Тема 15 Міжвоєнний період в історії українського народу. 1921-1939рр. План

1.Україна в роки НЕПу.

2.Політика «українізації» в часи НЕПу.

3.Причини та наслідки сталінської модернізації в УРСР.

4.Індустріалізація в Україні.

5.Колективізація в Україні. Голодомор 1932-1933рр.

1.

За час проведення НЕПу (1921 - 1929 рр.) були досягнуті певні успіхи в розвитку еко­номіки:

• Багато галузей промисловості були відновлені і вийшли на довоєнний рівень вироб­ництва (наприклад, вугільна, металургійна, машинобудівна, харчова, легка, елек­троенергетика) .

• Були відновлені майже всі шахти Донбасу. Донбас у 1925 р. дав 78% довоєнного рівня.

• Почала виконуватися енергетична частина плану ГОЕЛРО( план, який був підготовлений Державною комісією з електрифікації Росії і передбачав будівництво на території України 30 теплових і гідроелектростанцій, відновлення промисловості, будівництво нових заводів).

• На довоєнний рівень виробництва продукції вийшло сільське господарство. 92% зе­мельного фонду України було передано у користування селянам, введений єдиний сільськогосподарський податок грошима. Створено широку мережу кооперації. У кооперацію було залучено 50% селянських господарств. Були переборені голод, гостра нестача продовольчих товарів.

•Підвищився матеріальний рівень життя людей.

Нова економічна політика, незважаючи на досягнуті успіхи, не була визнана керівниц­твом РКП(б) і радянських республік як довгострокова програма дій. Значна частина керівних партійних працівників вимагала скасувати неп, замінити його командними мето­дами керівництва економікою, знищити всі прояви капіталізму - приватну власність, свобо­ду торгівлі і підприємницької діяльності. В. Ленін також вважав, що неп це тимчасовий і вимушений захід. Вже в 1925 р. керівництво СРСР прийняло рішення, які сприяли скасуванню непу (курс на індустріалізацію і колективізацію). У 1929 р. неп був скасований.

2.

Українізація - це політика в національно-культурній сфері, яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні у 20-ті рр. Українізація передбачала задоволення певних національних вимог українського народу:

-висування українців на керівні посади;

- запровадження української мови в державні та культурні установи, роцес, навчальні заклади;

- розвиток національної за формою й радянської за змістом культури;

- створення відповідних умов для культурного розвитку національних меншин, які проживали в Україні.

Більшовики змушені були піти на проведення цієї політики, оскільки перебували під впливом національно-визвольної боротьби українців 1917-1920 рр. І прагнули забезпечити собі підтримку всього населення України.

Українізація здійснювалася в певних, дозволених центром рамках.

Рушійною силою у справі українізації став Наркомат освіти України, яким у 20-ті рр. Керували прибічники національного відродження Г.Гринько, Шумський, М.Скрипник.

Наслідки українізації

20-ті рр. Стали періодом подальшого національного відродження.

У1930 р. Чисельність шкіл з українською мовою навчання становила 85%, на українську мову було переведено 75% діловодства державних установ, українською мовою видавалося 90% газет і більше половини книжок і журналів. Кількість українців серед службовців держапарату зросла з 35 до 54%.

З кін. 20-х рр. Політика українізації поступово згортається. У 1933 р. Сталін назвав місцевий націоналізм основною загрозою для єдності Радянського Союзу. Це означало кінець українізації. Радянська влада повертається до політики зросійщення, активних учасників українізації було репресовано.

3.

Більшовицька модернізація складалась з: колективізації, індустріалізації, культурної революції, масових репресій. В кінці 20-х – поч.. 30 рр. – в Україні проходять експерименти радянської влади. Мета: модернізація економіки, створення державної і колективної власності, встановлення тоталітарного режиму. Політика індустріалізації (1925). Причини: - Необхідність подолати технічну відсталість, досягнути технічної й економічної незалежності, створення потужної ВПК. Джерелом стало перекачування коштів із села в місто за допомогою ножиць цін. Збільшився продаж горілки, експлуатування в’язнів, ігнорувалась легка й харчова промисловості, і т.к.

4.

Методи проведення індустріалізації були однаковими в усіх республіках СРСР і вклю­чали таке:

- планування темпів індустріалізації п'ятирічками (п'ятирічними планами). Перша п'ятирічка почалася в 1928 -1929 рр.;

- зосередження управління економікою у вищих органах влади - ЦК ВКП(б) і ВРНГ (Вища Рада Народного Госпо­дарства);

- обов'язковість виконання рішень ЦК ВКП(б) і ВРНГ;

- репресії проти противників індустрі­алізації;

- створення грошових ресурсів для індус­тріалізації за рахунок збільшення податків з селянських господарств, випуску облігацій позики на індустрі­алізацію (позики поширювалися при­мусово), економії на всіх соціальних сферах (охорона здоров'я, житлове будівництво, освіта та ін.).

Створена сучасна промисловість, яка за­безпечувала незалежність СРСР від імпорту верстатів, устаткування, чавуну, заліза, сталі, Україна стала одним з роз­винених регіонів СРСР. Тут були побудо­вані заводи-гіганти («Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», Дніпро-алюмінієвий, Краммашбуд, Харківський тракторний завод).На Дніпрі побудована найбільша в Європі гідроелектростанція (Дніпрогес), а також Зуєвська, Штерівська, Харківська, Київська, Дніпродзержинська та інші мо­гутні електростанції.

Були цілком реконструйовані старі заводи (Луганський паровозобудівний, Макіївський, Дніпропетровський, Дніпродзержинський металургійні та ін.).

Наприкінці 30-х років Україна посіла друге місце в Європі (після Німеччини) з виплавки чавуну, четверте місце у світі з видобутку вугілля, випередила з вироб­ництва металу і машин Францію, Італію.

Індустріалізація в Україні (та інших республіках СРСР) мала і негативні, трагічні наслідки:

-Формування директивно-планової економіки (без урахування законів ринку).

-Зміцнення ролі ВКП(б) у державі, тому що саме партія керувала економікою.

-Відставання легкої і харчової промисловості, оскільки цим галузям приділялося менше уваги, ніж важкій індустрії.

-Нерівномірність будівництва об'єктів індустріалізації, що викликало відставання час­тини регіонів в економічному розвитку.

-Індустріалізація не поліпшила добробуту народу, у більшості населення умови праці і життя залишилися такими ж важкими, як і до революції.

-Збереглася важка некваліфікована ручна праця. У багатьох галузях її частка сягала 70%. Це обумовило збереження низької кваліфікації і низького рівня освіченості, куль­тури у багатьох верств населення.

-За роки індустріалізації від тяжких умов праці, репресій, голоду і хвороб загинули де­сятки тисяч чоловік молодого і середнього віку.

5.

Незва­жаючи на широку пропаганду колективних форм землеробства і пільги, надані державою колгоспам, більшість селян виявляла обережність і не переходила на нові, колективні фор­ми господарювання. Беручи курс на колективізацію, сталінське керівництво прагнуло: завдяки колгоспам повністю підпорядкувати сільське господарство державі;

- забезпечити населення країни дешевими продуктами харчування і сировиною, отримати кошти для індустріалізації;

- ліквідувати дрібнотоварний селянський уклад, який, на думку більшовиків, був джерелом капіталізму на селі.

Постановою ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. було чітко визначено темпи колективізації для різних зон Радянського Союзу. В Україні колективізацію планувалося завершити в основному (тобто об'єднати в колгоспи 70% селянських господарств) до кінця 1930 р. Такі нереальні терміни можна було забезпечити лише насильницькими методами.

Для того, щоб зламати опір заможних селян, в Україні проводилася політика "ліквідації куркульства як класу", в результаті якої було знищено понад 200 тисяч (за офіційними даними) селянських господарств. Жертвами репресій у процесі розкуркулювання стали понад 1 млн. осіб. Особливо трагічною була доля тих селянських родин, яких виселяли на Північ і в Сибір.

Узагалі ж, "політика ліквідації куркульства як класу" стала засобом тиску на все селянство, оскільки куркулем чи його "підголоском" могли назвати кожного, хто не бажав вступати до колгоспу.

Таким чином, у ході колективізації було знищено найбільш працездатних і заможних господарів, що негативно вплинуло на подальший розвиток сільського господарства.

Прискорення темпів колективізації дезорганізувало аграрний сектор: індивідуальні селянські господарства руйнувалися, а колгоспи технічно й організаційно були ще слабкими. У ході хлібо­заготівель 1930 р. колгоспи і селяни-одноосібники здали 477 млн пудів - рекорд за всі роки радянської влади. Однак вже в 1931 р. рівень хлібозаготівель знизився, а в 1932 р. Україна не змогла виконати план по хлібозаготівлях, який у зв'язку з несприятливими погодними умовами був знижений до 267 млн пудів. До 1 листопада 1932 р. вдалося заготовити тільки 136 млн пудів хліба. До цього часу стало ясно, що Україну очікує голод. Чинні на той час продовольчі норми для сільського населення - вісім пудів хліба на людину на півроку, тобто 200 млн пудів у цілому. Такої кількості зерна в країні не було. Тому в багатьох господарст­вах вже в жовтні призупинили здачу хліба державі. Щоб забезпечити виконання плану проти колгоспів та індивідуальних селянських господарств почали вживатися крайні заходи: здійснювалася тотальна конфіскація продовольчих запасів - аж до сухарів, солінь і фруктової сушки; райони, де не виконувався план, переводилися на блокадне положення - підвезення будь-яких продуктів харчування до них заборонялося.

Хлібозаготівлею в Україні керувала спеціальна комісія на чолі з В. Молотовим - одним із головних винуватців геноциду українського народу.

7 серпня 1932 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності": розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом, а за "пом'якшуючих обставин" - позбавленням волі на строк не менше 10 років. До кінця 1932 р. (за 5 місяців) було засуджено 55 тис. осіб, у тому числі до розстрілу - 2,1 тис. осіб. Серед засуджених було багато жінок і дітей, які отримали покарання за жменю зібраних колосків.

Жорстокість, з якою проводили хлібозаготівлю в 1932 р., стала безпосередньою причиною небаченого за всю історію України голодомору 1932-1933 рр. Прямі втрати від голоду становили 3,5-5 млн. осіб.