27. Філософські ідеї європейського Просвітництва.

Просвітництво-культурно-історичний термін, що відбиває певну епоху розвитку людства, сутність якої полягає в широкому використанні розуму для суспільного прогресу. Просвітництво є продовженням гуманістичних тенденцій 14-15ст., але відрізняється більшим раціоналізмом і критичністю. Головним прагненням просвітників було знайти шляхом діяльності людського розуму природні принципи суспільного життя. З цієї точки зору було піддано гострій критиці всі наявні форми і відношення людей в сфері права, моралі, економіки, політики. Під впливом просвітництва розпочались реформи в деяких країнах східної Європи, які сприяли створенню і розбудові громадянського суспільства.

Французьке просвітництво порушує проблему вдосконалення суспільства шляхом реформ. Велике значення мали твори Монтеск’є, , де методом порівняльного аналізу описує типи державного устрою. Загалом Монтеск’є висував ідею величезного географічного фактору (територія, клімат, родючість землі…) в розвитку суспільства. Але він не заперечував ролі способу життя, способу виробництва. Проголосив ідею загального миру.

Вольтер в своїх творах висував ідеї, спрямовані проти феодалізму та кріпацтва, він боровся проти церкви, релігійної нетерпимості, фанатизму, деспотії, був прихильником деїзму. Вольтер вважав неминучим поділ людей на багатих і бідних. Певний час мислитель визнавав за можливе поліпшити життя людей за рахунок так званого “освіченого монарха”, тобто вченого, розумного царя чи імператора, але під кінець свого життя схилився до того, що найкращим державним устроєм є республіка. Він залишився переконаним в неминучості суспільного прогресу.

Ж-Ж.Руссо торкається питань розвитку цивілізації, держави, моралі, розмірковує над проблемами соціальної нерівності та виховання, вимагав свободи й забезпечення повноти юридичних прав. Вбачаючи джерело змін людського життя в розумі, Руссо вважав, що сам розум при цьому зазнає впливів життєвих потреб людей. Люди, що спочатку жили в «природному» стані, поступо­во переходять у «суспільний стан», об’єднуються в сім’ї, а остан­ні — у племена. У племенах люди живуть вільно, вони здорові й щасливі, продовжують насолоджуватись усіма радощами спілку­вання, які ще не порушують їхньої незалежності. Залізо та хліб — ось що, на думку Руссо, цивілізувало людей і згубило рід людський. Таке суспільство мало бути ліквідоване, а натомість збудоване нове, на засадах нового суспільного договору. Руссо помітно схиляється до насолоди і намагається уникнути страждань. Цивілізація, твердить він, псує людину, погіршує її природні якості саме завдяки своїй раціоналізованості, поміркованості. Поділ праці, який має величезне значення для прогресу, не тільки благо, але й зло, оскільки людина втрачає цілісність. Звідси вже крок до визнання проблеми відчуження людини в суспільстві.

Отже, відмітною рисою Просвітництва є поворот до люди­ни. Мислителі-просвітники, починаючи з Монтеск’є, головну ува­гу звертають на людське суспільство, історію, біди та страж­дання людей. У зв ‘язку з цим основний акцент вони роблять на розум, шляхи й засоби приведення суспільства у відповідність з вимогами розуму, насамперед такими, як рівність, справедли­вість, свобода, братерство тощо.

В історії світової та європейської філософії важлива роль належить німецькій класичній філософії, яка формувалася на ме­жі XVIII—XIX ст. Вона представлена такими видатними мисли­телями, як І. Кант, Й. Фіхте, Ф. Шеллінг, Ґ. Геґель, Л. Фейєрбах.

Соціально-економічними та історичними передумовами її розвитку були Французька буржуазна революція 1789—1794 рр., промислова революція в Англії та розвиток природознавства. Ні­меччина на той час значно відставала від інших країн в економіч­ному й політичному сенсі. Філософія розвивалася в умовах фео­дального розбрату, буржуазні перетворення здійснювалися дуже повільно. Німецька буржуазія, налякана буржуазними революці­ями, з одного боку, часто йшла на компроміс з феодальним дво­рянством, а з іншого — об’єктивно була зацікавлена в об’єднанні країни, швидкому розвитку буржуазних відносин.

Німецька класична філософія стала вищим досягненням, своє­рідним синтезом філософської думки в світовому масштабі та одночасно останньою формою класичної європейської філософії. Уся попередня філософія, яку можна визначити як філософію ро­зуму й пізнання, знайшла своє логічне завершення в німецькій класичній філософії. Велике значення мали гуманістичні ідеї со­ціального прогресу, свободи та активності людини, розробка проблем пізнання, діалектики та матеріалізму, віра в усемогут­ність науки тощо.

Незважаючи на своєрідність філософських поглядів представ­ників німецької класики (Кант був дуалістом, Фіхте — суб’єктив­ним, Шеллінг і Геґель — об’єктивними ідеалістами, Фейєрбах — матеріалістом), вони створили певну ідейну спільність. У філо­софських системах німецьких мислителів спостерігається зв’язок, навіть наступність. Саме через це їх поєднують в єдиний філо­софський напрям.

При всьому розмаїтті ідей та концепцій, німецьку класику від­різняє низка спільних рис, а саме: 1) розуміння ролі філософії в історії людства та розвитку світової культури; 2) раціоналізм, успад­кований від філософів Нового часу та Просвітництва; 3) критика матеріалізму XVIII ст. за його механіцизм; 4) розробка теорії діа­лектики та діалектичного методу мислення; 5) намагання пере­творити філософію на науку, створити єдину наукову філософію у вигляді цілісної системи наукових дисциплін, ідей, понять і ка­тегорій; 6) розробка загальних методів підходу до проблеми істо­ричного розвитку як єдиного процесу; 7) відродження гуманістич­ного ставлення до людини, ЇЇ активності, свободи та інших цінностей; 8) безпосередня спадкоємність у розвитку філософсь­ких ідей1.

Загалом феномен німецької класики створив підґрунтя для ви­окремлення ЇЇ як особливого етапу розвитку новоєвропейської філософії.

28. Особливості німецької класичної філософії як періоду розвитку новоєвропейської філософії.

Існує думка, що німецька класична філософія уособлює філософію як таку. Значною мірою це пояснюється тим, що вона постала закономірним результатом попереднього кілька тисячолітнього розвитку філософської думки. Німецька класична філософія була останньою формою класичної європейської філософії; після неї розпочався розвиток некласичної філософії. Тобто німецька класична філософія сконцентрувала і водночас вичерпала інтелектуальний потенціал філософської думки класичного типу. Зрештою, саме тому її виділяють в окремий і особливий етап розвитку новоєвропейської філософії.

Німецька класична філософія збагатила філософію і науку цілою низкою ідейних надбань, до яких треба віднести насамперед чотири провідні принципи, які широко використовуються сучасною наукою.

Зазначені принципи широко використовує сучасна наука; ввійшли вони також і в масову свідомість, поставши загальноприйнятими наголосами у міркуваннях різних планів.