73. Загальнокультурний процес та його місце у розбудові незалежності України.__

У 1991  відбулося не тільки проголошення незалежності України, але й почалися докорінні зміни суспільного ладу.

Важливою віхою національно-культурного життя України стало прийняття “Закону про мови”. Оголошуючи українську мову державною, закон1 гарантує використання й розвиток мов усіх націй, що проживають в Україні. Громадянам забезпечується право користуватися своєю чи будь-якою іншою мовою. Вони можуть звертатися до державних, громадсько-політичних організацій, підприємств, установ українською чи рідною мовою, як їм краще.

Дуже важливим в законі є те, що він містить норми, спрямовані на захист різних мов. Заборонені будь-які привілеї чи обмеження громадянських прав за мовною ознакою, а також мовна дискримінація. Передбачено, що публічне1 приниження чи зневажання, навмисне спотворення української чи інших мов у офіційних документах, а також створення перешкод і обмежень у користуванні ними, проповідь ворожнечі на мовному грунті несе правову відповідальність. Маючи на увазі різний ступінь готовності регіонів країни до реалізації положень закону, Верховна Рада прийняла рішення про введення закону в дію з 1 січня 1990 р. Причому був встановлений термін для його поступового впровадження в суспільно-політичне життя – від трьох до десяти1 років. Значну роль в активізації вивчення й впровадження державної мови відіграє Товариство української мови ім. Т.Г.Шевченка (“Просвіта”). З кожним роком зростає мережа шкіл і класів з поглибленим вивченням української мови, літератури, фольклору, історії та мистецтва.

Посилилась увага до задоволення національно-культурних запитів національних меншин. У цьому плані велику роль відіграють національно-культурні товариства. Сьогодні в Україні діють російське, болгарське, польське, єврейське, німецьке, угорське, чеське, тюркське, кримсько-татарське та інші національні товариства. Створено Раду національних товариств України. У місцях компактного проживання національно-етнічних меншин працює понад 220 шкіл з викладанням національними мовами. У навчальних закладах організовано понад 450 факультетів з вивченням болгарської, польської, угорської, єврейської та інших мов. Виходять газети мовами національних меншин, діють театри, радіо та телебачення (наприклад, на новогрецькій мові у Донецькій області, молдавській1 – у Чернігівській, болгарській – в Одеській, російській – майже у всіх областях України).

74. Культурно-національне відродження кінця хХст.__

Однією з принципових особливостей української культури ХХ століття є визначальна роль політичного чинника. При цьому переважав не еволюційний характер динаміки, а різкі зміни, які чітко розмежовують основні етапи розвитку української культури.

Поворотне значення мали Перша світова війна, Лютнева і Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917—1920 рр., створення СРСР, Друга світова війна, криза соціалізму і розпад радянської системи, отримання Україною незалежності.

У радянський період, який зайняв більшу частину сторіччя, українська культура пройшла складний шлях, який поєднує досягнення і втрати, духовні злети і трагедії: національне піднесення 20-х років, трагедію у роки сталінської диктатури, хрущовську «відлигу», брежнєвський1 «застій», горбачовську перебудову. Внаслідок одержавлення всіх сторін життя суспільства, його бюрократизації, централізації влади провідну роль відігравала особа першого керівника комуністичної партії і, відповідно, всієї держави.

Говорячи про роль геополітичного чинника у розвитку української культури, необхідно підкреслити, що до середини сторіччя територія України входила до складу різних держав: СРСР, Польщі, Румунії, Чехословаччини. Лише після Другої світової війни сталося об'єднання українських земель. У 1954 р. до складу Української РСР було включено Крим.

Неприйняття більшовизму, радянської влади викликали у 20-і роки значну еміграцію діячів науки, літератури і мистецтва. Їх творчість продовжувалася, але залишалася невідомою на батьківщині. 40-ві і 70-ті роки відмічені новими хвилями еміграції. Тому характерними для української культури є два потоки розвитку — в Україні і в діаспорі. В діаспорі було утворено ряд інституцій (державні — Українська Національна Рада на чолі з Президентом УНР, Уряд УНР; наукові — Вільна академія наук, ряд наукових товариств, зокрема в діаспорі діяло Наукове Товариство імені Шевченка, товариство українських інженерів, лікарів тощо; церковні — православна та греко-католицька гілки української церкви; мистецькі, наприклад, капела бандуристів у США і Канаді, численні народні хори у ряді країн світу; книгозбірні, видавництва, система національних недільних шкіл та ін.). Сьогодні завдяки політичним змінам відновлено єдиний культурний потік, повернено багато імен.

Участь інтелігенції в політичному житті країни особливо активною була в переломні моменти. Досить пригадати імена визначного українського історика, Голови Центральної Ради М.Грушевського, талановитого письменника, Голову Генерального секретаріату В. Винниченка, учасників дисидентського руху І. Світличного, В. Симоненка, В. Стуса, сучасних політиків-поетів І. Драча, Д. Павличка, письменника В. Яворівського.

У другій половині 80-х рр. відбувається значне оновлення національної культури, зорієнтоване на загальнолюдські вартості світової культури. Розпочинається IV етап відродження як заперечення штучних догм соцреалізму і вартостей комерційної поп-культури.

Театр альні вузи покинула велика кількість талановитих педагогів, а їм на зміну прийшли, як пра­вило, ті, хто ще не відбувся. Тому немає кому в достатній мірі займатись навчанням акторів їх професії. Театр сьогодні став режисерським. Це означає, що кожний режисер по-своєму трактує п'єси навіть великих драматургів. Серед таких режисерів відомі імена Більченка, Д. Богомазова, Б. Жолдака, С. Данченка. Заслуженим авторитетом користується патріарх української театральної режисури В. Оглоблін. Велике піднесення переживає образотворче мистецтво. В Україні та за її межами за останні десять років організовано декілька сот художніх виставок. Місце українського художника починає регламентуватися ринком і його рейтингом у ринковій ієрархії.Література нового покоління. Письменники старшого покоління пішли в політику, а в літературу увій­шло нове — І. Андрусяк1, В. Медвідь, В. Цибулько, О. Забужко, Г. Тарасюк, С. Майданська, М. і С Дячєнки та ін. І хоч різко впав попит на серйозну художню літературу, вона все ж таки розвивається в формі чисельних альманахів, часописів і збірок. Відсутнє і вітчизняне законодавство, яке б (як у Росії) підтримувало українське книговидавництво. У культурі кінця XX ст. наука є ключовим фактором. На ній базуються методологія мислення, система освіти, погляди на світ, на людину і на суспільство. На ній засновані технологія і визначений нею стиль життя, які пропонуються як зразок. Наука в Україні страждає, перш за все, через відсутність належного фінансування. Складний світ релігійно-філософських образів втілила в своїх картинах львівська художниця Ярослава Король. Широта її творчих інтересів вражаюча: вона пише не тільки ікони, але й картини на історичні і літературні теми. Салонні портрети їй теж під силу. Згортається в Україні виробництво кінофільмів. В Україні є в наявності всього дві кіностудії художніх фільмів1 — у Києві і в Одесі. Крім того, є ще студія хронікально-документальних фільмів, Національна кінематика і студія анімаційних фільмів, які раніїде давали до півсотні повнометражних художніх фільмів і телесеріалів, до 500 короткометражних кінострічок.