18. Журналістська діяльність Осипа Маковея

Діяльність Осипа Маковея в галузях фахового редагування, публіцистики та вивчення історії української преси минулого залишається актуальною темою для дослідників творчого шляху відомого українського письменника, редактора, публіциста і громадського діяча. Актуальність теми зумовлена ще і такими важливими факторами: редакторська, публіцистична та дослідницька праця О. Маковея мала чимало особливостей, але разом з тим була важливою складовою частиною розвитку загальноукраїнського видавничого процесу.

Дослідженню особливостей творчого процесу публіцистичної та редакторської діяльності О. Маковея допомагають як уже опубліковані матеріали, так і архівні джерела. У цьому контексті цікавою у плані вивчення діяльності О. Маковея є його опублікована автобіографія.

У відділі україніки ЛННБУ ім. В. Стефаника НАН України зберігається літографія рукопису О. Маковея «Відповідь моїм приятелям», написаного у Чернівцях 20 квітня 1906 р. Незважаючи на те, що цей твір з’явився уже після того, як О. Маковей відійшов від редагування «Літературно-Наукового Вістника», однак у ньому заторкнуто період його роботи у газеті «Буковина» (1895—1897 рр.). Цей рукопис побачив світ після публікації кореспонденції без підпису у газеті «Буковина» п. н. «Навкруги золотого теляти», у якій О. Маковея звинуватили у зраді буковинців, відмові від редакторства газети та корисливості під час побутування у Чернівцях. Тому з огляду на це вважаємо за доцільне подати цитату: «Доки О. М. був ще плаченим редактором, доти писав у цїй ґазетї, що «нїхто так гарно не вміє полїтики вести», як вона і ті, що стоять за нею; коли «удавало ся десь колись дещо виторгувати», то вихваляв се на всї заставки, величав Буковину «обіцяною країною для усього українського народу», ґазету, яку писав за гроші, орґаном всеї Руси-України а наших діячів — головно-ж себе самого — Мойсеями, що виведуть весь український нарід із неволї. Від коли-ж не жиє вже з плати редакторської, від тодї він і стрічки не написав до «своєї» колись ґазети, хиба що треба єму якого бозплатного передруку до «висших цілий». Аж ось вибухла росийско-японьска війна а далї стали в Росії виходити українські газети. Майже у всїх них став О.М. співробітником, ледве чи безплатним, хиба що треба єму сего теж до «висших цілий». Ну й пише знов не тільки вірші й фейлетони а навіть знов полїтичні статї, «Листи з Буковини». В «Громадській Думцї» надруковано перший і головний єго політичний лист по заслузі не чільному місци а під черткою, оцінюючи єго тим мимоволі так, як він собі на се й заслужив. І в тому листі О. М. накидає ся на тих, котрих колись величав не тільки в газеті але навіть перед Українцями в Київі в 1904 р. на по виборчих сходинах, коли «втіха була велика», тай на ту політику, яку заступав як плачений редактор. І щож закидує він буковинським політикам? Що «їм удавало ся десь колись де що виторгувати у віденського уряду», хоч «лякати уряд зорґанїзованою партією, свідомим народом не могли, а мусїли все брати ся на хитрощі».

Оскільки для дослідження творчої спадщини й основних етапів редакторської діяльності відповідь О. Маковея «приятелям» є важливим джерелом, подаємо уривок з оригіналу, який є яскравим свідченням складних років праці в журналістиці: «Сей мій приватний лист я відповідаю на статю «Буковини» (1906 р. ч. 32), вимірену против мене. Ся статя моя вже свою в 8 літну історию і єї може зрозуміти вірно лише той, хто знає часи. Коли я був редактором «Буковини» (1895—1897), і пізнїйші.

Редактором «Буковини» став я 1895 р. не з потреби, лише з аматорства, бо я ще 1892 р. скінчив університет і для хліба міг бути учителем. На редактора «Буковини» не я просив ся. Тілько мене просили. Умовляв ся я з п. проф. Стоцким, котрий мені писав 21.3.1895: «Я є властителем ґазети, зо мною Ви будете в тісних зносинах редакторських і т. д., бо я за все відповідаю». П. проф. Стоцкий обіцяв менї за редаґованє газети 100 зр. місячно, 30 зр. на помічника, крім того платного дописувателя з Відня і зі Львова і «троха» на фейлетон (22/3 1895 писав менї: «дам троха на фейлєтон»), а навіть 10% тантьєми від числа передплатників, висшого понад 500. З тих обіцянок поправдї лишила ся тілько платня для мене і помічника, все иньше відпало. Притім треба добре тямити, що хоч проф. Стоцкий був властителем газети, проте ані він ані ніхто з патріотів не платив менї зі своєї кишенї, отже особистої материяльної страти вони через мене нїколи не мали.

Працював я при «Буковинї» до грудня 1897 р. серед таких тяжких обставин, що иньший був би не витримав і три місяцї, а не майже три роки, як я. З одним помічником приходило ся видавати спершу 5, а потім 6 чисел ґазети на тиждень. Проте все мої «приятелї» були з моєї працї дуже вдоволені — сего чей не заперечать тепер — бо я справді зі всїх сил дбав про газету. «За дармо» я певно платнї не брав. Заробляти притім на житя иньшим способом я просто не мав часу, отже платню приймати мусїв; а чи та платня за мою гірку працю була така велика, щоб мені єї ще й нині випоминати, се лишаю на осуд всім людям, котрі знають редакторське діло. Замісць дотримати обіцянок, купили коштом газети друкарню, а із сеї друкарнї хто має тепер велику вигоду, — я чи мої приятелї?..

Р. 1897 при кінци настали такі обставини, що «Буковина» мала виходити лише три рази в тиждень. Відповідно дотого мали зменшити і платню редакторови. На питанє, що буде зі мною. Мене потішали словами: «Якось то буде», не приймаючи на себе ніяких певних обовязків що до мене. Мій приятель «на ти», проф. унївер. Стоцкий, котрий уже давно перед тим перестав розуміти материяльну біду, не міг зрозуміти, що годї-не менї, окінченому унїв. студентови, лишати ся без ніяких вигляді[в] і забезпеченя далі редактором «Буковини» за яких 50 зр., тим більше, що я не лише супротив себе, але і супротив своєї родини мав довгі лїта тяжкі обовязки. Я міг для красних очий «приятеля жертвувати себе, але не сьмів жертвувати матери, що довго і тяжко хорувала, і незабезпечених братів. Отсего мій ситий приятель у своїй делїкатности нїколи не міг зрозуміти і не розуміє по нинїшнїй день. І з того часу я втратив у него ласку, а вже через него і в тих, що їм не оплачує ся мати свою непозичану думку. Сумний то обяв у людий, з котрих жаден не посвятив цілих 8 років свого житя на редакторство, так як я; з котрих багато не зробило і сотої частини того для народу, що я зробив, і котрі так пильно старають ся забезпечити себе ї свою родину. Жаден з них не обняв по менї редакції «Буковини», але свому плюгавому язикови позволяв нарушувати мою амбіцію і чесно лише задля того, що я не міг лишити ся при «Буковині». Иньшої «провинє» тоді за мною не було!

З «Буковини» я не пішов чужим богам служити. Тілько став редактором Л.Н.Вістника. За се ще й тепер назвав мене «фонограф» проф. Стоцкого у «Буковинї» — лиликом, а й перед тим мої «приятелї» ще оцінювали мого поступку інакше. Але називати когось лиликом за працю для свого народу у своїх народних видавництвах, хоч би друкованих у Львові або в Київі, се справді льоґіка, гідна бувшого кацапа. Волю я бути таким лиликом, нїж маю бути лизуном-карієровичем, котрий тілько тих величає, що єму потрібні...

Тілько я покинув «Буковину», зараз мені у цїй кілька разів заспівали «вічная память». Виходило дуже чудне спостереженє, що доки я був на Буковині. То ще був щось варт, а тілько перейшов за Прут, зараз пропав. Але се зовсім не спиняло моїх приятелів передруковувати без мого дозволу мої працї з Л.Н. Вісника, над котрими я нераз тижнями мусїв працювати. Хто не вірить, нехай перегляне річники 1898. і 1899. «Буковини», а переконав ся, що правду кажу».

Цей історичний документ характеризує О. Маковея як справжнього патріота, фахову і відповідальну людину.

Архівні джерела з названої проблеми — це величезний масив документів, зокрема архівні особові фонди О. Маковея, фонди редакцій і газет, у яких він працював або друкувався. Проблема полягає в тому, що вони розкидані у різних містах, архівах, не завжди впорядковані і належно збережені.

Зважаючи на те, що зараз немає обмежень у доступі до архівних джерел, вважаємо першочерговим завданням дослідників вивчення архівних матеріалів, які дозволять всебічно проаналізувати редакторсько-публіцистичну діяльність у часописах «Буковина» та «Літературно-Науковий Вістник», «Зоря», «Руслан», «Шершень» та інших виданнях.

На початку ХХІ ст. саме на часі видання публіцистичної спадщини, літературно-критичних та історико-літературних праць О. Маковея, частина яких узагалі не друкувалася і зберігається в архівах Києва, Львова, Чернівців. Докладного осмислення потребують багатющий епістолярій письменника і літературознавця, його «Автобіографія» (1924), «Щоденник», записні книжки тощо. Вирішення цього питання остаточно допоможе визначити місце і роль О. Маковея в історії української культури, зокрема у творенні та дослідженні української журналістики, редакторської та видавничої справи.