26. Філософія стоїцизму.

Стоїци́зм — вчення однієї з найбільш впливових філософских шкіл античності. Своє ім'я школа отримала від назви портика Стоя Пойкиле, де засновник стоїцизму, Зенон із Кітіона, вперше виступив в якості самостійного вчителя. Стоїки вважали логіку, фізику і етику частинами філософії. Відоме їх порівняння філософії з фруктовим садом, де логіка – садова огорожа, фізика – фруктове (фруктові) дерево(а), а етика – плоди дерева, тобто результат, що базується на певних (зумовлено-визначених) принципах і обмежений певними рамками.Стоїцизм був впливовим філософським напрямком від епохи раннього еллінізму аж до кінця античного світу. Свій вплив ця школа залишала і на подальші філософські епохи.

27. Неоплатонізм як філософський підсумок античності.Неоплатонізм виникає в античній філософії як остання спроба синтезувати уявлення про Космос та людину в одне вчення, переважно на підставах платонівської філософської традиції. Плотін, Порфирій, Прокл — найбільш відомі представники цього завершального в античній філософії напряму думки.Неоплатоніки конструюють вчення про ієрархічність будови Дійсності. Основою буття є божественне (але безособове, на відміну від прийнятого у християнстві) "Єдине" як остання підстава жування будь-якого буття. Все інше існує, як і Єдине, вічно, тому пиання про походження всього замінюється в неоплатонізмі питанням про залежність одного буття від іншого. І в цьому розумінні "Єдине" шляхом поступового послаблення в низхідному порядку обумовлює "розум", потім "душу", "Космос", "матерію" (під якою розуміється, як і у Платона, небуття). Чуттєвий світ у неоплатоніків — це єдність ідей розуму, душі та матерії. Цей світ протяжний, тривалий, неістинний. Душа людини неречовинна, безтілесна, вона пов'язана не тільки з тілом, а й з божественною душею. Мета земного життя — звільнення від тілесності, чуттєвості через вдосконалення морального життя і наступного після смерті злиття з божеством. Саме в неоплатонізмі вперше проводиться ідея тріадичного, низхідного розвитку будь-якого предмета, навіть Бога. Це перебування в собі — вихід з себе — повернення в себе. Найбільш детально цю ідею опрацював Прокл, тому його визнано християнською церквою святим.Ідеї неоплатонізму про існування ідеального світу, про втілення ідеї в матерію, про безсмерття душі, про пантеїстичний зв'язок божественного та світського не загинули разом з розпадом античного суспільства. Вони мали значний вплив на християнську теософію Середньовіччя та на філософію доби Відродження і Нового Часу.

28. Філософія патристики Середньовічну філософію можна умовно поділити на патристику і схоластику.Патристика– це філософія і теологія так званих Святих Отців Церкви. Патристику поділяють на декілька періодів. Перший – це час “апостольських отців”, що приєднувались безпосередньо до апостола Павла. Перші кроки на шляху осмислення християнства зроблені людьми, які не були філософами вони заклали основи нового світогляду і означили деякі вихідні принципи побудови християнства. Другий період визначає діяльність Отців-апологетів (захисників), котрі намагались надати певним положенням християнства філософського обґрунтування, інколи подаючи віровчення у вигляді нової філософії. Християнство з самого початку в світі зустріло ворожість та гоніння. Захистом і виправданням християнам слугували їх високоморальне життя, жертовна відданість і готовність вмерти за віру (вони ставали мучениками за віру). Апологети стверджували, що деякі положення християнської релігії можуть бути знайдені в творах античних мислителів, особливо у Платона, Арістотеля та стоїків. Третій період – це власне патристика. Вона характеризується першими спробами систематизації в області теології та філософським вирішенням питань про Єдиного Бога і Бога як Трійцю, про місце і роль Христа, божественне творіння тощо. Загальною рисою християнської патристики є те, що вона переходить до побудови універсальних систем християнського світогляду, свідомо використовуючи античну спадщину. Патристику, розподіляють на східну (грецьку) і західну (латинську), на донікейську і післянікейську – зрілу та пізню.

29.)Патристика — загальна назва напряму, заснованого так званими отцями церкви. В теології патристика є частиною догматики чи патрології, з якою вона здебільшого ототожнюється. В історії філософії це поняття використовується для позначення християнських теологічних та філософських вчень I-VIII ст.ст., коли й представники — Тертуліан, Климент Александрійський, Ориген, Августин захищали християнську доктрину від філософії язичників, іудейського світогляду, державної влади, яка спиралася на міфологічні уявлення про дійсність. З III ст. патристика, навпаки, починає пристосовуватися до теоретичної форми світогляду — філософії, використовує неоплатонізм для обгрунтування християнського віровчення.

30. Східна донікейська патристика. Оріген.В східній, донікейській патристиці провідне місце належить Александрійській богословсько-катехізисній школі, яка здобула широкого визнання . Найбільш могутнім генієм раннього християнства був Оріген . Орігенові випало жити у страшний для християн часгонінь. Під час чергових гонінь був схоплений, кинутий до в’язниці і страчений його батько. Що хотів зробити і він але був стриманий своєю матір’ю.Протягом наступних десяти років Оріген вивчає грецьких філософів Платона, Піфагора, слухає лекції вчителя Плотіна – Аммонія Саккаса. Оріген очолив Александрійську катехізисну школу. Він започаткував майже всі необхідні форми християнської думки – невтомне вивчення Біблії і т.д..Оріген запропонував першу теорію християнського віровчення, що базувалась на досягненнях античної думки і мала багато спільного з платонізмом. Відомо, що Орігеном написано багато творів, проте, значна частина була за наказом церкви знищена і до нас дійшли тільки деякі з них. Бог Отець для Орігена – це могутня, надсуща, а тому непізнана “монада”. Бог – це проста, безтілесна природа, що існує поза простором і часом, перебуваючи у власному безначальному довічному житті.Син Божий походить від Отця. Щоб підкреслити єдність з Отцем, Оріген використовує термін “вічнонароджуваний”, наголошуючи, що не було часу, коли б Сина не було. Проте, визнаючи єдність Отця і Сина. Син є посередником між Богом і світом. Більше того, Оріген демонструє субординацію між Отцем і Сином.Святий Дух в ієрархії божественних іпостасей займає третє місце. Його призначення полягає в завершенні світу: освятити святих, одухотворити пророків, об’єднати і створити Церкву. Акт творіння Оріген розуміє позачасово, але створений світ існує у часі. Створені Богом духи були рівними і прозорими. Вони були наділені свободою волі. Бажання випробувати “свободу волі” привело до того, що деякі з духів віддалились від Бога та один від одного Лише ангели залишились вільними від матерії, бо лишились з Богом. З’єднання з матерією – це кара для душі. Завдання людини і світу в цілому – спасіння, “відновлення” і повернення Бога. Для різних душ – і шляхи різні. У кожній душі живе прагнення до Абсолюту, задовольнити яке може тільки Бог. Поступово все тварне приречене повернутись до Бога і отримати, але вже цілком свідомо, первісну повноту. Це й буде апокатастасис, або “відновлення” всіх речей.Низка положень орігенізму була засуджена на П’ятому Вселенському соборі, Оріген був проголошений єретиком і ім’я творця церковної науки протягом багатьох століть практично більше не згадувалось.

31. Західна донікейська патристика. Тертулліан.Квінт Септімій Флоренс Тертулліан для латинської патристики має таке ж значення, як Оріген для грецької. Тертулліан прийняв християнство і зайнявся основними богословськими питаннями, важливішим серед яких було питання про Трійцю, про відношення один до одного трьох Божественних іпостасей (ликів) – Бога Отця, Бога Сина і Бога Духа Святого.Тертулліан багато зробив для становлення християнської догматики. Тертулліан заперечує можливість філософського осмислення християнства, намагаючись акцентувати увагу на ірраціоналізмі віри. Він переконаний, що віра і розум не є тотожними поняттями, і, навіть співпадаючи в чомусь, вони достатньо самостійні і не вичерпують одне одного, бо належать різним станам свідомості. Тертулліан впевнений, що розум має зупинитись там, де починається віра. На його думку, не слід шукати логіку в тому, що здається нам абсурдним. Тим більше не треба шукати приховані смисли в тому, що повинно розумітись буквально. Для того і дана людині віра, щоб сприймати буквально те, що вище людського розуміння. Саме так і сформулював Тертулліан свій відомий принцип: “Вірю, тому що абсурдно”. Заперечуючи античну філософію, сприйняту ним багато в чому через вчення скептиків, які говорили про неможливість пізнання як такого, Тертулліан вважав, що існує єдиний можливий шлях пізнання – пізнання вірою. І першою щаблиною пізнання, на думку філософа є душа, яка близька за природою до Бога. Тому душа інтуїтивно містить у собі всю премудрість, яка потім частково може бути розгорнута розумом. Тертулліан у своїх теоретичних положеннях не завжди послідовний. Його беззаперечним пріоритетом є введення терміна “trinitas” для характеристики іпостасних розмежувань єдиного Бога. Проте, тут простежуються ідеї субординації. У Тертулліана Бог-Отець – абсолютна досконалість. Щодо Сина, то попри всі проголошення його досконалості, друга іпостась, або лік Божий – Син – є досконалістю нижчого ґатунку у порівнянні з Отцем. Бо у Сина, згідно з Тертулліаном, зовсім інша сутність. Він походить з сутності Отця, але сам вже не є цією сутністю. Однак, він є втіленням вищого морального ідеалу. Нарешті, душа також є прозорим тілом, що випромінює світло і зароджується матеріально, а не вселяється у тіло. Таким чином, з усього вищесказаного можна зробити висновок про велику теоретичну залежність Тертулліана від античної філософської спадщини. З іншого боку, Тертулліан – це постать, яка мала великий вплив не тільки на сучасників, але і на духовних нащадків наступних віків.

32. Нікейський собор та його роль у формуванні християнської догматики. Ніке́йський собо́р — вселенський собор християнської церкви, що відбувся  у місті Нікея .Собор скликано імператором Константином Великим для того, щоб поставити крапку в суперечці між єпископом Олександром і Арієм. На соборі Папа Сільвестр був представлений двома легатами. У загальній кількості собор зібрав 318 єпископів і багато пресвітерів і дияконів, тривав більше двох місяців — і став першим вселенським Собором в історії християнства.Догмати християнства. Сутність християнської (як і будь-якої іншої) релігії виражають її догмати. Вони не підлягають критиці й мають у віровченні силу абсолютного авторитету. Тому заперечення або сумніви щодо будь-якого з християнських догматів розцінюються церквою як єресь і передбачають накладання анафеми. Догмати релігійні (гр. dogmatos — думка, вчення) — основні положення віровчення певної конфесії, що вважаються вічними і незмінними істинами, встановленими Богом, і є обов´язковими для визнання їх усіма віруючимиОсновними християнськими догматами спочатку були вчення про триєдність Бога, боговтілення, спокуту, вознесіння, хрещення, безсмертя душі. Пізніше до них додали догмати про божественну і людську природу Христа, наявність у нього двох воль і двох дій та іконовшанування. Із поділом християнства на православну, католицьку й протестантську церкви з´являються догмати, які визнають лише прихильники певного напряму. Так, суто католицькими є догмати про чистилище, про сходження Духа Святого не тільки від Отця, а й від Сина, про непорочне зачаття Богородиці та її тілесне вознесіння на небо, про непогрішимість папи римського. А суто протестантськими — догмати «спасіння вірою» та визначеності.