Чому гинуть імперії?

Чому все-таки загинула Римська імперія? (Відомо: десь у IV ст. нашої ери римляни вже не тільки не могли утримувати армію, але голодувала вся країна). Відповісти на це можна так: мабуть, римляни вміли тільки руйнувати родючість ґрунту, але не вміли її нарощувати.

І все ж ця відповідь не може нас задовольнити. Що ж тут, власне, вміти? Вивозь вдосталь гною — і земля виснажу­ватися не буде. Люди знали це споконвічно. І навіть краще, ніж знають сьогодні. Отже, першопричина руйнування при­родної родючості в чомусь іншому. В чому ж саме?..

Ніхто не стане заперечувати: є в природі якісь сили, що породили життя. І вони, мабуть, володіють власною страте­гією. Природі потрібне не просто життя як стихійна гра світла й пітьми — їй необхідне таке життя, на яке можна покласти величезні вселенські турботи. А все, що не відповідає цьому завданню, — повинно загинути. Ось чому природа виробила складну і надто приховану від нашого ока систему, яку ми щойно розглянули. Виявляється, природа здатна дати вічне життя тільки такій економічній системі, в якій люди трудять­ся не з примусу, а на поклик серця. Багатства виробляє Свобода — і тільки вона одна! Жодними іншими хитрощами держава розбагатіти не може. Там, де виробник не почуває себе господарем плодів своєї праці — незалежно від того, як ця формація іменується, — економічна система повинна зруй­нуватися.

Як же це відбувається конкретно? Господар власного поля спочатку нагодує землю, відтак нагодує худобу — і лише потім прикидає, що лишилося для нього і членів його родини. Добре, якщо є надлишки, — він відвезе їх на ринок, щоб оновити інвентар та одежу. А якщо надлишків немає, потріб­но сподіватися на майбутні врожаї. Але земля у будь-якому випадку не постраждає — вона обов’язково буде нагодована. І буде нагодована худоба: вона є виробником гною, без якого не можна нагодувати землю. Гній виробляється дуже дбай­ливо: з осені до весни його не вигрібають — підкидають усе нову й нову підстилку. До весни гною натоптується стільки, що доводиться кликати на толоку сусідів, щоб гуртом вивезти його в поле.

Так було споконвіку. Але так було у натуральному спів­житті людини з природою. Коли ж виникає наддержава з її величезним військом, владною бюрократією та деспотич­ною ідеологією, природні взаємозв’язки, що існували тисячоліттями між виробником і гумусом, неухильно руйнують­ся. Держава не купує, а забирає силою — просто грабує виробника. Або ж вдає, що купує — сама призначає ціни. Виробник свої біди перекладає насамперед на худобу — її кількість різко скорочується. Харчуватися вона може лише коштом соломи — зерна не вистачає навіть для людей. Земля отримує все менше гною, врожаї падають, а податки зроста­ють...

Так утворюється зачароване коло, з якого немає виходу, окрім перебудови самої державної машини. Проте досі не спостерігалося, щоб держава зайнялася самоперебудовою. Це трапилося лише один раз за всю історію людства — при Олександрові II у Росії. А скільки бродила по власній крові голодуюча Європа, щоб зайняти відведені природою канали у Вселенському Кулепідшипнику! Франції, наприклад, потріб­но було для цього понад сто років безперервних крово­пролить.

Тепер повернемось до П’яти Хлібин — як вони діляться в змальованій нами державі? Ось як:

хліборобство і скотарство — 2;

держава і промисловість, яка зароджується, — 3.

Під промисловістю, яка зароджується, мається на увазі передусім будівництво (Рим для свого часу виглядав ґрандіозно); потім ткацтво, ковальська справа тощо.

При такому енерґетичному балансі сільський трудівник ледве зводить кінці з кінцями: практично йому залишена тільки солома, а зерно забирають до міста. Звичайно, це не слід розуміти буквально — йдеться про енерґетичні одиниці. Але нерідко трапляється щось подібне і в буквальному розу­мінні. Отут і починається пограбування землі. І не випадково двійка у «Книзі Великої Таємниці» є відображення Пітьми — коли вона господарює на полях та під сільськими стріхами, на країну справді опускається Пітьма: шість крайностей, що їх вона в собі містить.

Слід раз і назавжди засвоїти: всі видатки за межами хлібо­робства не є продуктивними. Чому? Тому, що тільки гумус акумулює додаткову енерґію Сонця. При цьому, звичайно, мається на увазі біологічна енерґія — не технічна. Застере­ження необхідне, бо сьогодні навчилися накопичувати соняч­ну енерґію технічними засобами. Але така енерґія, зрозуміло, до абсолютної суспільної енерґії не відноситься.

Запитується: чи можливе виробництво енерґії проґресу при описаному балансі? Ні, неможливе. Потреби сільсько­го господарства у зерні величезні — особливо у сфері тваринництва. Американська корова з’їдає до трьох тонн зерна за рік — вона немовби є біологічною машиною, що пере­робляє зерно на молоко та гній. Зате і віддача відповідна — до 25 тисяч літрів молока в рік! А ось у «Теньгушевской правде» (Мордовська АРСР) взимку 1979 року я поба­чив імена доярок, поміщених на районну Дошку пошани за те, що вони надоювали по... 4 літри в день від корови. Скільки ж надоювали ті, котрі не потрапляли на Дошку пошани?..

Звичайно, немає сенсу тримати череду корів і погано їх годувати — краще тримати одну корову і годувати добре. Але ж є звітність за поголів’я! Цей бюрократичний централізм (шоста куля!) і вбиває живе діло...

Енерґія проґресу можлива лише за умови, що суспільно-енерґетичний баланс матиме такий вигляд:

продуктивні видатки — 3;

непродуктивні видатки — 2.

Словом, усе зерно повинно залишатися там, де воно виробляється. А вже виробники самі розберуться, як саме потрібно його вжити. В Америці, наприклад, хлібні вироби споживаються у надто обмеженій кількості — зерно згодо­вується худобі, а люди харчуються за рахунок продуктів тваринництва. Причина фантастичного нагромадження сві­тових багатств у США пояснюється зазначеною вище форму­лою. Збагачується лише той, хто продає хліб, але не той, хто його купує. Це відомо з часів Адама.

Різниця між двійкою та трійкою — це і є енерґія проґресу в її істинному вигляді.

Коли енерґія проґресу нарешті з’являється у суспільстві, воно семимильними кроками рухається до достатку, а держа­ва здобуває безсмертя. Тому наші двієчки та трієчки повинні палахкотіти вогнем у мозку кожного, хто стурбований станом справ в економіці. До того ж їх легко відшукати у щорічному державному бюджеті.

Коштом енерґії проґресу, передусім, має нарощуватись урожайність: там, де ми сьогодні збираємо по 10—15 центне­рів з га, наші нащадки зобов’язані отримувати по 100—150 центнерів. У природі злаків така можливість існує. Має удесятеритися поголів’я худоби і, відповідно, кількість гною. Це призведе до того, що нечорноземні області доведуть структу­ру ґрунтів до рівня чорноземних. Ось які завдання можна буде вирішувати, якщо у нас нарешті з’явиться енерґія проґресу. Але як цього добитися? Адже це те ж саме, що увійти в лоно Боже і отримати райське життя.