперервну діяльність. Це своє­рідний стрижень раціоналістичної концепції пізнання. І, справді, якщо в душі від самого її народження присутні ідеї, то це означає, що душа постійно перебуває у стані ак­тивної діяльності, вона весь час усвідомлює ці ідеї, мис­лить їх. Однак Локк спростовує це твердження і посила­ється на факти з реального життя. Досвід, указує він, свід­чить, що людина не може діяти і мислити постійно. Люди нерідко перебувають у такому стані, коли у них не виникає ніяких думок. Душа перестає мислити, коли людина, на­приклад, у стані сну або втрачає свідомість. Аргументи Локка виглядають досить переконливими, але вони втрача­ють сенс, якщо згадати відмінність між актуальним мис­ленням, мисленням, що усвідомлює себе, і мисленням по­тенційним, що не досягає форми самосвідомості. Саме на таку відмінність вказує у полеміці з Дж. Локком прибіч­ник раціоналізму Г. Лейбніц, увівши поняття про непомітні для свідомості позасвідомі уявлення. Однак Дж. Локк не вважає цю точку зору переконли­вою. Гадка про непомітні для свідомості уявлення видаєть­ся йому безглуздою. «Це щось вище за філософію»,— каже Локк. «Бути у душі і не бути усвідомленим» — це для ньо­го явна суперечність, це все одно, що «бути і водночас не бути у душі». А логічна суперечливість, як відомо, і є фор­мальним виразом змістового безглуздя.

48.)вчення Б Спінози про єдину субстанціюСубстанція - це також і творіння, що не потребують для свого існування ні в чому, окрім допомоги бога. Звертаючись до Спіноза, бачимо, що він розумів субстанцію глибше,повторюючи Арістотеля. Він стверджує, що «в природі немає нічого крімсубстанції та її прояви », тобто він стверджує існування тільки однієїсубстанції, яка для свого існування ні в чому іншому, окрім себе,не потребує. Спіноза пише: «Під субстанцією я кажу я про те, що існуєсаме в собі і представляється саме через себе, тобто те, подання чогоне потребує представлення іншої речі, з якої воно мало бутворитися ». Отже, існує одна субстанція, яка і є причиноюсамої себе. Поняття «причина самої себе» (causa sui) - є найважливішимпоняттям метафізики Спінози. Він пише: «Під причиною самої себе я розуміюте, сутність чого містить в собі існування, іншими словами, те, чияприрода може бути представляемо не інакше як існуюче ». Можназробити висновок про досконалості субстанції, про те, що крім неї нічого більшедосконалого бути не може. Вона існує необхідно, її існуваннябезпосередньо збігається з її сутністю. Субстанція не може неіснувати, оскільки вона б втратила свою абсолютно досконалим, так,вона не вимагає творіння, тобто будь-якої вищої субстанції. "Субстанціячим-небудь іншим проводитися не може. Значить, вона буде причиною найбільшсебе, тобто її сутність необхідно містить у собі існування, іншимисловами, її природі властиво існування », - стверджує Спіноза,доводячи теорему 7 першої частини «Етики». Субстанція - вічна, оскільки «Вічність - саме існування» , субстанції властива вічністьіснування (так як вона є causa sui - причина самої себе), і вонанескінченна в просторі, оскільки «будь-яка субстанція необхіднонескінченна « Таким чином, існує лише одна субстанція, яка є Бог. Спіноза пише: «Крім Бога ніяка субстанція не може ні існувати, нібути представляемо »

49.)Філософія Дж.Берклі Світогляд філософа і релігійного діяча формувався під впли­вом філософських ідей англійського емпіризму (Дж. Локк), кар­тезіанця Н. Мальбранша, скептика П. Бейля. Кожного з цих ві­домих філософів Дж. Берклі «продовжив» через заперечення н формування власного погляду, який увійшов в історію філо­софії як «радикальний номіналізм», «радикальний сенсуалізм», «радикальний суб'єктивізм», «імматеріалізм» та «спіритуа­лізм». Творчий шлях мислителя визначали такі праці, як «Філо­софські нотатки», «Спроба нової теорії зору», «Теорія зору, або здорової мови», «Трактат про принципи людського знання», «Три розмови між Гіласом та Філонусом», «Про рух», «Про без­конечні величини», «Аполітик», «Алсіфрон», "Сейрис", «Запи­тальник». Що ж заперечував і що обговорював Дж. Берклі? Філософ запе­речував існування будь чого абстрактного, а особливо існуван­ня в світі тіл, сил та причинних зв'язків і, разом з тим, обстою­вав їх існування лише в мисленні: колір, вважав він. існує тіль­ки тоді, коли його бачиш, а якщо це так, то відповідно й рух, форма чи величина існують тільки тоді, коли їх сприймають. Поза нашим сприйняттям тієї чи іншої речі, вважай філософ, про її існування ми можемо тільки здогадуватись. Звідси він робить висновок про («буття як сприйняття». Усе, що знаходить­ся за межами сприйняття, є предметом метафізики, і не більше.

50.)Філософія Д.Юма Д. Юм ставить у центр філософствування вчення про людину. А оскільки інші науки в свою чергу повинні спиратися на філософію , то і для них філософська концепція людини має фундаментальне значення . " Безсумнівно , що всі науки в більшій чи меншій мірі мають відношення до людської природи і що, наскільки б віддаленими від останньої не здавалися деякі з них , вони все ж повертаються до неї тим чи іншим шляхом. Навіть математика , природна філософія і природна релігія в певною мірою залежать від науки про людину , оскільки вони є предметом пізнання людей і останні судять про них за допомогою своїх сил і здібностей " .

51.)Класична німецька філософія Німецька класична філософія охоплює порівняно короткий період, який обмежений 80-ми роками XVIII століття, з одного боку, і 1831 роком - роком смерті Гегеля - з іншою (або пізнішою антропологічною, матеріалістичною філософією Фейєрбаха, який, проте, увійшов до протиріччя з основним характером німецької філософії цього періоду - її ідеалізмом). По цілому ряду моментів вона є вершиною філософського розвитку (ідей Відродження, Нового Часу, Освіти). Основними представниками цієї філософії були основоположник її Иммануил Кант, його послідовник Фихте, Шеллинг, супротивник кантіанської філософії Георг Вільгельм Фрідріх Гегель.Що стосується загальної характеристики класичної німецької філософії, то в ній відбувається зміщення акцентів (по порівнянню, напр., з думкою Освіти) з аналізу природи на дослідження людини, людського світу і історії. При цьому вже у Канта ясно виражена думка про автономність людини і його історію відносно природи. До цього філософи знали, з одного боку, природу,. а з іншої - людини, яка розглядалася як особливого роду природне тіло, наділене нетілесною душею. Представники німецької класики уперше усвідомлюють, що людина живе не у світі природи, а у світі культури. І тільки дивлячись на нього як на продукт культури, можна розгадати цілий ряд філософських загадок. Також німецька класика йде далі за раціоналізм Нового часу (Декарта, Лейбніца, які вважали, що про суть світу ми дізнаємося, лише занурившись в глибини самого розуму, оскільки чуттєве різноманіття природних тіл приховує від нас основу буття).

52.)Філософія І.Канта Засновником німецької класичної філософії є Иммануил Кант (1724-1804). У інтелектуальному розвитку Канта виділяють два періоди: докритичний і критичний. У докритичний період (до 1770 г) Кант виступав, передусім, як великий учений - астроном, фізик, географ. Йому належить першість в обгрунтуванні залежності приливів і відливів від положення місяця, а також обгрунтування наукової гіпотези про походження Сонячної системи з гігантської газової туманності. У роботах цього періоду (напр., в "Загальній природній історії і теорії Неба" (1755 г) Кант виступав як стихійний матеріаліст і діалектик, що обгрунтовує ідею саморозвитку природи.Але специфічна кантівська філософія, що заклала основи усієї німецької класичної філософії, сформувалася в так званий критичний період, після публікації ним трьох "Критик" - "Критики чистого розуму" (1781 г), "Критики практичного розуму" (1788 г), "Критики здатності судження" (1790 г). Усі ці роботи пов'язані єдиним задумом і є послідовними східцями обгрунтування системи трансцендентального ідеалізму (так Кант іменував свою філософську систему). "Трансцендентальним" (від латів. transcendens - що виходить за межі) Кант назвав все те, що було умовами будь-якого досвіду - форми чуттєвості, простір і час, категорії розуму. Другий період творчості сам Кант назвав "критичним" не стільки тому, що "Критиками" називалися основні твори цього періоду, а тому, що Кант поставив перед собою завдання провести в них критичний аналіз усієї попередньої йому філософії; протиставити критичний підхід при оцінці можливостей і здібностей людини пануючому до нього, як він вважав, догматичному підходу.

53.)Філософія Й.Г.Фіхте Іоганн Готлиб Фіхте (1762-1814) - другий, після Канта, представник класичного німецького ідеалізму, буржуазний демократ, жагучий патріот і гуманіст, суб'єктивний ідеаліст волюнтаристсько-етичного напрямку, сміливий новатор, який свідомо взявся за побудову теорії діалектики в сучасному нам розумінні цього терміна.Фіхте народився в бідній селянській сім'ї, і лише неабиякі його здібності і випадкові обставини (підтримка титулованого мецената) дали йому можливість отримати освіту в університетах Ієни і Лейпцигу. Далі Фіхте займався викладанням (був професором Енського і Берлінського університетів, ректором Берлінського університету), філософською творчістю, всю життя був у гущавині суспільно-політичних подій. Це був філософ-пророк, проповідник і вихователь. Сучасники відзначали його безкомпромісність, чесність, прямолінійність, велику силу волі і працьовитість.Своїм філософським вчителем Фіхте вважав Канта. У дусі Кантівської філософії написаний його перший твір - "Досвід критики всякого одкровення", опублікований в 1791 році анонімно і який зробив Фіхте відомим філософом. Інші роботи: "Науковчення", "Про призначення людини", "Замкнута торговельна держава",

54.)Філософія Ф. В .Й. Шеллінга Важливий внесок у розвиток німецької класичної філософії зробив Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінг (1775-1854 рр.). Народився у сім'ї протестантського пастора, вчився в училищі в Тюбінгені. Його надихав пафос свободи у філософії і літературі того часу, він таємно читав твори Спінози, Руссо, Шіллера. З тодішніх політичних подій найбільший вплив мала на нього французька революція, з духовних явищ - філософія Канта. У дев'ятнадцять років, ще студентом, він написав свій перший філософський трактат «Про можливості форми філософії взагалі», завдяки якому став популярним як оновлювач німецької філософії після Канта. Однією з важливих праць - «Ідеї філософії природи» - починається ряд його натурфілософських трактатів. Як представника натурфілософії, професора, у 1798 р. його запросив Гете до Єни. Це місто на зламі XVIII і XIX ст. було найважливішим центром духовного життя в Німеччині, звідки йшли багатогранні культурні, філософські та наукові імпульси.

55.)Философия Г.В Ф Гегеля Найбільш повне завершення німецький класичний ідеалізм отримав у філософській системі Г.В.Ф. Гегеля (1770-1831) . Спираючись на діалектичні ідеї Канта , Фіхте і Шеллінга , розвиваючи їх , Гегель піддав критиці помилкові положення , що містяться в їх навчаннях. Так , він відкинув кантівське вчення про непізнаваність "речі в собі ». Малюючи картину світу , Гегель вважав, що ні матерія , ні свідомість людини не можуть розглядатися як первинне , бо свідомість неможливо логічно вивести з матерії , а остання також не виведена з людської свідомості , яка сама повинна бути зрозуміле як результат всього попереднього розвитку якогось абсолютного першооснови . Субстанціональні основу світу , за Гегелем , утворює тотожність буття і мислення , тобто розуміння реального світу як прояви ідеї, поняття , духу. Це тотожність Гегель розглядав як історично розвивається процес самопізнання ідеї самої себе. В «Енциклопедії філософських наук » (1817 ) Гегель наступним чином викладає суть своєї філософської системи : в основі всіх явищ природи і суспільства лежить абсолют , духовний і розумний початок - « абсолютна ідея» , « світовий розум » або « світовий дух ». Це початок активно і діяльно , причому діяльність його полягає в самопізнанні .

56.)Філософія А.Шопенгауера Однією з найяскравіших фігур ірраціоналізму (від латів. irrationalis - безрозсудний, несвідомий; течія у філософії, супротивна раціоналізму, і що обмежує або заперечує можливості розуму в пізнанні дійсності, що затверджують нераціональний, алогічний характер буття) є Артур Шопенгауэр (1788-1860), який був незадоволений оптимістичним раціоналізмом і діалектикою Гегеля (передусім його панлогизмом: "усе дійсне розумно, усе розумне дійсно). Шопенгауэр тяжів до німецького романтизму, захоплювався містикою. Він вважав себе послідовником філософії І. Канта і захоплювався філософськими ідеями Сходу (особливо буддизму)Шопенгауэр не просто зменшив роль розуму за рахунок емоцій і, головне, абсолютизованої волі, що розумілася ним, він оспорив само поняття розуму як області усвідомленої діяльності людської свідомості, ввівши в нього несвідомо-ірраціональні моменти. У його головному творі "Світ як воля і представлення" (1819) несвідома воля виступає як універсальна ірраціональна стихія, непідвладна ніяким раціональним методам дослідження. Інтелект, згідно Шопенгауэру, сам того не усвідомлюючи, функціонує не по своєму раціональному плану, але по вказівках світової волі, яка визнається єдиною энергийной основою усієї особистої волі і найоб'єктивнішого світу, : інтелект же - це лише знаряддя волі до життя у людини (як кігті і зуби у звіра). Інтелект стомлюється, а воля невтомна. Реальна тільки одна космічно величезна воля, яка проявляється в усій течії подій Всесвіту, : світ - тільки дзеркало цього воления, виступаюче як представлення..