Природне і соціальне

Проте зауваження К. Маркса значно ширше конкретного питання, пов’язаного з сараною, посухами та дощами. Йдеться про наше місце у природі взагалі. Чи можемо ми піднестися над природою так, щоб соціальне справді не залежало від природного? Якщо наша праця є однією з сил природи, то як же складова може вийти за межі цілого? Тоді справді людську працю можна було б розглядати як джерело будь-якого багат­ства. У сучасному світі (як, зрештою, і завжди!) будь-яке багатство є передусім багатством енерґетичним. Золото, діаманти, гроші — це всього лише умовні символи, багатство ж полягає не в них, а в енерґетичних джерелах суспільства. Чи можемо ми сказати, що наша праця є джерелом будь-якої енерґії? Праця — розумна праця! — дозволяє оволодіти енерґетичними джерелами, але сама по собі (в її м’язовій силі) вона дасть надто скромні результати. Щоб пересвідчитися у цьому, треба подумки повернутися до рабовласницького суспільства.

І ось виявляється, що деякі люди, повстаючи проти ідеа­лізму, насправді проповідують якийсь «трудовий» ідеалізм, намагаючись підпорядкувати йому суспільну свідомість. І, на жаль, треба констатувати, що їхні посилання на Маркса не безпідставні — він дав поживу для подібного ідеалізму. А саме в економіці ідеалізм менш за все доречний.

Адже зрештою сама «суспільна субстанція» є поняттям суб’єктивно-ідеалістичним, бо такої субстанції в природі не існує. Вона виникла лише в голові Маркса. І навпаки — Бог як світлова субстанція є об’єктивною реальністю. В даному випадку під словом Бог мається на увазі матерія як суб’єкт.

Оскільки саме праця об’єднує людські індивідууми в су­спільство, то виходить, що і суспільство в цілому (як і суспіль­ні процеси) не можна розглядати за межами енерґетичних за­конів природи. Адже сама праця є процес енерґетичний!..

Для будь-якого природознавця все це гранично ясно. Але, на жаль, у нашій науці ще не перевелися люди, які свого часу навіть кібернетику оголошували «лженаукою». Вони ще живі, і живі їхні послідовники.

Втім, вовків боятися — до лісу не ходити. Ми могли б погодитися з висновком, що не можна плутати соціальне і природне, якби це означало: не можна плутати політичне і енерґетичне. Але деякі філософи все соціальне вважають винятково політичним. Із законами космічної енерґетики вони знайомі надто приблизно (або взагалі не знайомі), тому навіть не помічають, що йдеться не про політику, а тільки про енерґетику.

Щоб уникнути непорозумінь, автор, враховуючи гіркий до­свід минулого, змушений наголосити: в даній роботі розгля­дається енерґетика суспільства, а не політичні аспекти сус­пільного життя як такі. Ми піддаємо критиці теорію Маркса, але робимо це з погляду законів природи як таких, а не з погляду політики. Що ж до самої політики, то вона, за нашим переконанням, повинна формуватися на основі законів приро­ди, а не навпаки.

Дещо про с. А. Подолинського

А ось іще один приклад, який допоможе підійти до того головного, заради чого пишеться дана праця, — тобто до розу­міння енерґії проґресу.

Щоб наблизитися до основної теми, розкажемо про одного українського вченого, який був особисто знайомий з К. Мар­ксом. Його теорія не тільки перегукується з теоріями К. А. Тімірязєва, В. І. Вернадського і О. Л. Чижевського, а багато в чому їх випереджає і приводить до ширших узагальнень. І ось парадокс: українські філософи захищають на цій теорії кандидатські і навіть докторські дисертації, а праці геніально­го сучасника Маркса у нашій країні жодного разу не вида­валися! Вони відомі лише за архівами. Причина все та ж: не можна «плутати» природне і соціальне. А по суті плутається політичне і енерґетичне — цим завдається непоправна шкода радянській економіці.

Йдеться про Сергія Андрійовича Подолинського. Його батько був російським поетом і впливовим царським чинов­ником. С. А. Подолинський, закінчивши факультет природни­чих наук Київського університету, відразу ж поїхав за кордон, де у 1872 році зустрівся з К. Марксом і Ф. Енґельсом. Юнакові тоді виповнився двадцять другий рік. Можна лише здогаду­ватися, що саме вразило К. Маркса у цьому юнакові. Про те, що К. Маркс не залишився до його ідей байдужим, свідчить їхнє листування.

Через вісім років після зустрічі С. А. Подолинський над­силає К. Марксові свою працю – плід багатолітніх пошуків та роздумів. У листі від 18 березня 1880 року він повідомляє Маркса, що цей твір написаний під впливом «Капіталу».

К. Маркс був уже на схилі віку — він помер через три роки, — проте робота українського вченого не тільки не була забута, а й по заслузі ним оцінена. Залишилися нотатки К. Маркса, які свідчать про його прихильне ставлення до ідей С. А. Подолинського.

У чому ж полягали ці ідеї? Стисло їх можна звести до такої формули:

Додаткова вартість — це додаткова енерґія Сонця, яку людство використовує для свого проґресу.

Читач, який логічно мислить, легко побачить у цій формулі пізніші ідеї В. І. Вернадського про людське суспільство як трансформатор сонячної енерґії, що змінює обличчя Землі.

Так, К. Маркс зрозумів С. Подолинського, але людство в ці­лому ще не було підготовлене до того, щоб оцінити і прийняти його ідеї. І якщо навіть у наш космічний вік багато філософів не в змозі охопити енерґетичні зв’язки між Сонцем та люд­ською працею, то що ж можна сказати про XIX століття?

С. А. Подолинський дуже боляче переживав це нерозуміння. Він помер на сорок першому році життя в Київській пси­хіатричній лікарні. Чи варто говорити про те, яке важке жит­тя прожила ця геніальна людина? Мабуть, його переживання можна порівняти з тим, про що розповідає О. Л. Чижевський:

«Майже піввіку тому, коли на прикладі епідемічних катаст­роф вперше виразно була сформульована гіпотеза про вплив Сонця на процеси життя, суспільство не було ще підготовлене до її сприйняття. Першим геліобіологам знадобилася стійка впевненість у своїй правді, щоб не покинути справу на півдорозі і, незважаючи на мовчазну і явну протидію, все ж зай­нятися серйозно експериментальною перевіркою отриманих емпіричних узагальнень»³².

Можна уявити, що С. А. Подолинському було ще важче до­вести свою правду.

І ось знову постає питання: коли у Маркса почався поворот у бік фізіократів? Ні, в епігонському розумінні Маркс до них ніколи не повернувся — тоді б він втратив для нас будь-яке значення. Однак він почав повертатися до них у плані визна­чення субстанції вартості. Мабуть, у його свідомості зароджу­вався той синтез, що вимагав докорінної переробки усіх чотирьох томів «Капіталу». Але на це у нього вже не вистачило життя. До того ж ідеї С. Подолинського значно випередили розвиток природничих наук. Працювати за здо­гадами — нехай найгеніальнішими — Маркс, звичайно, не міг.

Є дані, що Енґельс не погоджувався з Марксом в оцінці праці Подолинського, бо вона вела до перегляду всього «Ка­піталу». Але Маркс вчинив так само, як вчинив Ейнштейн, дізнавшись про обчислення Фрідмана. Втім, Марксові було незмірно важче: він втрачав при цьому саму основу, на якій стояла його теорія. І все ж він погодився з тим, що теорія Подолинського логічно обґрунтована.

Ось що відкривається нам, коли ми починаємо уважніше вивчати це питання.