3. Москвофільство

Москвофільство оформилося в течію суспільно-політичного руху в Західній Україні в другій половині 60-х років XIX ст., коли його ідеї сприйняло вище греко-католицьке духівництво. Відтоді воно опанувало більшістю священиків Галичини, до яких приєдналися деякі українські чиновники й частина інтелігенції. Москвофіли орієнтувалися на московський царизм, отримували за це значну підтримку від російських державних установ, у тому числі й грошову.

У 1870 р. москвофіли заснували політичну організацію — Руську раду, яку називали прямою наступницею Головної руської ради 1848 р. та єдиним представником усіх західноукраїнців.

Опираючись на щедру матеріальну підтримку, москвофіли створили потужну видавничу базу, яка складалася з кількох газет і журналів, науково-літературних збірників. У поглядах на український народ вони стали на позиції великодержавного російського шовінізму, стверджуючи, що окремого українського народу не було й немає. Є лише українське відгалуження «руського» народу.

Цей же «єдиний руський», або «панруський», народ з єдиною «панруською» мовою і культурою живе на неозорих просторах від Карпат до Камчатки, від Тиси до Амуру.

У своєму москвофільстві галицькі діячі заходили значно далі, аніж чехи, серби, болгари. Якщо лідери останніх розглядали свої народи окремими слов'янськими народами, спорідненими як із росіянами, так і з іншими слов'янськими народами, то москвофіли ладні були навіть відмовитися від власної самобутності й насправді втопити український народ, його культуру в морі російського шовінізму.

У таємно фінансованій російським урядом газеті «Слово» москвофіли в 1866 р. відмовляли своєму народові в можливості самостійного існування: «Ми більше не є русини 1848 року; ми справжні росіяни».

Відмовляючи українському народу в праві на самостійне існування, вони заперечували й необхідність розвитку української літературної мови. Москвофіли затято відмовлялися від визначеного «Руською трійцею» шляху розвитку до високого літературного рівня місцевого діалекту. Вони називали його «мовою чабанів та свинопасів». Натомість намагалися витворити так зване «язичіє» — суміш церковнослов'янської мови з домішками польської, російської та української мов.

Історичний факт. Москвофіли були такими затятими противниками української мови, що навіть вітали в 1876 р. горезвісний Емський указ про заборону будь-яких публікацій нею.

Послуговуючись штучним «язичієм», москвофіли започаткували видання серії дешевих популярних книжок для селян. Вони розгорнули активну боротьбу з пияцтвом і створили братства тверезості. Це, звичайно, мало важливе значення для підвищення культурного й освітнього рівня простого люду. Однак разом із загальнокультурними цінностями вони закладали у свідомість українців ідеї, які спотворювали їхню національну свідомість і шкодили їхнім інтересам. Зрештою, москвофільство в руках російського уряду перетворилося на засіб боротьби проти українського національного руху.

4. Публікації Драгоманова

На основі багатого матеріалу Драгоманов показав зростання анти-центристських рухів недержавних західноєвропейських народностей. Аналогія з українцями, які перебувають під владою трьох держав, напрошувалась сама собою і втілилась у статті «Література російська, великоруська, українська і галицька», вміщеній у Львівському часописі «Правда» (1873—1874).

Драгоманов поставив перед собою мету — довести можливість окремого розвитку локальних українських літератур «під одним спільним, російським дахом» (І. Франко); через російську літературу розширити український напрям і, отже, підірвати галицький клерикалізм і бюрократизм, обернути молодь до демосу, а оскільки демос там український, то українська національна самосвідомість постане сама собою.

Це була перша літературознавча стаття М. Драгоманова, до того ж написана українською мовою.

Зупинившись на питаннях суспільно-політичного і літературного руху в Росії, Україні та Галичині, Драгоманов робить стислий огляд російської літератури XIX ст.; міркує про панславізм, слов'янофільство й українофільство; про діяльність москвофілів і народовців, різко критикуючи їх.

Він прагне з'ясувати, «що таке була і єсть українська література щодо ідей, т. є., які потреби і які обставини суспільно-політичні викликали до життя цю літературу і давали їй той чи другий напрямок і характер? Які шанси може мати для будучого розвиття україн-ська література і яка, при тих обставинах, у котрих вона находиться, може бути дорога, котрою мусить іти українська література, одвічаючи тим потребам і цілям, що її викликали, і щоб послужити на користь нашому народові!».

Визнаючи право українського народу на розвиток своєї власної літератури і мови, Драгоманов, як і Костомаров, не бачить ні можливості, ні потреби розвивати її за межами «простонародної», «домової», «для домашнього вжитку» літератури. Російські українці здавна зжились з російською літературою і самі працюють у ній, то вони, на думку Драгоманова, майже не мають шансів виробити поряд з російською літературою не лише рівну з нею, а й слабшу від інших, віддаленіших від Росії, слов'янських племен.

Бо хто з українців російських задумав би перекласти Бокля або Дарвіна українською мовою, то витратив би на це вдвоє — втроє більше часу, ніж на таку роботу російською, та й не знайшов би і третьої частини читачів і мусив би збанкрутувати. «Ось де основний ре-зон, — пише він, — од чого д. Куліш переводив Маколея на російську мову, а п. Костомаров писав свої «Две русские народности» теж не по-українському; а другий резон — що, значиться, не тільки українська публіка, але й самі українофіли тепер не дуже — то журяться тим, що пишуть не чисто по-українському» .

Це було нігілістичне ставлення Драгоманова до української літератури, коріння якого — в його космополітизмі. В листі до М. Бучинського, визначаючи розвиток української культури, він підкреслював, що в цьому питанні не буде успіху, «поки не підведемо наших національних тенденцій під широкий космополітичний грунт».

Підкреслюючи оригінальність і високий ідейно-художній рівень російської літератури: Рилєєва, Грибоєдова, Лермонтова, Пушкіна, Герцена, Гоголя, Чернишевського, Тургенєва, Драгоманов принижує українську літературу. Із стислого огляду української літератури першої половини XIX ст. Драгоманов доходить висновку, що всі українські твори залежать від літературного процесу Росії: поява «Енеїди» І. Котляревського завдячує бурлескно-травестійному жанру в російській літературі; розвиток українського романтизму і сентименталізму не відбувся б за відсутності їх у російській літературі. «Українська ж література, — писав він, — або живуща без критики, інстинктивно, або тільки з критикою з погляду націоналізму, — не могла вислідити за цим прогресом російської і великоруської літератури — і то, плетучись за віком, більш інстинктивно, ніж свідомо, потрапляла в такт новішому соціальному реалізму, то знов закидала не тільки романтизмом, але й сентименталізмом і Кармазін» .

Визначивши українську літературу як «дитину Росії XIX віку», котра «через те мусить жити і рости, поки Росія є Росією» , Драгоманов стосовно української літератури припускається поблажливо-батьківського тону, як личить говорити до дітей і про дітей. Такого ж тону дотримується автор статті і щодо Шевченка.

Досить сміливо він дорікає Шевченкові за «брак освіти», «європейської школи, звужений погляд на Україну», що зводиться до: «ревіли гармати», «танцювало лихо!», «воля козацька» у ранній творчості; за «недостатнє обрамлення своїх творів, особливо в «Тарасовій ночі» і «Гайдамаках», в яких Шевченко нібито поступається М. Гоголю з його «Тарасом Бульбою». Тому, на думку Драгоманова, і В. Бєлінський, який дотримувався тоді гегеліанської державної доктрини і, «як чоловік тонкого естетичного чуття, не міг, не будучи українцем, находити смаку у — скажемо правду — дуже необроблених і часом безпорядочних писаннях нашого великого Кобзаря і, яко гуманіст і мало знаючий історію відносин поляків і русинів, трохи жахавсь кровавих картин, котрі, як здавалось йому, з дуже великою суб'єктивністю змалював Шевченко» .

Стаття буквально шокувала галицьких і російських українців і викликала зливу відгуків, що започаткували велику літературну дискусію 1873—1878 років, у якій узяли участь галицько-українські письменники старшого і молодшого поколінь.

Новими, незвичними і «крамольними» для українського суспільства були погляди Драгоманова на національне питання, «національні святощі», що йшли врозріз з усталеними постулатами українського національного катехізису. Драгоманов намагався довести, що причиною відсталості українофільства взагалі й української літератури зокрема є надання переваги націоналізмові, партикуляризму над загальними європейсько-російськими ідеями; що українська національна ідея і традиція тільки тоді мали сенс і вагу, коли вони йшли однією дорогою з росіянами і «про своє розказали, і других навчили» — російською мовою. Драгоманов упевнений, що різко поставлена українська сепаратистично-національна програма, «націоналізм з вузив і обезсилив українофільство і прогрес української літератури після 1847 р., то потім вона, коли піднімалась і посувалась хоч трохи уперед, то ще більше силою прогресу загальноросійського, ніж місцевими, чисто українськими елементами».

У статті «Чудацькі думки про українську національну справу» (1891) Драгоманов різко виступив проти ідеалізації минулого України, прикрашування дійсності, бо правдивий науковий, широкий погляд на історію України повинен показати українській громаді та чужим, «як фатальні національно — краєві завдачі українські сповнялись і під чужими урядами і як поступ цивілізації на Україні, навіть і в чужій формі, вів до того, щоб виготовити грунт для свідомого українства. Через це вияснилось би краще й те, наскільки Україна могла б цивілізуватись сама й послужити для всесвітньої цивілізації при повній самостійності й автономії, до котрих вона поривалась не раз і котрі вона тепер може осягнути на дорозі всесвітнього поступу».

«Підтягування» тих чи інших фактів національної історії, діяльності історичних осіб згідно зі своїми поглядами, на думку Драгоманова, є шкідливим і небезпечним для національної справи. Народ і наука тільки виграють, якщо очистяться від ненависті до чужих і пристануть до тих методів і напрямків, котрі становлять силу письменського й наукового пошуку в Європі й Америці й котрі найтісніше зв'язані з сучасним всесвітнім громадським рухом: культурним, політичним і соціальним. Українці мусять вийти з того вузького й поверхневого націоналізму, котрий в Європі втратив смисл після 1848 р., і відшукати справді національні ознаки в історії й сучасності українського народу, не зрікаючись своєї любові до України, її нації.

Засуджуючи Валуєвський та Емський укази проти української мови й національного руху, Драгоманов не сприймав «обов'язкового націоналізму». «Українські ж справи так зчіпляються з справами сусідніх людей навкруги, і в Росії, й в Австро-Угорщині: з московськими, білоруськими, польськими, словацькими, сербськими й всякими іншими слов'янськими і не слов'янськими, — писав він, — що українському громадському чоловікові ніяк не можна не стати чоловіком дуже широких думок федеральних, навіть інтернаціональних. І певно, що державні пута, котрі тепер плутаються на ногах українських, розтопляться тільки в вільній спілці всеслов'янській, до котрої початок мусять положити спілки всіх поступових товариств по слов'янських породах».

Національна ідея сама по собі, на думку Драгоманова, не є панацеєю від усіх громадських лих. Більше того, без зв'язку з іншими культурними ідеями вона може стати джерелом великих помилок. Звідси — національна єдність не завжди веде до більшої свободи, а «думка про національність може бути причиною і насилування людей і великої неправди».

Піддавши аналізу величезний історичний матеріал і реалії сучасного йому світу, Драгоманов доходить висновку, що «сама по собі думка про національність ще не може довести людей до волі й правди для всіх і навіть не може дати для впорядкування державних справ. Треба пошукати чогось іншого, такого, щоб стало вище над національностями та й мирило їх, коли вони підуть одна проти другої. Треба шукати всесвітньої правди, котра була б спільною всім національностям».

1875—1876 рр. Драгоманов пише «Три листи до редакції журналу «Друг». Написані російською мовою, з огляду на читачів і на завдання студентського органу, вони були перекладені І. Франком, одним з редакторів «Друга», і опубліковані в 17-му і 18-му числах (перший), 13, 14, 15 (другий і третій) під псевдонімом Українець.

Листи Драгоманова були реакцією на статтю Галичанина (Гната Онишкевича (1847—1883)), співробітника «Друга», згодом професора української мови і літератури в Чернівецькому університеті, видавця трьох томів «Руської бібліотеки» («Новое направление украинской литературы» (1874)).

Розраховані на галицьку молодь, листи мали агітаційний характер. Піддавши гострій критиці діяльність москвофілів, зокрема журнал «Друг» москвофільської орієнтації, Драгоманов спрямовував молодь на зв'язок з культурою Росії та Наддніпрянщини, радив відмовлятися від рутенської обмеженості в трактуванні мовних, літературних і політичних проблем. Найгострішої критики зазнало «рутенське язичіє», не зрозуміле і не потрібне ні галичанам, ні літературі.

У другому листі Драгоманов настійно радить молоді висловлювати свої думки народною мовою, якщо вони не бажають виокремити освічених людей в особливу касту і приректи їхню діяльність і літературу на завмирання. «Тут нічого ховатися за фразу, що «похлопськи не можна всього висловити». Якщо ми не хочемо виокремити освічені класи в особливу касту, а разом з тим і засудити їх діяльність і літературу на мертвотність і відсутність оригінальності, то ми повинні, наскільки можливо, намагатися виразити наші думки готовою мовою «хлопів», а де не можна, то словотворення наші повинні робити в дусі народної мови в міру можливого народу зрозуміліше» .

У зв'язку з цим Драгоманов радив галичанам читати літературу Наддніпрянської України, через яку Галичина стане ближче до Росії, а отже, міцнішим і глибшим буде вплив російської літератури на формування естетичного смаку молоді.

Драгоманов перший порушив проблему про призначення літератури — служити інтересам народу: «...нам казали вчитися для хліба, любити щонайбільше язик народу, а не сам народ. От тут-то у великій пригоді нашому поколінню став Драгоманов», — писав І. Франко.

Листи Драгоманова виконали своє призначення — за рік москвофільство з його язичієм було витіснено з журналу. «Друг» з органу москвофільської студентської молоді перетворився на орган молодих революційно-демократичних сил Галичини.

Листи Драгоманова були тим ферментом, який збуджував прагнення до знань, до праці, так що молода партія явно вже каже, що львівські «народовці» далеко лишились позаду науки і бачить, що треба вчитися. Роль Драгоманова у подоланні рутинерства, консервативності, провінціалізму, обмеженості була значною.

Посилаючи свої листи, спеціально написані добірною російською літературною мовою, Драгоманов виступив проти допотопної, чи то великоруської, чи то української, чи то церковної мови москвофільських часописів «Друг» і «Слово». Не «рутенщина», а «українщина» може служити засобом піднесення свідомості й освіти народу. Під «українщиною» Драгоманов розумів не лише літературу народною мовою, а передачу народові здобутків світової цивілізації, беззастережну посвяту себе служінню народові з метою знищення неуцтва, аморальності та експлуатації.

Розглядаючи становище трудящих Галичини у третьому листі до редакції «Друга», Драгоманов категорично заперечує культивовану в журналістиці концепцію про пияцтво та лінощі селян як причину їхнього зубожіння. Причина, на думку Драгоманова, — у несправедливих економічних відносинах та існуючому суспільному ладі.