За що ми критикуємо фізіократів?

Критика фізіократів у наших виданнях, заперечення їхньої теорії мають не стільки науково-економічний, скільки полі­тичний характер. У жертву ідеології приносяться економіка і наука. Всупереч очевидності (розвиток промисловості за рахунок руйнування родючості ґрунту) наша ідеологія, виплекана Сталіном і його духовними послідовниками, не знає і знати не бажає, що існують певні закони природи, які дикту­ють усього два шляхи: а) або виробляється абсолютна додат­кова вартість — і тоді виснаження землі припиняється; на­впаки, родючість починає зростати; б) або не виробляється — і тоді (особливо при бурхливому розвитку промисловості) виснаження землі веде до відмирання економіки. Нако­пичується речове «багатство» небіологічного походження — палаци, заводи, ракети і т. ін. , які мають відносну вартість: щойно земля перестає родити, їхня вартість відразу ж падає або зовсім зникає. Трактор, як відомо, в їжу вживати не можна. Пошуки хліба роблять усе непотрібним — навіть одяг і взуття збуваються городянами за жменю житнього борошна.

Усе це нами пережито, але досвід нас нічого не навчає. Догматизм виявився сильніший від найтрагічнішого досвіду.

Між тим державно-монополістичний капітал виробляє лише відносну додаткову вартість (не хитруватимемо з еко­номією як наукою — її перехитрувати неможливо!), але не абсолютну. Чому це так і звідки походить, побачимо далі.

Під час цього процесу неминуче виснажується земля, руй­нується її родючість. І якщо ми, — тобто наше покоління, — ще здатні якось себе прогодувати, то наші нащадки приречені вживати в їжу саме тільки промислове обладнання.

Ніхто, окрім фізіократів, не пояснює нам цього згубного процесу — ніхто! Та й не можна його пояснити, виходячи з неіснуючих у природі «субстанцій». Хоч би як ми мудрували, хоч би які розумні промови проголошували, але якщо наше вчення засноване на «субстанції», яка відсутня в природі, то вся ця мудрість перетворюється у схоластику, а тим часом Пітьма (ґравітація і її живі носії, які щедро споживають, але нічого не виробляють) зробить своє, відправивши нас туди, звідки живими не повертаються. Нічого не виграють, звичай­но, і ті, кому так сподобалася «суспільна субстанція», — за її кошт можна непогано прожити, створюючи видимість якоїсь діяльності. Але це «непогано» для них скінчиться так само погано, як і для їх менш щасливих співгромадян. Слава Богу, міністерські крісла у спадщину в нас не передаються, тому номенклатурні працівники змушені дбати про те, щоб країна процвітала, інакше якщо не їм, то їхнім дітям доведеться страждати від голоду.

Це, звичайно, усвідомлюється. Не усвідомлюється інше: що ж сталося з марксизмом? Чому він нас підвів?..

Підвів саме цією «субстанцією» — хибним її визначенням.

Питаємо: що ми повинні відкинути — сонце і землю, які стоять в основі капіталу, чи «субстанцію», вигадану Марксом із добрими намірами, звичайно, та все ж вигадану в кабінеті, а не відкриту в природі?..

Ми могли б назвати субстанцією абсолютної додаткової вартості фотосинтез. Але фотосинтез — це субстанціональний процес, а не сама субстанція. Субстанцією є тільки Світло-Творець — і ніщо більше.

Бог? Природа? Матерія?..

І те, і друге, і третє. І все разом — у єдиному, неподільному Суб’єкті.

«Виходить, Бог», — скаже віруючий.

Нехай буде так — він не помилиться.

«Матерія», — скаже атеїст.

Нехай матерія — він також не помилиться.

Помилиться тільки той, хто буде чіплятися за неіснуючу «субстанцію» заради власного крісла — воно, це крісло, вже висить у повітрі, у нього немає землі під ніжками. І немає її під ногами у самого «господаря» — пішов до пекла той Гос­подар, на якому все це трималося. Залишилися самі лише дрібні біси...

Помилиться і той, хто буде запекло захищати «суспільну субстанцію» задля захисту марксизму. Помилиться навіть тоді, коли робитиме це цілком щиро.

Чому ж нам не прийняти те, що проповідував Піфагор? Треба тільки викоренити в собі упередженість, самозвели­чення, прагнення першості — першості будь-що! — і тоді ми, комуністи, набудемо нової сили, яка поведе за нами людські мільйони. Але в тому вигляді, в якому ми вийшли з формовочних майстерень сталінського зразка, комуністи нікому не потрібні — навіть самим собі...

Не будемо залучати безліч джерел — критика фізіократів із позицій «суспільної субстанції» узагальнена в БСЭ, яка відбиває офіційний погляд інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС⁵⁴. І хоча відтоді, як вийшла в світ ця узагаль­нююча стаття, минуло чимало часу, офіційний погляд на фі­зіократів анітрохи не змінився.

Це, звичайно, дивно, бо «Политическая экономия», видана Академією наук СРСР (Інститут економіки) у 1962 році, від­новлює в правах додатковий продукт при соціалізмі. І це також не змінилося.

З якої субстанції виходили наші вчені, вводячи цю «поп­равку»? З жодної, їм без «субстанцій» стало зрозуміло, що далі так тривати не може.

Цей довільний, ніяк і нічим не обґрунтований акт видає крайню слабкість нашої економічної думки.

Адже основне питання економії як науки полягає саме в тому, щоб виявити джерело (субстанцію) додаткового продук­ту. Якщо по­літична економія не ставить цієї задачі, то вона взагалі перестає бути наукою — від неї залишається гола апологетика.

Між тим «субстанція», яку «відкрив» Маркс, не давала ані найменшого права на реабілітацію додаткового продукту, якщо припускається, що з експлуатацією покінчено. І, на­впаки, теорія фізіократів, яка для Маркса була вища від усіх інших теорій (окрім власної), не має на думці існування су­спільства без додаткового продукту — тобто без капіталу. З теорії фізіократів випливає: щоб існував додатковий продукт, експлуатація праці необов’язкова — навпаки, вона завдає величезних збитків економіці, заважаючи вільному розвитку продуктивних сил. Економіка повинна сама себе реґулювати й відтворювати — це живий організм, який складається з безлічі клітин, котрі без будь-яких зусиль обмінюються як інформацією, так і матеріальними цінностями. Втім, з попе­редніх розділів має бути зрозуміло, що інформація (Логос) і матерія нероздільні.

Розглянемо основні критичні нападки на фізіократів. У БСЭ написано:

«За своїми філософськими поглядами Ф. були фідеїстами й ідеалістами, але водночас вони визнавали об’єктивну зако­номірність в явищах світу. Ф. дотримувалися концепції так званого природного порядку, яка виходила з визнання «природних» законів (о, ці лапки! — М. Р.) і в суспільно-політичному житті».

Повернемося до Піфагора: «Бо ж благополуччя залежить взагалі від Природи і від самої людини».

Перед цим Піфагор пояснював своїм учням: Бог є Природа, Природа є Бог. І ще: Бог є світовий порядок. І ще: тіло Бога — світло, Істина — душа його...

Словом, фізіократи тією ж мірою ідеалісти, що і матеріа­лісти, їх можна в повному розумінні цього слова назвати піфагорійцями, котрі, як відомо, суб’єктивними ідеалістами ніколи не були.

А от Маркс, на нашу біду, не тільки не позбувся ідеа­лістичних поглядів, але й залишив нам визначення субстанції суб’єктивно-ідеалістичне. Не будемо чіплятися до того, що праця не може бути субстанцією (це процес, а не матерія як суб’єкт) — поставимо істотніше запитання: які енерґетичні джерела живлять людську працю? Або: що є субстанцією самої праці?..

Маркс повністю усунувся від цього питання: праця живить працю — й таким чином коло пізнання замикається. Але ж це майже те саме, якби людина в пустелі вгамовувала спрагу власною сечою і їла власні екскременти. Неестетичний приклад, але що вдієш? Природа є природа.

У космічному кораблі при певній реґенерації це, очевидно, можливо. Але земля — система відкрита. І людський організм також...

Звідси вся наша політекономія дістала ідеалістичний на­прямок. Соціалістичне змагання, гасла на фанері, копійчані премії «для підняття духу». Дошки пошани і т. ін. — все це мало на меті замінити матеріальні блага, що приходять від сонця. Енерґію треба знаходити в собі — тобто в «суспільній людині». Природа нічого не створює — створюємо ми самі, наша праця, наш піт і кров наша...

Чим обернувся для нас цей економічний ідеалізм — добре відомо.

Називаючи себе матеріалістами, ми віримо, що все вирос­тає з самої ідеї комунізму, яка для нас є деяким абстрактним образом «суспільної субстанції». У практиці покладаємося на працю і тільки на працю. Та ще на ентузіазм, який, на наш погляд, зобов’язаний живитися казенними гаслами.

Для певного «одухотворення» мертвих гасел підштовхуємо письменників, щоб вони створювали виробничі романи — нехай виручають. А хто не згоден — сиди без хліба. Напише­те! Діватися вам нікуди...

Ось що відбувається з нашою ідеологією. Чи це не фідеїзм?..

Те, що ми не визнаємо жодних природних законів у су­спільному житті, добре видно з лапок в енциклопедичній статті. І з формули: життя не просто суспільне — ні, воно суспільно-політичне. Цей термінологічний додаток, на нашу думку, зобов’язаний замінити саму додаткову вартість.

Політика для нас перетворилася на своєрідну релігію. Втім, інакше бути не може там, де немає іншої субстанції, окрім «суспільно-політичної». Але що ж таке політика — матерія чи дух? А якщо дух, то звідки — від Істини чи навпаки?..

Як можуть не існувати природні закони у виробництві? Які ж ми матеріалісти, якщо виводимо додатковий продукт із «святого» духу?..

Природні закони в економічному житті існують. І при цьому без лапок! Праця — процес енерґетичний, а будь-яка енерґетична система може бути позначена відповідними фор­мулами. Але це не формули Маркса, які придатні тільки для описання відносної додаткової вартості. Відносна додаткова вартість виникає з праці — за рахунок абсолютної.

З такими поправками Маркс, звичайно, прийнятний. Однак у такому разі його теорія не може мати самостійного значення.

Формулу абсолютної додаткової вартості дав нам Франсуа Кене. Ця фізична формула називається «Економічною табли­цею». Саме фізична! Звідси і виникли фізіократи.

Продовжимо розмову про критику фізіократів у БСЭ:

«Економічні теорії Ф. містять перший систематичний ана­ліз капіталістичного способу виробництва».

Повторимо ще раз: коли ми вже визнали додатковий про­дукт, то цим визнали і капіталістичний спосіб виробництва. Інакше політекономія як наука взагалі руйнується. То чому ж нам не повернутися до того, що було спершу? Адже потім почалися лише блукання, а не наука. На це вказував Маркс, визнаючи перевагу теорії фізіократів перед усіма іншими еко­номічними теоріями. І врешті навіть перед своєю. Неголосно, крізь зуби — чи легко таке визнавати? — та все ж він це визнав.

Далі:

«Вони стверджували, що багатство нації не в грошах, а в продуктах хліборобства».

Гроші, золото, діаманти — це одне й те саме. Ми зараз втішаємо себе тим, що у нас багато золота, — можемо заван­тажити ним корабельні трюми і відправити до Америки. Таким чином, на практиці ми повертаємося до меркантилізму. Звичайно, це вже значний успіх у порівнянні з економічним «вченням» Сталіна, який у субстанції бачив працю за колю­чим дротом.

Фізіократи, на відміну від Маркса, не забували, що, перш ніж вирушити на роботу, людина повинна поснідати. Якщо у неї немає їжі, не буде й роботи. То чому ж така проста істина здається нашим економістам настільки неприродною, що на­віть цей природний закон повсякденного життя береться в лапки?

Спочатку слід розвивати хліборобство, потім промисло­вість. Але не навпаки. Такий порядок суспільного життя і утверджували фізіократи.

Щоправда, вони справді абсолютизували перевагу хлібо­робської праці над усіма іншими видами людської діяльнос­ті — і в цьому їхня помилка, яка переконує, що будь-яка істина стає хибною, якщо її доводять до крайності. Тоді вона перетворюється на свою протилежність. Тут нам необхідний Маркс як учений. До цього питання ми ще повернемося.

Далі:

«Вихідним теоретичним початком системи Ф. було вчення Кене про виробництво «чистого продукту», побудоване на ототожненні багатства (споживчих вартостей) з матерією, речовиною, а збільшення багатства — із зростанням речовини за рахунок надлишку, який утворюється лише в хліборобстві, бо воно є єдиною галуззю виробництва».

Мова, звичайно, йде не про речовину як таку, а про живу речовину, яка у вченні Вернадсьго посідає центральне місце. Як же інакше вона може накопичуватися, якщо не за рахунок фотосинтезу? Однак не будемо витрачати слів на те, що сьогодні ясно будь-якому школяреві. Неясно тільки нашим академікам від політекономії.

«Ф. стверджували, що промисловість являє собою фіктив­не виробництво, бо воно полягає лише в зміні форми речо­вини, сирого матеріалу, створеного в землеробстві».

Лихо наше в тому, що наука розшарувалась на різноманітні галузі: фотосинтез потрапив до біології, виробництво — до економістів, логіка до філософів і т. ін. Але не треба бути біологом, щоб знати, нову (додаткову) енерґію Сонця про­мисловість приймати не може — на це здатні тільки рослини, зокрема злаки. Вони-бо і є основою накопичування живої речовини, що зрештою перетворюється на «суспільну людину». А вона, ця людина, бажає мати у своєму розпоря­дженні різноманітні вироби — від шпильки до автомобіля. Ці предмети сьогодні виготовляються з земної речовини — тобто з мінералів. І для цього промисловість справді змінює їхню форму. Таким чином вона є виробником форми, але не ма­терії.

Питаємо: що ж тут незрозумілого в наш час? Припустимо, колись Маркс, вивчивши теорію фізіократів, проголосив: «Все піддавай сумніву». І почав придумувати якусь «субстанцію», щоб замінити нею саму Природу. Все життя йому здавалося, що він знайшов те, чим можна інтеґрувати всі історичні явища. І навіть майбутнє земного людства — комунізм.

Однак сьогодні немає і не може бути сумнівів, що вихідна позиція фізіократів — це сама об’єктивна реальність. І якщо розібратися із знанням справи, то в питаннях економії як науки (саме там, де це потрібно!) вони виявляться єдино послідовними матеріалістами. І через необхідність також об’єктивними ідеалістами: вони бачили, що субстанція існує на земній кулі в образах (ідеях) — у вигляді рослин, тварин, людських істот. Однак усе це є Живе Світло — творчий прояв Єдиного Суб’єкта.

Між речовиною мінеральною і речовиною живою — прірва: одна — земна, інша — небесна. Якщо ми не бажаємо брати до уваги фотосинтез, то нічогісінько не зрозуміємо в теорії фізіо­кратів.

Звичайно, жива речовина, перетворившись із пшеничної зернини на людину, тільки змінює форму речовини земної, мінеральної: залізо перетворює в машини, глину в цеглу і т. ін.

Це якраз є виробництво форми, але не матерії — вироб­ництво ідей, тільки ідей! Отже, ми починали з ідеї комунізму і виробляємо ідею — тільки ідею, але не матеріальний базис. Якщо йти за Платоном, то ми фактично виробляємо небуття.

Ось як можна заплутатися в термінології!..

Форма не є матерія — вона є образ, ідея. Матеріальне збага­чення справді відбувається тільки у фотосинтезі — там, де рослини щорічно беруть нову сонячну енерґію. Вона-бо і є єдино реальним проявом субстанції у нашому світі — пото­ком всесвітньої інформації, що і є Життя. Сонце — це об’єктив, за допомогою якого субстанція проектує голографічні образи на земний екран. Екраном цим є гумусний шар планети.

Так відбувається космічна дія, яку назвали земним життям.

Слід зауважити: фізіократи так само нічого не знали про фотосинтез, як і Маркс. Однак вони бачили субстанцію у дзеркалі — гумусному шарі планети. І дзеркало дозволило їм зробити єдино правильні висновки про субстанцію. Маркс був далекий від землі, тому він і не міг побачити справжню субстанцію.

За що ж ми критикуємо фізіократів? Ось за що.

«У своїй теорії «чистого продукту» вони, по суті, займа­лися питаннями походження додаткової вартості, але виво­дили її з природи, а не із суспільних відносин».

Отож-бо й воно! Виводили з природи, а треба виводити з суспільної субстанції. Звідси — саме звідси! — проростає ста­лінізм.

І після цього ми сміємо називати себе матеріалістами? Принаймні ідеалісти-фізіократи стояли на землі, а ми роз­чинилися в дусі. Ми так це і називаємо: дух класової бо­ротьби. Або: дух класової ненависті. З цього духу ми і виво­димо зростання багатств на земній кулі. І він, звичайно, для нас святий, як святе вчення Маркса.

Між тим Сонце, як єдиний творець капіталу, ніякої ненависті в людський мозок не вкладало. Ненависть прийшла не від Сонця, а від фальшивої «субстанції».

Жодні суспільні відносини самі по собі — без природи! — нічого додаткового створювати не можуть. Чи варто повторю­вати те, що було сказано Марксом з приводу «Ґотської прог­рами»? Звичайно, трудівники зобов’язані відстоювати свої права, які завжди, за всіх часів, обмежувалися буржуазією. Але тут уже йдеться не про виробництво як таке, а тільки про розподіл національних багатств.

Якщо Маркс щось і довів своєю «субстанцією», то лише таке:

а) неможливість відкриття якоїсь іншої субстанції, окрім тієї, яка була відома істинним філософам усіх часів і всіх народів;

б) неможливість спростування субстанціональних основ, на яких Ф. Кене заснував свою економічну теорію.

Однак Маркс правий, що фізіократи в своїх політичних висновках були обмежені буржуазним кругозором. Вони під­тримували монархію. Що ж до самого Кене, то він навіть закликав європейських монархів перенести на європейський ґрунт давньокитайский деспотизм. Щоправда, він виходив при цьому з деяких постулатів давньокитайської філософії, яких не можна не враховувати. Про це поговоримо згодом. Що ж до його вчення про природу вартості, то Кене анітро­хи не помилявся — помилявся Маркс. І тому неправда, що фізіократи «не знали істинної природи вартості, її трудової основи».

Звичайно, якщо додаток енерґії на земній кулі виводити виключно з людських м’язів, то фізіократи цього справді не знали. Навіть не припускали, що до цього можна додуматися. Зате вони знали, що праця сама по собі лише змінює форму речей, а істинне збагачення відбувається за рахунок природи. Скільки б ми не переплавляли в мартенах танки на метал, щоб знову виготовити танки, від цього кількість заліза на земній кулі не збільшується. А от Сонце справді збільшує кількість речовини на земній кулі — 450 млрд. тонн щорічного додатку! Треба думати, що в минулі епохи щорічна додача була ще більшою. Та річ навіть не в кількості, а в якості: сонячна речовина жива, органічна, чого не скажеш про залі­зо. У народі кажуть: «Заліза на наш вік вистачить». А про хліб такого не почуєш — сьогодні це викликає сумніви.

Капітал — це діяльність Сонця на нашій планеті, її збага­чення космічною енерґією.

Фізіократи створили свою теорію на основі закону збере­ження і перетворення енерґії, з яким Маркс, мабуть, не був знайомий. Інакше він би не винаходив «субстанцій», яких немає в самій природі. І тому, що закон збереження повсюди непохитний, фізичні основи теорії Ф. Кене слід вважати по-справжньому науковими. Щодо його політичних поглядів, то їх, звичайно, не можна прийняти — тут ми залишимося марк­систами. Однак це буде творчий марксизм, а не догматичний.

«Марксизм без Маркса?» — запитає здивований читач.

Не будемо квапитися. Те, чим К. Маркс збагатив світову політекономію, читач знайде далі. І ми впевнені: він пого­диться, що без цього жити на сучасній і майбутній Землі було б неможливо. Йдеться про роль промисловості в сучасному світі.

Виходячи з правильних енерґетичних основ, фізіократи робили хибні висновки: вони стверджували, що розвиток про­мисловості заохочувати не можна. Навпаки, його слід гальму­вати. У цьому, звичайно, їхня велика помилка. І тут, незва­жаючи на помилкове визначення субстанції, Маркс дійшов правильних висновків. Тому необхідний синтез. Як ми це вже показали, Маркс до нього підходив, але зробити не встиг.