Економічна таблиця франсуа кене

Саме в тому полягає значення «Таблиці», що вона дає змогу побачити невидиме. Клас, за Марксом, побачити легко, для цього необов’язково бути видатним мислителем; про­цес класу, за Кене, побачити надзвичайно важко — для цьо­го треба піднестися над буденним життям, щоб людство в цілому постало перед твоїм зором як пульсуючий орган Все­світу.

Просимо читача виписати вузлові процеси «Таблиці», які водночас є класами (продуктивний, безплідний, власники). Тепер докінчимо з неясностями стосовно суми ліврів, скільки ж їх — 1500 чи 5 мільярдів?

Справа ось у чому: для внутрішнього механізму «Таблиці» не має значення, які величини в ній діють. Важливо одне: цих величин п’ять, і вони обов’язково рівновеликі. Маркс у «Ка­піталі» користується варіантом «Таблиці», в якій беруть участь в обігу не 1500 ліврів, а 5 мільярдів. Звичайно, це зручніше: перед нами рухаються рівновеликі одиниці, ніби на магнітному барабані лічильної машини. Варіант, який відтво­рює БСЭ, сформований інакше: 1/5 річного продукту ста­новить у ньому 300 ліврів. Отже: 300х5 = 1500. Тільки й того! Маркс для розрахунку бере цілу країну, Ф. Кене проек­тує «Таблицю» на окреме господарство. Але й те, й те цілком законне. Якби автори статті пояснили це читачеві, тоді дещо в «Таблиці» Ф. Кене можна було б зрозуміти. Кажу «дещо» тому, що її властивості не вичерпуються обігом, а Маркс далі обігу не пішов. Одначе наші академіки від політекономії до того перелякані, що взагалі не бажають будь-що говорити від себе. Та й відвикли вони від цього.

Природно, що у статті про Кене належало подати автор­ський варіант «Таблиці», а не варіант Маркса. Але тому, що автори статті описувати «Таблицю» бояться (або взагалі її не розуміють), їм довелося механічно переписати з «Капі­талу» ті пояснення, які дає Маркс. При цьому вони навіть не потурбувалися про те, щоб звести до відповідності грошо­ві величини. Жениться Петро, а наречену до вівтаря веде Федір.

Із цього видно, на якому рівні перебуває у нас економічна наука.

Ось варіант К. Маркса,

яким він користується в «Капіталі»³⁶:

На безглуздості цього варіанту зупинимося далі. Спочатку покажемо те, що Маркс у загальних рисах відтворює пра­вильно. Треба лише пам’ятати, що там, де в Ф. Кене виступають триста ліврів, у Маркса ми бачимо 1 млрд. Читаємо далі в БСЭ:

«До початку процесу обігу клас фермерів сплачує класові землевласників ренту в сумі 2 млрд. ліврів. Сам обіг скла­дається з 5 актів: 1. Клас землевласників купує у класу ферме­рів засоби харчування на 1 млрд. ліврів, і 1/5 річного продукту виходить з обігу. 2. Клас землевласників на другий млрд. ліврів одержаної ренти купує у безплідного класу промислові вироби. 3. Клас безплідний на одержаний за свої товари 1 млрд. ліврів купує у класу фермерів продукти харчування. Таким чином до класу фермерів повертається другий млрд. і 2/5 продукту виходить з обігу. 4. Клас фермерів купує у безплідного класу на 1 млрд. ліврів промислових виробів, що йдуть на відновлення інструментів і матеріалів, вартість яких увійшла у вартість випродукованого річного продукту. 5. Клас безплідний на цей 1 млрд. ліврів купує сировину у класу фермерів. Таким чином, обіг річного продукту забезпечує повернення використаних фондів сільського господарства і промисловості як передумову відновлення продукції».

Сумнів тут викликає п’ятий акт, бо в оригіналі «Таблиці» ми його не бачимо. Маркс багаторазово повертається до да­ного питання, потім раптом вирішує: це сировина, куплена безплідним класом у фермерів. Але чи так це? Нам здається, що К. Маркс у даному разі помиляється.

Будемо все-таки сподіватися, що з непорозумінням покінчено: тепер читач може скористатися із статей у БСЭ, щоб зорієнтуватися в обігу.

Я змушений застерегти: обіг не головна тема нашого до­слідження. Наша тема — продукція енерґії проґресу. Через це зосередимо увагу на тому, що стосується продукції.

Повернімося до варіанту Ф. Кене, бо варіант К. Маркса спотворює «Таблицю». Отож характерні особливості, які з першого погляду звертають на себе увагу.

1. «Таблиця» вчить: хліборобство має властивість на кожний вкладений карбованець давати карбованець прибутку. Кожний досвідчений хлібороб погодиться, що Ф. Кене в цьому аж ніяк не помиляється: бо ж хліборобство побудовано на природному прирості живої речовини. У інших галузях економіки природ­ного приросту немає. Саме тому продуцентом загального прибутку нації, держави в цілому є тільки хліборобство. Воно кровотворний орган цивілізації. У «Таблиці» це виглядає так: 600 ліврів творять ще 600 ліврів. Тобто, вклавши в хліборобст­во 600 ліврів, ми на кінець року одержимо 1200 ліврів. Одначе половина цієї суми є постійним капіталом хліборобст­ва. Вона належить не людям, а самій землі, тому відчуженню не підлягає. Якщо ми її відберемо, то тим самим знищимо хлібо­робство. Наступного року ми не лише не дістанемо прибутку — у нас нічого буде їсти, міста почнуть вимирати з голоду.

До постійного капіталу входить хліборобський реманент, їжа для хліборобів і свійських тварин. Купувати щось нове на ці гроші хлібороби не можуть. Коротше кажучи, ця сума здатна підтримувати існування сільського господарства, одна­че енерґія проґресу при цьому не продукується. Земля також поступово виснажується: у хлібороба немає засобів, щоб ку­пувати мінеральні добрива, зупинити ерозію ґрунту і т. ін.

2. Там, де ми бачимо в «Таблиці» річний доход, міститься держава з її бюрократією, армією, поліцією. Мабуть, це тоталі­тарна держава, бо весь доход від землі потрапляє в її розпоря­дження. Сучасна капіталістична держава володіє тільки частиною доходу. Рядок «за винятком податків» поки що пропустимо, він вимагає окремої розмови. Само собою зрозу­міло, що банки, міністерства і військові штаби нічого не проду­кують. Але держава друкує гроші. Це і є її єдина «продукція». Саме звідси гроші надходять до хліборобства і промисловості. В обмін чиновники отримують продукти сільського господар­ства і промислові вироби, армія забезпечується зброєю.

3. Промисловість, звичайно, щось продукує, але чи проду­кує вона вартість? Ні, вартість продукується тільки в хлібороб­стві, хоч грошові знаки видає держава. Про це ми говорили достатньо, повторювати немає потреби. До того ж сама «Таблиця» найкраще показує, де справжній ґенератор вартості.

Між промисловістю і хліборобством існує обмін товарами, це показано у «Таблиці» і особливих пояснень не потребує.

Либонь, сказано достатньо, щоб зрозуміти зовнішні влас­тивості «Таблиці». Одначе, на наш погляд, вона характери­зується глибинними властивостями, які вводять нашу думку в субстанційну природу самого Всесвіту.

Повернімося до попереднього розділу, де ми поділили людські типи за родом їхньої діяльності на А, Б, В, Г. Ми навмисне зробили це раніше, ніж заходилися коло «Таблиці». У читача був час подумати, чи все нами враховано. Тепер пого­ворімо про інше. Чи випадково Природа закладає в генетичний код саме ті особливості людських характерів, які творять класи в «Таблиці» Ф. Кене? А ми ж знаємо: одні люди народжуються з потребою віддати всі свої сили хліборобству, інших тягне до молотка і ковадла, треті з дитинства мріють про військовий мундир чи високу державну посаду, четверті обирають для себе мистецтво або науку. Хай нас не дивує назва «клас» у «Таблиці» Ф. Кене — справа не у назвах, а в економічних про­цесах і духовній сутності самої людини. Усюди є хліборобство, держави, промисловість. Усюди наука й мистецтво або перебу­вають в повній залежності від держави, або знаходяться під її опікою. Держава може бути грубим деспотом чи розумним ме­ценатом, одначе поети, митці, вчені завжди перебувають в її сфері. У самостійний клас вони ніколи виділитися не могли.

Той, хто серйозно над цим замислиться, знайде в «Таб­лиці» Ф. Кене такий закон Природи, який підводить нас до Творця. Кене цього не приховує, навпаки, підкреслює, що його «Таблиця» є закон самого Творця. Природно, що БСЭ обвинувачує за це Кене в ідеалізмі і фідеїзмі.

Поставимо наступне питання: чому класів три? Невже це проста випадковість? Ні, випадковістю це бути не може: класи, як їх розуміє Кене, завжди існували і навряд чи коли перестануть існувати. Якщо припустити, що з часом відімре держава, то однаково її функції буде виконувати якийсь орган — наприклад, ООН або Світова Академія Наук.

На поставлене запитання можна відповісти так: тому їх три, що класи є земним відображенням Святої Трійці. Трохи неспо­дівано, чи не так? Фізиків це пояснення, звичайно, не може за­довольнити. Тоді належить відповісти мовою науки: тому що простір тривимірний. А по суті — за винятком самої терміноло­гії — це та сама відповідь. Перипатетики, звідки бере свій початок християнство, троїстість природи (тріаду) поясню­вали троїстістю простору. Так само до цього питання ставиться й сучасна наука. Звідси висновок: досить одухотворити Всесвіт, тобто побачити його в ролі Суб’єкта, і тоді Свята Трійця перетвориться на об’єктивну реальність. При цьому, звичайно, мається на увазі не іконописне зображення Трійці.

Жити — значить постійно боротися з ґравітацією. Сучасна наука твердить, що ґравітація — властивість самого простору. Щоб ходити по землі, пересувати вантажі і т. д. , треба мати енерґію. Енерґію ми одержуємо від Сонця у хлібних злаках. Отже, клас хліборобів — витвір самої Природи. Він споконві­ку стоїть в основі земної цивілізації.

Але ми хочемо не лише ходити — ми прагнемо долати простір якнайскоріше. Без техніки це неможливо. Отже, промисловість — також конечна потреба Природи.

Якби в нас були тільки потяги й автомобілі, ми не опанували б третього виміру простору — висоти. І вже, звичайно, ніколи не вийшли б у Космос. Тому Природі потрібні не лише хлібороби і промислові робітники — їй потрібні Жюль Верн, Ціолковський, Корольов. Жюль Верн зобов’язаний написати роман «З гармати на Місяць», щоб навчити людину мріяти. Ціолковський мусить довести, що ця мрія не казка, а реальна можли­вість. Корольов побудує ракету, яка підійме в космос Гагаріна.

Та ось заковика: чи є доконечною потребою Природи Ста­лін, який закинув Корольова в тюремну шарашку, де гені­альний конструктор мусив від імені земного людства опану­вати третій вимір Всесвіту — космічну висоту? Відомо, що видатних конструкторів Сталін тримав у тюрмі, створивши там для них конструкторські бюро під особистим наглядом Берії.

Держава — це В + Г.

Тип В — Корольов.

Тип Г — Сталін.

Один з них — носій Логосу, другий — потворне втілення влади. Але Природа виділила для них один спільний мільярд. Або, простіше кажучи, одну хлібину — другої їм не дано. Той факт, що за державою в «Таблиці» числиться ніби дві частини річного продукту, — адміністративна умовність. У продуктах сільського господарства споживається одна частина, друга у вигляді грошей мандрує до промисловості.

Легко уявити, скільки Корольову було залишено від ста­лінського хліба — усього лише тюремну баланду. Тут насправді Святий Дух змушений пробиватися з-під сатанинського гніту.

Класів — три, мільярдів — п’ять. П’ять біблійних хлібин...

Правда це чи пуста вигадка Ф. Кене? Закон Природи чи умовна схема? Від відповіді на ці питання залежить наше ставлення до того «твору» К. Маркса, який він іменує «Економічною таблицею» Ф. Кене. Насправді варіант Маркса дуже далекий від авторського ориґіналу. Тільки те в ньому пра­вильне, що одиниць (хлібин) за хліборобством нараховується п’ять, і всі вони рівновеликі.

Але чому ж ми в оригіналі «Таблиці» знаходимо не п’ять, а лише чотири хлібини?

Ось вони:

а) 600 ліврів — постійний капітал хліборобства.

б) 600 ліврів — доход від землі, який фермери змушені сплатити власникам у вигляді ренти.

Таким чином 300 х 4 = 1200. Та ще якісь неясні 300 ліврів, які Ф. Кене називає «відсотками на первісні вклади хліборо­ба». Земля повертає їх разом із доходом, але ми чомусь їх ніде не бачимо. На них ніхто нічого не купує, вони в обігу не беруть участі.

Можна припустити, що вони знаходять собі місце в рядку: «відпродуковують чистих». Але за змістом самої «Таблиці» таке припущення навряд чи буде правильне: гроші, здобуті фермерами за продукти цього року, дадуть прибуток тільки в наступному господарському році — після збирання нового врожаю. У скрині гроші не ростуть — це відомо. Тому рядок «відпродуковують чистих» становить ніби рефрен на тему: один карбованець, вкладений у землю, дає карбованець прибутку. Адже, по суті, має бути так: не один карбованець прибутку, а півтора карбованця. І тільки в цьому разі спільний баланс «Таблиці» зійшовся б. Правда, повернення первісних вкладів не прибуток, це також треба мати на увазі.

«Таблиця» Ф. Кене побудована так, що кожен її рядок (від великого до малого і навпаки) повторює загальну закономір­ність — закономірність від найнижчого рядка до верхнього, де показаний річний доход — 600 ліврів. Заради того, щоб окре­ма клітина повторювала загальну закономірність, й існують рядки «відпродуковують чистих». При цьому треба мати на увазі: на наступний рік. Отже, в цих рядках ми не знаходимо того, що шукаємо.

Маркс дуже довго працював над п’ятою одиницею, намага­ючись з’ясувати, куди ж вона потрапляє. Потім, після трива­лих пошуків, які проходять через багато сторінок «Капіталу», він вирішив: безплідний клас купує на цей мільярд сировину у фермерів. Таким чином розшукувана величина, на його думку, потрапляє в промисловість.

Ставши на цьому рішенні, він сміливо вносить поправку в «Таблицю» Ф. Кене: неправильно, мовляв, що за промисловіс­тю не числиться жодної продуктивної одиниці, — їх дві.

Він чомусь нарахував 7 продуктивних одиниць у «Таблиці» (див. його схему), а Ф. Кене твердить, що їх тільки 5. Чия ж правда? Невже автор «Економічної таблиці» не навчився раху­вати до 7? Важко в це повірити — тут криється щось інше.

А криється от що: Маркс підносить до абсолюту грошові знаки, а Ф. Кене простежує фізіологію суспільства. Звичайно, промислові робітники не отримували хліба від власників — вони отримували тільки гроші. Хліб на ці гроші вони куплять у фермера. Правий бік «Таблиці» починається сумою 300 лів­рів, отриманою від власників, до яких належить і король. Дер­жава відкриває рух вартості — у цьому її головний обов’язок.

Далі ця сума в процесі обміну з хліборобством дробиться на 150 ліврів, 75 ліврів і т. д. — аж до 1 лівра і 5 су. Одначе треба пам’ятати: це все ті самі 300 ліврів, отриманих від держави. Це загальний бюджет промисловості. Коли взяти й скласти весь правий стовпець — дістанемо 600 ліврів. Але так робити не можна! На жаль, саме так вчинив Маркс.

[600 ліврів, які держава спрямувала рівними частинами у хлібо­робство і промисловість, протягом року лишаються тією самою сумою (по 300 ліврів), бо ні обмін товарами, ні праця в промисло­вості загального прибутку держави не збільшують. Це легко про­стежити: з 300 ліврів безплідний клас скеровує 150 ліврів у хлі­боробство, купуючи їжу й сировину. Але рівно стільки ж повер­тається від хліборобів, що купують промислові товари. Отже, кожний з цих класів лишається при своїх. Доречно поставити таке запитання: чому навіть ті, хто не знає фізіократів, щорічно складають новий бюджет? Якби прибуток визначався не хліборобством, а промисловістю, щорічний бюджет був би не обов’язковий. Тут ясно видно той факт, що абсолютний доход ми отримуємо тільки від нового врожаю. Не слід забувати також про те, що базою розрахунків у міжнародній торгівлі є міжнародний урожай. «Таблиця» Ф. Кене описує ґлобальні законо­мірності. При цьому скоріше закономірності продукції, ніж обігу.].

Коротше кажучи, промисловість від хліборобства отримує одну частину річного продукту, а не дві, як думає Маркс. Протягом року ця частина споживається повністю: бо ж це хліб, молоко, м’ясо. Сюди входить і сировина, яку Маркс виділяє в самостійну одиницю, наприклад, шкіра і вовна. Тобто все те, що продукує земля.

Отже, промисловість постійного капіталу не має — от у чому справа! Верстати й приміщення — це взагалі не капітал. Або принаймні відносний капітал, але не абсолютний. Зі ска­заного раніше це має бути ясно. Капітал є те, що продукує додаткову вартість. А що її здатне продукувати тільки хлібо­робство, то весь капітал зосереджений у лівій частині «Таблиці». З’їдений хліб — це не капітал. Перероблена вовна нія­кого приросту не дає. Вона може дати комусь приріст грошей, але й самі гроші не капітал. Отже, за промисловістю ніяких продуктивних одиниць не числиться. Правда на боці Ф. Кене, а не Маркса. Маркс купив сировину у фермерів на гроші, яких у безплідного класу ніколи не було.

У такому разі куди ж зникає п’ята одиниця? Чому Ф. Кене про неї згадує, а в самій «Таблиці» ми її не бачимо?

Просимо читача запам’ятати таке: книжка ця пишеться заради того, щоб відшукати цю таємничу одиницю, бо саме вона й є енерґією проґресу.

Ми вже сказали: 600 ліврів (дві одиниці) — це постійний капітал хліборобства, його відібрати неможливо. Але те, що Ф. Кене називає відсотками на первісні вклади хлібороба, ві­дібрати можна. Земля їх поверне, але звідси ще не випливає, що вони дістаються хліборобові, а не комусь іншому.

Що таке первісні вклади хлібороба? Ці вклади могли роби­ти діди або навіть прадіди наших прадідів. Вони намагалися поліпшити структуру ґрунту і робили це в міру можливості. Нарешті, ці вклади можна приписати самій Природі, коли мова про нові землі. У нащадків можливість поліпшити землю відбирається разом з відсотками на первісні вклади. Земля при цьому виснажується, держава існує за рахунок предків, а також за рахунок нащадків, яких вона позбавляє найпотрібнішого — шматка хліба.

Так завжди поводилася феодальна держава, яку змальовує Ф. Кене в своїй «Таблиці». Саме тому вона була зруйнована бур­жуазною революцією. Цьому сприяв своїм ученням Ф. Кене, хоч за політичними переконаннями він залишився монархістом.

Кене не міг не бачити, що відсотки на первісні вклади відходять від хліборобства. Одначе його бажання (і його вчен­ня) полягало в тому, що в хліборобстві мусить лишатися 3/5 річного продукту, а не 2/5. Він заявляв про це ясно, з вели­кою письменницькою майстерністю. Але коли й хто з власть імущих прислухався до голосу Розуму?

У «Таблиці» ми не бачимо, як і де входить до обігу п’ята одиниця. Маркс «відкриває» те, чого немає. Робить він це не без наміру, про що поговоримо далі. Що ж до батька фізичної економії, то він ніби залишає вільні клітини, які можна за­повнити і так, і інакше. Коли в хліборобстві маємо не тільки постійний капітал (2/5 річного продукту), але й відсотки на первісні вклади (1/5) — держава багатіє, народ живе в достат­ку, у всіх сферах суспільного життя спостерігається проґрес. Чому? Тому що існує капітал — тільки так він виникає, не інакше. Ось чому в першій частині я стверджував, що ніяка інша економічна формація, крім капіталістичної, абсолютного додаткового продукту виробляти не може. За допомогою витискання енерґії з людських м’язів можна деякий час про­дукувати відносний додатковий продукт — будувати канали, видобувати золото, випускати трактори. Одначе родючість землі таким способом збільшити не можна — навпаки, земля дедалі більше виснажується, загрожуючи народові загальним голодом. А абсолютний додатковий продукт — тільки продукт сільського господарства! Проґресивна економічна формація чи реґресивна — це ясно з того, скільки вона продукує хліба. Природа сама підбиває підсумок нашої господарської діяль­ності. Вона великий суддя, нам лишається тільки вислухати її вирок. Ніякі ідеологічні спекуляції у цій справі не допомо­жуть. Сказано: легше верблюдові пролізти крізь вушко голки, ніж грішникові потрапити в царство небесне. І це правда.

Саме тому, що в «Таблиці» лишаються незаповнені кліти­ни, ми не знаходимо в ній 1/5 річного продукту — ця величина випадає з обігу. Видно, й Ф. Кене не було цілком ясно, куди її належить віднести. У прибуток — не можна: цим було б узаконене пограбування землі державою.

Ми можемо припустити таке: 1/5 річного продукту лиша­ється в хліборобстві в натуральному вигляді. Необхідний запас зерна на випадок неврожаю. Такі запаси дійсно існу­вали. Одначе вони не збільшувалися, а тільки оновлювалися. І все ж незаперечним лишається головне: ця одиниця мусить лишатися в хліборобстві! За її рахунок збільшується поголів’я худоби, а разом з тим зростає кількість органічних добрив.

Коротше кажучи, селяни дадуть собі раду, що робити з надлишками продовольства. Одначе ми зобов’язані чітко уявити, що надлишки повинні діставатися хліборобові, а не комусь іншому. Тільки тоді можливий проґрес!..

На закінчення кілька слів про волюнтаристські тенденції Ф. Кене. Ніхто з нас не безгрішний. Одначе буває гріх і гріх. Волюнтаризм Ф. Кене міститься в словах «за вирахуванням податків». Річ у тому, що Ф. Кене пропонував збирати податки тільки з власників землі — тобто з поміщиків і короля. Сенс у цьому був чималий: коли прибуток від землі спочатку потрап­ляє до них, а потім уже розпливається по всьому суспільству, то тут-таки, на місці, і належить робити всі податкові операції. Одначе разом з теоретичним сенсом було в цьому проекті не­мало наївної простодушності. Що фактично мусить статися? Ось що: поміщики й король збільшили б орендну платню, та й годі. Таким чином у хліборобстві, як і раніше, лишався б постійний капітал, а 1/5, якої ми шукаємо, забиралася б у вигляді податків на прибуток від землі. Тому даний проект ніколи не був здійснений. До цієї поради Ф. Кене, висловленої в «Таблиці», належить поставитися критично.

Ніяка тоталітарна держава не лишає хліборобові більше, ніж вимагає цього постійний капітал. Отже, ніяка тоталітарна держава нездатна продукувати абсолютний додатковий про­дукт й абсолютну додаткову вартість — енерґію проґресу. Вона з усією неминучістю лишається реґресивною. Усвідом­люють це можновладці чи не усвідомлюють — наслідок один: загибель держави, голод, ріки крові. Але все ж, коли правителі це усвідомлюють, можливий безкровний вихід — як це, на­приклад, мало місце в 1861 році, коли царська Росія, скасу­вавши кріпацтво, стала на шлях капіталістичного розвитку.

Природі байдуже, хто відбирає від продуцента надлишки продовольства — малочисельні феодали чи багаточисельна бюрократія, яка в загальній масі живе не ліпше від робітників і хліборобів. Кінцевий результат той самий: п’ята одиниця, яка повинна лишатися в хліборобстві, потрапляє туди, де новою енерґією вона збагачуватися не може.

Уявімо собі таке. В автомашині є акумулятор і є ґенератор. Це відомо кожному. Якщо непомітно для нас відключається ґенератор, можна їхати на самому акумуляторі. Але настане час, коли ми витратимо всю нагромаджену в акумуляторі енерґію — і тоді машина зупиниться.

Це навіть не порівняння, а той самий процес: ґрунт — сонячний акумулятор, держава — водій, хліборобство — ґенератор енерґії. Коли держава рік у рік відбирає від хлібороба надлишки продовольства, то тим самим вона відключає ґенератор — усі ми їдемо на акумуляторі, який не заряджається. З цього прикладу має бути зрозумілим, що нас чекає попере­ду. Але куди ми вийдемо з нашої машини, коли не лишиться землі під ногами? Хто нас забезпечить новою землею?

Так, за свідченням Ф. Кене, загинула Римська імперія. Так гинули всі попередні цивілізації. Ось чому виникає думка, що ці великі закони природи були відомі стародавнім філософам і знайшли свій вияв у релігійній символіці (наприклад, п’ять хлібин Ісуса Христа).

Сьогодні в нашій країні можна говорити про те, що ми наближаємося до економічної рівності: за деякими винят­ками, міський чиновник у нас навіть менше забезпечений, ніж робітник чи колгоспний механізатор. Виняток становлять люди, які посідають високі державні чи партійні посади. Але загалом навіть їхній заробіток не перевищує заробітку американського інженера чи будівельного робітника. Щодо заробіт­ку американського лікаря, то він недосяжний навіть для чле­нів Політбюро. Коли враховувати нечисленність цієї верхньої категорії, то дійсно можна говорити про досягнення якогось суспільного ідеалу. Але який оманливий цей ідеал! Людина, яка не орієнтується в економічних законах, бачить лише зов­нішній бік дійсності. Через це багато радянських людей задо­волені своїм становищем. І все ж у народі шумує глухе не­вдоволення: щось не так! Справді: доки у нашій країні буде проблемою хліб, молоко, м’ясо? Бо ж ніде в розвинених краї­нах це вже з давніх-давен не проблема! Коротше кажучи, ми почали помічати, що мотор працює з перебоями — в акуму­ляторі лишилося мало енерґії...

Західні критики помиляються, коли роблять наголос на класовій нерівності в нашій країні: заперечуючи марксизм, вони, по суті, сприймають ті критерії оцінок, які становлять сутність цього вчення. Критерії ці можна без вагання назвати буржуазними у повному розумінні цього слова.

На жаль, діагноз нашої хвороби набагато гірший: класової нерівності в нас немає, зате рівність досягається такою ціною, що весь народ разом прямує до катастрофи.

За феодалізму було ясно, кого скидати. Наш соціалізм, який виріс з надр феодалізму, такої ясності не має: феодал начебто перетворився на тисячі дрібних чиновників. По суті, кожний третій у нас чиновник. Кого ж скидати — самих себе? Лишається один вихід: взявши за керівництво закони при­роди, організовано перебудувати економічне життя суспільст­ва. «Капіталізм, який буває за комунізму», — ось що має стати метою перебудови.

Сьогодні наші керівники нібито почали розуміти фізіокра­тів: у сільське господарство поспіхом перекидаються вели­чезні суми державних грошей. Але ж це лише гроші, а не надлишки продовольства — тобто не енерґія! Грошей ніхто не їсть — ні люди, ні корови, ні коні. Селянин (коли таке бува­ло?) змушений їхати до міста, щоб купити там кілька бухан­ців хліба, випеченого з американської пшениці. А пшениця купується за золото, нафту, газ — тобто ми проїдаємо те, що належить не нам, а нашим нащадкам. Проїдаємо майбутнє. Невже й до цього можна звикнути?!

Ні, все це поки що дуже далеке від справжнього розуміння законів природи. Наша економіка тільки тоді повернеться в їхнє первісне річище, коли держава взагалі відмовиться від обов’язку годувати народ: хай народ сам себе годує. Не треба про нього дбати — він зуміє сам подбати про себе. Як він це буде робити — йому відомо ліпше, ніж державі. У держави по­винна бути інша турбота: стежити за тим, щоб ніхто не утиску­вав хліборобів. Вони повинні вільно розпоряджатися надлиш­ками продовольства. Заради цього й існує держава. Але ніяк не заради того, щоб перебирати на себе обов’язки годувальника.

На жаль, наша держава до цього часу робить те, що вона робила за часів воєнного комунізму. Неп відкинуто як щось тимчасове, перехідне. І в цьому наша корінна економічна помилка!

У нас є міцна керівна сила — Комуністична партія. Вона не раз доводила, що здатна повести народ на великі подвиги. Так, наприклад, було за часів війни. Та лихо в тому, що норми воєнного часу, коли дискусії були недоречними, закріпилися в партійному житті на довгі часи. Коли так буде тривати, тоді нас може врятувати тільки чудо. Або взагалі ніщо не врятує.

Але ж хочеться вірити, що ніхто з нас не є ворогом власних дітей та онуків. Саме тому є надія, що Розум переможе. Акумулятор ще не до кінця вичерпаний. Нам треба зупинитися й подумати, що робити далі. Одначе тут не під­ходить приказка: ліпше пізно, ніж ніколи. Коли буде занадто пізно — ми підемо на брухт!..

Наш народ звик жити за формулою, яку висміяв В. Маяковський: «Нам думати нема чого — хай думають вожді». Але земля в нас одна — і для вождів, і для рядових громадян. До того ж діти вождів не обов’язково будуть вождями, навіть навпаки: деякі з них сьогодні стали широко відомими дисидентами. Ось чому заборона думки, заборона вільного слова — це найтяжчий злочин перед землею, перед людьми, перед сучасним і майбутнім людства.