Структуралізм
Структуралізм, який в географії найчастіше пов'язують з ім'ям Клода Леві Стросса, намагається відшукати у певному складному феномені (у Леві Стросса - мові, культурі, етносі) деяку приховану структуру, через яку й можна пояснити цей феномен, провести аналогії і знайти спільне між явищами одного ряду (наприклад, між міфами, мовами чи культурами різних народів). У пошуку глибинних структур, які "підстеляють" різні явища, і полягає пізнання світу. Як показав М. Попович (1997), сповідування такої філософії дозволило отримати фундаментальні результати не лише в гуманітарних науках (лінгвістиці, етнології, соціології'), а й у природничих, особливо - у біології. Марксизм інколи також відносять до структуралізму на тій підставі, що у ньому світ пояснюється через деякі визначальні структури, особливо - класову та вартості товару.
У географії структуралізм виявляється в намаганнях відшукати глибинну структуру, що пояснює взаємодію людини та її середовища. Стосовно ландшафту структуралістською за методологією є, наприклад, концепція Кевіна Лінча (1982) про структуру міського ландшафту, яка визначає його сприйняття та орієнтацію у ньому людини. Також структуралістською слід вважати й теорію Джея Епплтона, згідно з якою в основі естетичного сприйняття ландшафту лежить деяка його прихована структура - така конфігурація просторових елементів, що визначає формування в людини почуття краси чи відрази. Пошук такої структури Епплтон веде у напрямі з'ясування закономірностей біологічної еволюції людини, її адаптації до природного ландшафту (Appleton, 1975). Інша теорія сприйняття ландшафту, розвинена Стівеном та Речел Капланами, також за своєю суттю структуралістська. Проте пошук структури ландшафту, що визначає його сприйняття, ведеться ними в напрямі аналізу не біолого-еволюційних, а психофізичних особливостей людини (Kaplan, Kaplan, 1989). В природничих інтерпретаціях ландшафту структуралістський підхід можна простежити у пошуках Олександра Ковальова (1996).
Структуралізм не можна віднести ані до матеріалістичної, ані до ідеалістичної філософії, оскільки "глибинна структура" може уявлятися і як матеріальна і як деяка ідеальна конструкція, що й визначає поведінку людини та її сприйняття ландшафту. Загалом структуралістські інтерпретації ландшафту ще мають сказати своє вагоме слово, незважаючи на те, що у нинішню епоху постмодерну більш модним у культурі є не структуралізм, а постструктуралізм, який повністю заперечує свого попередника.
Феноменологія
Існує чимало інтерпретацій феноменології (феноменологія Гуссерля, наприклад, доволі істотно відрізняється від феноменології Мерло-Понті, як і остання від феноменології Шутца). Однак їх принципові риси (принаймні стосовно пізнання ландшафту) спільні. Зводяться вони до такого. За феноменологами, слабкість позитивістського, марксистського, біхевіористського підходів полягає в тому, що всі вони базуються на певній наперед заданій теорії. Дослідник підходить до аналізу речі з уже заготовленими методами, ідеями, гіпотезами, концепціями й теоріями. Досліджуючи річ, він намагається пояснити її через ці концепції та теорії або ж прагне сформулювати нову концепцію. Отже, згідно з згаданими філософіями, суть речі розкривається тоді, коли є теорія, що її пояснює. Вона, за переконаннями феноменологів, є зовнішньою по відношенню до об'єкта. Завдання ж феноменології зводиться до з'ясування суті речі, речі такою, якою вона насправді є, а не до зведення речі до заздалегідь заданих, або й нових теорій та концепцій. Феноменологія не орієнтується на жодну теорію й попередні уявлення про річ, вона сприймає її такою, якою вона є в усій своїй складності, індивідуальності та неповторності. "Повернутися до самих речей!" – цей заклик Едмунда Гуссерля йде від невдоволення тим віддаленням від самих речей, яке породжує їх наукове відображення (пояснення).
Відповідно, феноменологія відкидає методи наукового (позитивістського) пізнання ландшафту - аналіз, абстрактні моделі, синтез, генералізація та подібні, некажучи вже про висування наукових ідей та розробку теорій. Завдання феноменології - опис ландшафту, а не його пояснення через абстрактні, віддалені від нього самого конструкції (концепції, закони та інші атрибути науки). Опис, що проникає вглиб самої речі, - підхід феноменології. Звідси серед географів поширене розуміння феноменології не як філософії, а як методу. Так, наприклад, її трактує Дж.Н. Ентрікін: "феноменологія - метод, а не філософська система. Філософські системи розробляють філософські пояснення... Замість пропонувати філософське пояснення, феноменологи шукають знання через опис того, що має пізнаватися" (Entrikin, 1976, с.618). Виходячи з тези, що пояснення, розуміння та опис – різні речі, Ентрікін усіляко підкреслює описову суть "феноменологічної географії", основа якої - вивчення значень і цінностей, які мають для людини місце та ландшафт.
Близьку точку зору на феноменологічне пізнання ландшафту висловлює У. Нортон. Він вважає, що головне для феноменології - індивідуальний світ людини (частина світу, з якою пов'язане життя людини) і розуміння тих цінностей і значень, які цей світ для неї має. Однак Нортон не погоджується із надмірно звуженою інтерпретацією феноменології Ентрікіним і вважає, що спосіб, у який географи ввели феноменологію в географію, зводяться до індивідуалістичних описів і не відповідає суті та змісту феноменології (Norton, 1989).
Більше цим "суті та змісту" відповідають погляди та праці (їх прибічники феноменології називають "ессе") Йі-Фу Туана, Девіда Сімона, Девіда Лея, Едварда Рельфа та Анне Баттімер - лідерів феноменологічного напряму в гуманістичній географії. По-перше, Д. Лей вважає, що феноменологія, як її розуміють щодо пізнання ландшафту, походить не від трансцендентально-ідеалістичних ідей Едмунда Гуссерля, а від праць соціологів, таких як Альфред Шутц і Моріс Мерло-Понті, далеких від ідеалізму (Ley, 1989). Д. Сімон вказує, що "для географа-феноменолога найважливішим є географічні аспекти життєвого простору (англ. - lifeworld). Це є сума "даних як таких" ("taken-for-graned") значень, поведінки та подій, які стосуються довкілля, простору, місця і ландшафту" (Seamon, 1984, с. 169). Вивчаються "дві головні теми: 1 - феноменологія поведінки людини у ландшафті та пізнання нею довкілля; 2 - феноменологія відносин людина-довкілля" (там само, с. 170).
Більш конкретизоване розшифрування цих "тем" Д. Сімон дав у своїй іншій праці (Seamon, 1980). Він перелічує питання, які задає собі феноменологічна географія: яка природа місць, де живе людина? які значення несуть ландшафти для людини? як різні люди пізнають довкілля? у який спосіб люди помічають, чи не можуть помітити їх природне оточення?
Таке розуміння гуманістичної географії бере початок від робіт Йі-Фу Туана початку й середини 1970-х років. У його статті 1971 року під назвою "Географія, феноменологія та вивчення природи людини" було вперше чітко сформульовано кредо феноменологічних інтерпретацій ландшафту: побачити й описати ландшафт через цінності та значення, яких йому надають люди і тим самим зрозуміти й людину (Juan, 1971).
Категорії місця, ландшафту, регіону та простору є кардинально важливими для Туана, Рельфа та інших представників феноменологічної географії. Е. Рельф вважає важливішим її завданням переосмислити ці поняття "академічної" (читай - позитивістської) географії у феноменологічних термінах. У цій інтерпретації вони уявляються як частини нашого "буття-у-світі", як наповнені значеннями, символами, цінностями, а не як точки, лінії та ареали (Relph/1985).