56. Рух як спосіб існування світу. Рух і спокій. Класифікація форм руху світу.

Рух виникає із самої матерії як результат вирішення закладених у ній діалектичних супереч­ностей (дії закону єдності і боротьби протилежностей). Рух є всезагальним, він існує постійно, од­ні його форми замінюються іншими. Рух є атрибутом, невід’ємною частиною матерії.

Виокремлюють такі форми руху: механіч­ний — переміщення в просторі різноманітних тіл, рух найдрібніших частинок, макротіл тощо; фізичний, який охоплює електромагнетичні явища, гравітацію, теплоту, світло, звук, агрегатний стан речовин; хімічний — це хімічні реакції, процеси хімічного син­тезу в неорганічній або органічній природі; біологічний — це різ­номанітні біологічні процеси в живих організмах, а також соці­альний, що охоплює соціальні зміни, а також процеси мислення та пізнання.

Незважаючи на те що кожен з різновидів руху є відносно са­мостійним явищем, всі вони взаємозв’язані. Більш висока форма руху виникає на основі попередніх, значно простіших, вона є їх синтезом і не зводиться до їх простої суми. Наприклад, соціальна форма руху (виникнення й розвиток людської спільноти) містить біологічний, і всі попередні форми руху й на цій основі стає якісно новою його формою.

Окрім форм, філософія виокремлює два типи руху — якісний і кількісний. Якісний рух — це зміна самої матерії, перебудова її структури й виникнення нових матеріальних об’єктів та їх нових якостей. Зміну змісту в межах старої форми, повне розкриття по­тенціалу старих матеріальних форм називають динамічним рухом. Істотну зміну структури об’єкта, що зумовлює створення якісно нового об’єкта, перехід від однієї форми матерії до іншої називають популяційним рухом. Кількісний тип руху — це просте перенесення матерії в просторі й часі.

Джерелом усіх форм руху є внутрішня суперечність, а також взаємодія між ними. Інакше кажучи, рух не детермінується чимось надприродним, а є саморухом. Саморух — це наслідок вирішення суперечності між ста­рим і новим, прогресивним і регресивним. Саморух притаманний всім формам руху матерії, супроводжується переходом до більш високого ступеня організації (самоорганізації).

Самоорганізацію вивчає синергетика — сучасна наука про са­моорганізацію матерії, автором і розробником якої вважають бельгійського вченого І. Пригожина. В основі його концепції лежать такі поняття, як флуктуація (притаманні матерії постійні випадкові коливання й відхилення) і дисипативна структура новий стійкий стан матерії, що виникає у результаті флуктуації). Динаміка розвитку дисипативної структури веде до появи двох кінцевих варіантів самоорганізації: першого — дисипативної структури як нового різновиду матерії за наявності ентропії припливу енергії із зовнішнього середовища), яка далі розвива­ється за динамічним типом, і другого — розпаду дисипативної структури (або її знищення) внаслідок внутрішньо слабких нових зв”язків або через відсутність ентропії.

57. Простір і час як форми існування світу. Основні концепції простору і часу.

Невід’ємною складовою вчення про матерію є вчення про розташування матерії у просторі й часі. В історії філософії є 2 підходи до вирішення цієї проблеми. Перший назив. субстанціональним, прихильники якого (Декарт, Ньютон) вважали що час і простір є окремою реальністю, що існує поряд з матерією (самостійною субстанцією), а взаємодія між матерією, прос­тором і часом є міжсубстанціональною. Такий підхід виник у XVII ст. і проіснував до XVIII ст.

Другий підхід називається реляційним. Його прихильники (Арістотель, Ляйбніц, Геґель) вважали, що простір і час існують у вза­ємодії з матеріальними об’єктами, простір і час є формами існу­вання матеріальних об’єктів. Реляційну теорію було взято за головну в діалектико-матеріалістичному поясненні взаємодії прос­тору та часу. Згідно з нею час — це форма буття матерії, що ви­ражає тривалість існування матеріальних об’єктів і послідов­ність зміни її станів у процесі їх розвитку. Вирізняють об’єктивний та суб’єктивний час. Об’єктивний час в матеріалістичному тлумаченні — це форма існування ма­терії, вираз безперервності руху, тривалості перебігу процесів зміни, швидкості, ритму, темпу, взаємозв’язку, послідовності зміни стану об’єктів та явищ під час їх взаємодії (виникнення та знищення). Виокремлюють фізичний, біологічний, соціаль­ний та інший час. Суб’єктивний час — це форма існування свідомості, яка містить переживання людиною реальних подій і процесів, що віддзеркалюють певний часовий проміжок: те­перішнє, минуле й майбутнє. Усвідомлення незворотності пе­ребігу часу, миттєвості та ефемерності сьогодення породжує в людини сум і трагічні почуття. Звідси два протилежні виснов­ки: песимістичний — плин часу все перетворює на ніщо, тепе­рішнє безсиле перед майбутнім, а тому реальне життя є безпер­спективним захопленням ілюзорною цінністю земних благ (буддизм); оптимістичний — миттєвість та ефемерність сьо­годення має позитивну якість, адже час наближує можливість зустрічі людини з Богом. Теперішній час — це можливість трансформації людини з метою її єднання з Богом у вічності, що підносить свідомість особистості до ступеня духу.

Простір — форма буття матерії, що характеризує її протяж­ність, структуру, взаємодію елементів між собою у середин: матеріальних об’єктів. Простір характеризує структурну органі­зацію єдності світу: протяжність об’єктів, їх взаємні кордони, міс­це, яке вони посідають серед інших об’єктів. Властивості просто­ру залежать від виду й рівня матерії, а також від швидкості мате­ріального руху. Загальною властивістю простору є її тривимірність. Усі матеріальні процеси проходять у тривимірному просторі. Взаємодоповнюючись, простір і час функціонують як універсальної форми організації всього безмежного світу. Час і простір тісно переплетені між собою, і те, що виникає у просторі, здійснюється водночас і в часі. Те, що проходить у часі, міститься одночасно й у просторі.

Час, простір і матерія невіддільні. Це доводить теорія від­носності А. Ейнштейна. Згідно з нею простір і час відносні. Ця відносність залежить від умов взаємодії між матеріальними ті­лами. Теорія відносності підтвердила висновки реляційної тео­рії, а саме — розуміння простору й часу як певної взаємодії в самій матерії; вона заперечила погляди на простір і час як вічні й незмінні.