56. Еволюція поглядів на предмет синтаксису і загальний огляд

Визначення предмета синтаксису, як і будь-якого розділу науки про мову, зумовлюється чинниками як об'єктивного, так і суб'єктивного порядку. Об'єктивними чинниками для синтаксичної науки виступають природа синтаксичних одиниць і особливості їх функціонування, а також взаємовідношення між окремими аспектами цих одиниць та їх функцій. Суб'єктивні чинники поширюються на усвідомлення важливості вивчення відповідних синтаксичних явищ, ступінь зрілості науки стосовно їх дослідження, наявність чи відсутність впливів інших наук на опрацювання методів синтаксичного аналізу, продовження або відмова від традицій історичного розвитку синтаксичної науки. Суб'єктивні чинники, які впливають на визначення предмета синтаксису, видозмінюються залежно від суспільних обставин та індивідуальних відмінностей дослідників, а отже, предмет синтаксису не становить незмінної, назавжди усталеної сутності. Розуміння предмета синтаксису в різні періоди розвитку синтаксичної науки і дослідниками різних лінгвістичних шкіл і напрямків звичайно не збігається. Користуючись тією самою назвою, синтаксисти можуть застосовувати її до не тотожних об'єктів дослідження або до різних способів вивчення тих самих об'єктів. Порівняймо розуміння предмета синтаксису за часів виділення його як окремого розділу граматики і за нашого часу, наприкінці двадцятого сторіччя. Термін «синтаксис» (від грецького слова зупіахіз — побудова, зв'язок, з'єднання), вперше використаний у 3 ст. до н. е. стоїками — представниками філософської школи епохи еллінізму, однієї з відомих шкіл в історії лінгвістичних учень, стосувався тоді спостережень над логічним змістом висловлень. Тепер же предметом синтаксису є система синтаксичних одиниць, формальна і семантична структура цих одиниць, синтаксичні зв'язки і семантико-синтаксичні відношення тощо. Сучасні наукові концепції нерідко розрізняються переліком синтаксичних одиниць, кваліфікацією синтаксичних зв'язків і семантико-синтаксичних відношень та інших понять синтаксису.

57. Речення і його ознаки. Граматичне членування речення

Найменшою одиницею спілкування є речення.

Речення — це осмислене сполучення слів або окреме слово, граматично й інтонаційно оформлене як відносно закінчена цілість, що несе певну інформацію.

Речення від слова й словосполучення відрізняється трьома основними ознаками: комунікативністю, модальністю й предикативністю.

Комунікативність — це спрямованість висловлювання на слухача, яка виражається за допомогою інтонації (підвищення й пониження тону, інтонаційне виділення окремих слів тощо), вставних слів на зразок чуєте, знаєте, майте на увазі, уявіть собі, підсилювальних часток, звертань тощо. Той, хто говорить, хоче, щоб його слухали й реагували на його мову.

Модальність — це особисте ставлення мовця до власного висловлювання, яке (ставлення) виражається за допомогою інтонації (інтонація може бути стверджувальною й заперечною, серйозною й іронічною тощо); вставних слів на зразок на жаль, Мабуть, може, здається, безперечно, справді; часток, таких, як невже, авжеж, ніби, начебто, таки; способу дієслова (дійсний, Умовний чи наказовий). За допомогою цих засобів ми можемо адати своєму повідомленню різних відтінків, часом навіть протилежного значення.

Предикативність — це прив'язка висловлювання до дійсності, що виражається за допомогою часових форм дієслові (минулий, давноминулий, теперішній чи майбутній час) та обставин місця й часу (просторова й часова віднесеність).

Крім синтаксеми як найабстрактнішого рівня граматичного значення речення, існує ще один, менш абстрактний рівннь його змісту – граматичне членування речення, тобто члени речення. Членами речення є абстрактні синтаксичні категорії, усталені форми для опису ситуацій, вираження типових компонентів реального змісту речення. Їх поділяють на головні (підмет і присудок у двоскладному реченні, головний член в односкладному реченні) і другорядні (означення, додаток, обставина). (Підмет - раматично незалежний, означає предмет, ознака якого виражається присудком. Найчастіше підмет виражається називним відмінком іменника. Присудок - пов'язаний координацією з підметом, що виражає стан предмета, названого підметом. Найтиповіша форма присудка — дієслово в особовій формі, що означає дію чи стан суб'єкта, названого підметом. Означення —вказує на ознаку предмета. Воно відповідає на питання чий? який? яка? які? котрий? скільки?. Додаток - значає предмет, на який спрямована дiя і відповідає на питання усіх відмінків, крім називного. Додаток виражається тими ж частинами мови, що й підмет. Обставина - пояснює слово зі значенням дії або ознаки, виражає якісно-означальну характеристику дії, стану чи позначає, за яких обставин відбувається дія, вказує на спосіб, міру або ступінь вияву дії або ознаки.) У сукупності члени речення здатні відобразити будь-яку інформацію.