Деякі висновки

Ми бачимо, що предки наші судили про енерґію проґресу цілком безпомилково. І її формула дійсно дозволяє думати про майбутнє з повною науковою вірогідністю. Тому ми й не можемо погодитись, що космічні цивілізації неминуче смерт­ні. Так, економічний хаос, виснаження землі, авторитарні форми управління, незнання законів проґресу — все це може стати причиною загибелі цивілізації. Але ми живі — невже допустимо?!..

Іспитом для нашої цивілізації виявляться найближчі 30— 50 років. Мабуть, це буде нелегкий іспит! Ми не знаємо, наприклад, який вихід з неймовірно тяжкого становища знай­де китайський народ, який виснажив власну енерґію проґресу. У всякому разі, земне людство не дозволить запанувати маоїзму, який збирається побудувати «нову» цивілізацію на уламках «старої».

Але поговоримо про нашу власну країну. Трапилося так, що наша країна після революції не позбавилася авторитарних форм управління. Ленін дуже хворобливо переживав те, що у нас почалося відродження бюрократії. Маркс вважав, що, зробивши пролетарську революцію, робітники не дозволять відновити державний апарат ні в якому вигляді — вони обме­жаться тільки бухгалтерами та інженерами, які на них працю­ватимуть. А щоб чиновники не захопили владу в свої руки, робітники повинні жити за законами козацької республіки Січі Запорозької — тобто ніколи не розлучатися зі зброєю. У цьому й полягала, за Марксом, диктатура пролетаріату. І тому, зокрема, він високо оцінював історичне значення Запо­розької Січі.

Життя відразу ж довело утопічність такої «держави ро­бітників» — ця утопія призвела до тих форм воєнного кому­нізму, з якими треба було негайно покінчити. Ані за мо­ральними, ані за економічними наслідками така форма дикта­тури пролетаріату себе не виправдала та й не могла виправ­дати. Чим її слід було замінити? Безумовно, нормальним державним апаратом, як у будь-якій іншій країні.

Звичайно, це вже були вихідці з нижчих верств, але дер­жаву як таку довелося поновити. Відмирання не сталося. Це, власне, і називає Ленін відродженням бюрократії.

І тут знову вступає в силу закон рівновеликих величин, про існування якого Маркс і Ленін навіть не підозрювали. Хоча окремо взятий державний чиновник і прагнув жити по-комуністичному, але загальна маса чиновників поглинала ніяк не менше, ніж феодальна бюрократія.

Фактично відбулося таке: одна губернаторська канцелярія розщепилася на десять канцелярій — і т. д. до нескінченності. Словом, не знаючи законів природи, Маркс і в цьому питанні припустився великої помилки: почав планувати елімінацію класів не з того боку — з відмирання державного апарату, а не з відмирання селянської праці.

Тут зосереджено надто багато пального матеріалу, тому ми обмежимось розглядом законів природи як таких. Той, хто добре їх засвоїть, сам у всьому розбереться. Чи потрібно сьогодні ставити питання про те, правомірна чи неправомірна була пролетарська революція в Росії? Після бійки кулаками не махають. Ясно одне: зруйнувавши нечисленну державну машину, революція підняла до життя численну, яка не мала ні моральної, ні практичної підготовки для управління країною. Все стало дозволеним і законним. І хоча чиновник жив не краще від робітника, але, не бажаючи вертатися до верстата (керувати так приємно!), він відчайдушно тримався за свій письмовий стіл, який визначав його новий суспільний статус. Хіба він колись не заздрив панові? Тепер сам пан — був ніщо, став усім. Прагнучи вислужитися, він не щадив найближчих людей. Гірко переживаючи народну трагедію, він усе ж не знаходив у собі мужності стати посеред дороги, якою котилася збільшена до неймовірних масштабів бюро­кратична машина. Зупинити її йому було не під силу, а поми­рати не хотілося — і він робив те, що робили інші: відправляв своїх товаришів по партії в табори смерті або розвалював ломом селянську піч, щоб вигорнути звідти останні крихти схованого про чорний день хліба. Він знав, звичайно, що люди помруть з голоду, але робив це...

Жахлива моральна ситуація — страшнішою вона ніколи не була! А в її основі лежала описана нами помилка К. Маркса. Добрі наміри батька «наукового» комунізму через незнання законів природи обернулися для нас неймовірною трагедією.

Від того, що один царський бюрократ розщепився на два­дцять радянських бюрократів, не тільки не покращилося уп­равління країною, — навпаки, державний апарат перетворився на щось аморальне, сатанинське. Лихо множилося на лихо, заражаючи всі куточки і шпарини суспільства. Там, де раніше від насильства страждала одна тисяча людей, тепер повинно було страждати двадцять тисяч. І весь народ разом.

Але не будемо сипати сіль на наші тяжкі рани. Солженіцин уповні виконав свою життєву місію з погляду заперечення. Повторювати його безглуздо — кількість жахів, змальованих ним, не створить дива і не покаже нам нових шляхів.

Де ж шукати ці шляхи? У законах природи, звичайно. І ніде більше.

Той, хто об’ємно, стереоскопічно побачив формулу енерґії проґресу, вже не запитає нас, що робити, — він знає це.

Знає, що жодна революція — нехай із найшляхетнішими гаслами! — нездатна призвести до відмирання класів. Класи відмирають не тому, що ми вчиняємо революції, а тому, що розвиваємо науку, техніку, виробництво. Звідси висновок: не можна розраховувати на якісь «революційні» перетворення в нашій країні. Досить крові, ми досхочу набродилися по ній.

Але, з іншого боку, залишати нашу економіку і управління країною в тому вигляді, в якому вони сьогодні існують, також не можна.

Треба думати, що в нашій країні значно менше свідомих прибічників бюрократичної системи, ніж ми припускаємо.

Однак ми заплуталися у буцімто вагомих і на перший по­гляд навіть сухувато академічних творіннях Маркса. Ця його академічна скупість на емоції підкуповує — їй починаєш вірити: мовляв, наука, а не якась емоційна піна.

Нам треба знати: нові ери приходять на земну кулю повіль­но, століттями. Той, хто намагається хльоскати час батогом, хльоскає тільки самого себе.

Безумовно, наше співчуття народам слаборозвинутих країн цілком моральне. Проте експорт революцій — справа вищою мірою аморальна. Не революції їм потрібні, а розвиток еко­номіки на капіталістичних засадах. До речі, про це багато писали К. Маркс і Ф. Енґельс. Узяти бодай статтю Ф. Енґельса «Про суспільні відносини в Росії».

«Тільки на певному, для наших сучасних умов дуже висо­кому щаблі розвитку суспільних продуктивних сил стає мож­ливим підняти виробництво до такого рівня, аби скасування класових відмінностей стало дійсно проґресом, щоб воно було міцним і не призвело до застою чи навіть занепаду в суспіль­ному способі виробництва. Такого щабля розвитку суспільні сили досягли лише в руках буржуазії»⁷⁶.

Мова тут не про якусь іншу країну, а саме про Росію — Енґельс застерігає російських революціонерів од передчасного повалення буржуазії. Доки країна залишається селянською, про пролетарську революцію не може бути й мови.

«Але це може статися лише в тому разі, якщо у Західній Європі... відбудеться переможна пролетарська революція, яка створить російському селянинові необхідні умови для такого переходу, — зокрема матеріальні засоби, яких він потребу­ватиме, щоб звершити необхідно пов’язаний з цим переворот у всій його системі землеробства».

Безумовно, Росія на час Жовтневої революції не була ціл­ком до неї готова. Ленін це враховував, проте в той час здавалося, що Західна Європа вже піднімається на револю­цію. Спроба германських і угорських революціонерів закін­чилася невдачею, Росія зі своєю революцією виявилася в ізоляції, і тоді Ленін повернув країну в напрямі коопера­тивного (тобто громадського, комуністичного) капіталізму. Було задіяно також західний капітал і дозволено приватний вітчизняний.

Якщо навіть вважати, що Ленін вчинив помилку в жовтні 1917 року, то він її відразу виправив: про неп (нову економічну політику) наш народ згадує як про золотий вік в історії радянської держави. На жаль, цей «вік» тривав усього лише шість років. А після цього почався шалений наступ бюрократії на радянський капітал.

Так, у нас з’явилася промисловість. Так, з’явилася техніка на полях. Але якою ціною? Окрім незліченних людських жертв паралельно розвивався інший згубний процес — висна­ження землі. А це вже замах на майбутнє життя — на онуків і правнуків наших. Процес цей не припиниться доти, доки ми не відновимо капітал в усіх ланках нашої економіки. Що стосується держави, то вона зобов’язана існувати в призна­чених для неї рамках, не втручаючись в економічне і духовне життя народу.

Такі висновки неминуче випливають з тих законів при­роди, про які ми писали в даній праці. Переконувати когось в їхній істинності ми більше не маємо наміру — нехай пере­конує життя...

Дивно виглядають наші довідники з економічних питань: повсюди засуджуються державні монополії як один з видів експлуатації народу.

«Державні монополії історично виникли як фіскальні мо­нополії, тобто установи, які служать інтересам підвищення доходів казни, і являють собою по суті більш активну форму непрямих податків»⁷⁷.

При цьому розглядаються державні монополії на тютюнові вироби, вино, сіль, сірники і т. ін. , оскільки жодна держава у світі не доходила до повної монополізації всіх засобів виробництва і всіх видів торгівлі. Це виявилося можливим тільки в нашій країні — завдяки її величезним природним багатствам і надмірній терплячості народу. Будь-яка інша держава при таких методах ведення господарства давно б розвалилася.

Політична економія в нашій країні закликана довести, що це, мовляв, не монополія, а усуспільнення засобів вироб­ництва. Хитруємо, як на виборах до Верховної Ради...

І тому хитруємо, що не розуміємо законів природи. Певні, що таких законів взагалі не існує.

Люди, поскреготавши зубами, вмовкають, але природа не підкоряється жодним декретам — у неї свої шляхи, свої дек­рети. Вона не видає газет — видає хліб. Це — її мова, її засоби інформації. Чи ми зуміємо її перехитрити?..

Тепер кілька слів про партійне життя, якого, власне, у нас немає. А те, що є, навряд чи можна назвати життям: це механічне прокручування маховиків і шестерень, де воля ко­муністів розчиняється в догідливих промовах, а особистість члена партії може виявитися тільки під час суперечки з дружиною.

Але у суспільному житті так само, як і скрізь, діють закони природи. Частково вони відомі — наприклад, закон запере­чення. Здавалося б, його цілком досить, щоб знати: жодна природна чи штучна система не може складатися з одного полюсу — ні магніт, ні земна куля, ні людська істота. Всесвіт заснований на законах симетрії. Однополюсний магніт пере­стане бути магнітом, безстатева людина перестане народжу­вати. І навіть Сонце перестало б світити, якщо б у світі існувало лише світло і не було темряви. Тоді світло стало б темрявою...

До речі сказати, закон заперечення — це і є Вічна Тріада, тобто Свята Трійця. Просто в марксизмі вона занижена і перетворена у щось залежне від «суспільної субстанції».

Згадаємо Марата:

«Любов до всевладдя, природно, притаманна людському серцю, яке за будь-яких умов прагне першості. Ось де бере початок зловживання владою, яке вчиняють її охоронці»⁷⁸.

І далі:

«Ось чому найбільшим нещастям, яке могло б випасти на долю вільної держави, була б відсутність відкритих супере­чок, громадського протиборства партій. Усе гине, коли народ стає байдужим і перестає брати участь у справах, не турбується про збереження своїх прав, тоді як свобода виникає з вогню обурення...

...І на довершення, неначе мало тих неправдивих картин, які малює історія: скрізь натовпи письменників, підкоряючись лише своїм низьким пристрастям, поспішають підлеститися до деспота. Письменники в своїх присвятах, поети в своїх віршах, ритори в своїх промовах — кожний щедро кадить йому фіміамом, безнастанно вихваляючи. Вони називають його батьком своїх народів, благодійником людства, окрасою століття, ми ж настільки дурні, що віримо їм...

У країнах деспотичних преса покликана служити тільки для того, щоб кувати ланцюги. Видання друкованих творів дозволяється тільки аґентам і ставленникам деспота і лише з метою вихваляння його влади.

Коли якийсь народ перебуває в подібному стані, досвід уже нічому його не навчає. Ні сумні спомини про минуле, ні гіркота сьогодення, ні страх перед майбутнім неспроможні вилікувати народ від його нерозумних забобонів... Надміру довірливий і завжди одурений, він позбавляється попередніх помилок, аби відразу припуститися інших»⁷⁹.

Проте моральний, психологічний підхід до влади як такої (тобто до держави взагалі) у нас не тільки не заохочується, а проголошується ворожим. Є підхід «класовий», істинно «нау­ковий», а все, що будь-коли написане з цього приводу, треба забути. Людини як особи не існує — є «суспільна людина» як субстанція вартості. Все інше — не марксизм, отже, йде від класових ворогів.

Дещо зі сказаного Маратом вже відійшло у минуле: немає «батька народів» і «благодійника людства». Але багато лишилося. І те, що лишилося, завдає нашому суспільству величезної шкоди.

Наведемо такий приклад. Колись Ленін сказав про фізіо­кратів: вони, мовляв, помилялися, стверджуючи, що земля здатна виснажуватись. Мабуть, Ленін був не краще від Мар­кса знайомий із землеробством. Що ж, це по-людськи зрозу­міло. Засуджувати за це не можна. Чи могло Марксу або Леніну спасти на думку, що люди через «радянських чино­дралів» повністю втратять здоровий глузд?

Аж ось результат: на основі цієї випадкової фрази одне за одним академічні видання засуджують Юстуса Лібіха, котрий створив агрохімію й завдяки власній теорії мінерального підживлення рослин примножив урожаї в західних країнах. Мінеральні добрива, звичайно, застосовуються й у нас. Але Лібіх усе ж «помилявся», тому що:

«Це твердження використовували буржуазні економісти для обґрунтування так званого «закону зниження родючості ґрунту»⁸⁰.

І це друкується в 1963 році, коли ми вже почали ввозити пшеницю з Америки! Те саме про Лібіха написала БСЭ⁸¹. Власне, українська енциклопедія просто передрукувала стат­тю з БСЭ.

Провалися земля, загинь народ, але якщо Маркс і Ленін десь щось сказали, то це на століття має лишитися святим і непорушним. Немає науки, немає літератури — є тільки цитати, цитати. Море, океан цитат...

Так виглядає наше суспільне життя.

Чи можемо ми далі рухатися з таким вантажем закостені­лого догматизму? Навіщо ж ми тоді нищили релігію? Адже те, що ми отримали, є найгірший вид фідеїзму. З іншого боку, те, що закладено в Біблії, є алегоричне відображення найвеличніших — вище немає! — законів природи. Треба лише на них знатися.

Чи мало таких прикладів? Із них складається все наше життя. Навіть ця книжка, що майже завершена, при існуючих законах книгодруку не зможе побачити світу в нашій країні. Але ви вже вибачайте, дорогі товариші, — вона все ж вийде! Світло, Розум, Совість не мають і не знають меж. Вам самим це потрібне — вам і дітям вашим. Щоб вони жили, а не скніли й гинули в таборах смерті. І, можливо, ви, трохи подумавши, подякуєте Богові, що у нашому народі не так уже багато боягузів. І згадаєте при цьому: нема пророка в своїй вітчизні...

Те, про що говориться в цій книзі, зовсім не антирадянське. Немає законів природи «радянських» і «антирадянських» — природа не визнає жодних «суспільних субстанцій». Вона субстанція себе самої — інших не існує...

Важко погодитися з О. Солженіцином, що наш народ, мов­ляв, не готовий до соціальних свобод, тому в нашій країні треба зберегти авторитарні форми управління. А якщо до цього ще додається теократія (на жаль, так можна його зро­зуміти), то це виглядає як величезна помилка. Незважаючи на нашу вдячність йому за те, що він зробив, із цим згодитися неможливо. У церкві своє життя — життя Духу. Політика їй взагалі протипоказана.

Слово «радянський» походить від слова «радитися». Доки ми не навчимося радитися всенародно, без будь-яких обме­жень, загрозу краху, падіння Радянської влади не буде усуне­но. Адже необов’язково Радянською владою треба називати тільки такий суспільний порядок, при якому не можна порадитися навіть з дружиною в ліжку — тебе слухають стеля й стіни...

У наш час всенародно радитися можна тільки у вільній пресі. Це найперша з усіх умов нашого духовного й економіч­ного відродження. Відсутність відкритих дискусій, боротьби партій — ось де головна причина всіх наших лих.

Що стосується народу нашого, то він цілком визрів для найповнішої, нічим не затуманеної Свободи.

1972-1974