Гумус — акумулятор сонячної енерґії

Зерна хлорофілу переробляють сонячне світло на органіч­ну речовину. Потім рослини помирають, забираючи сонячну енерґію в землю. Так протягом мільярдів років створювався гумусний шар планети — тонесенька плівка, яка при рівно­мірному розподілі по материках не перевищила б трьох сан­тиметрів земного радіусу. Подумати тільки — шість з половиною тисяч кілометрів і три сантиметри! Чи це не голографічний екран?..

Саме за рахунок цієї тонесенької плівки існує все земне життя. Не дивно, що при насильницькому ставленні до неї жива плівка так легко руйнується — і тоді величезна Сахара нагадує мертву поверхню Марса. Космічне дійство обрива­ється — плівка вимагає відновлення, ремонту. Якщо її від­новити не можна — театр закривається...

Гумусний шар планети — це акумулятор сонячної енерґії. Рослина насправді нагадує затверділий електричний розряд між двома полюсами — листя вбирає нову енерґію сонця, коріння подає енерґію з акумулятора. Є і такі рослини, що живуть виключно за рахунок гумусу (гриби, наприклад), але їх мало, ми їх не розглядатимемо.

Рослина, потягнувшись до сонця, перша повстала проти сил тяжіння. Проте вона ще не мала свободи, та й не могла її мати: рослина виконує роль клеми в акумуляторі.

Нехай читач дарує цю механізацію Життя — ми прагнемо зняти образний флер, щоб оголити енерґетичні процеси як такі.

Інколи мимоволі задумуєшся: а чи не створюють органи почуттів для нас яскраву, захоплюючу казку? Адже енерґе­тичні процеси повсюди ті ж самі, лише акумулятори, клеми і т. ін. виглядають по-різному. Але ці відмінності чисто зовнішні, вони не породжують відміннос­тей в Основних Законах Природи.

Свободу мають гетеротрофні організми, які здатні на деякий час відключатися від джерел живлення, — до їхніх обов’язків не входить приймати нову сонячну енерґію, вони живляться коштом інших організмів. Тому їм не потрібні ні листя, ні корені. Вони й самі деяким чином нагадують меха­нізми, обладнані невеликими акумуляторами. До цих організ­мів належать комахи, тварини, люди.

Ґенератором, який постійно поповнює біосферу новою енерґією, є Сонце.

Але тут виникає наступне питання: чи достатньо ми послі­довні у вивченні цих енерґетичних процесів? Чи все ми влов­люємо у цій надзвичайно складній системі і чи можна назвати нас досвідченими енерґетиками? Немає потреби перекону­вати читача, що в наш космічний вік від цього залежить відповідь на болісне питання: загине наша цивілізація чи житиме вічно?..

Три види сонячної енерґії на Землі

Ми користуємось трьома видами сонячної енерґії. У кож­ного виду своя власна якість і своя доля. Ці три види енерґії можна класифікувати таким чином:

1. Енерґія вугілля, нафти, газу.

2. Енерґія гумусного шару.

3. Нова енерґія, що прибуває від Сонця.

Перший вид енерґії взагалі не відновлюється. Витративши запаси вугілля, нафти й газу, ми позбудемося основних дже­рел технічної енерґії. Проте є надія, що Сонце у своїй елект­ронній пам’яті містить для нас розумну програму: до того часу люди приборкають термоядерну реакцію, яка надасть у наше розпорядження невичерпні джерела енерґії.

Якщо людство найближчим часом не зуміє оволодіти тер­мо­ядерною енерґією, то у його розпорядженні є інша можливість — оволодіти енерґією геотермічною. Вже сьогодні свердлять глибокі свердловини — люди пробиваються туди, де ніколи не вичерпається енерґія, бо земні надра розігріваються за рахунок ґравітації. Ось іще один приклад, коли світло приборкує пітьму, перетворюючи її у слухняного коня.

Термоядерна, геотермічна — це вже виключно земна енерґія, яка має прийти на зміну вугіллю та нафті. Вичерпати ці енерґетичні джерела практично неможливо.

Інколи за земну енерґію вважають припливи, падіння води та вітер, але це неправильно — ці види енерґії також поро­джуються космосом. Їх враховано у нашій класифікації.

Що ж до енерґії гумусного шару, то її виснаження справді може завершитися загибеллю, оскільки люди при цьому на­завжди відрізаються від третього виду, тобто від нової енерґії, яка щорічно прибуває у злаках. І якщо навіть припливи, вітер і падіння води залишаться, то ці види космічної енерґії нам уже не допоможуть.

Навряд чи допоможе і земна енерґія (атомна, геотерміч­на) — фотосинтез ніщо замінити не може. Він — це ми самі як діючі особи на земному екрані.

Ми вже згадували, що будь-яка енерґетична система на виході від­дає стільки енерґії, скільки отримує на вході. Адже цивілізація зрештою лише трансформатор. І хоч вона цього не усвідомлює, однак нічим іншим їй стати не судилося. Роз­мови про штучну їжу повинні бути обґрунтовані енерґетично, а цього поки що немає. Які джерела будуть живити енерґією вироблення цієї їжі? Чи зможемо ми суперничати з Сонцем?

Фотосинтез щорічно виробляє не лише 450 млрд. тонн живої речовини, але й на додачу до цього 350 млрд. тонн кисню, водночас поглинаючи з атмосфери 650 млрд. тонн вуглекислого газу.

Якщо ми навіть зуміємо вирішити проблему харчування, то перед нами виникне інша: як очищати атмосферу від вуг­лекислоти і звідки брати кисень?

Ось чому люди не повинні тішити себе марними сподіван­нями — значно корисніше побачити небезпеку яка вона є, щоб вчасно їй запобігти.

Та чи можна їй запобігти? Адже ми знаємо, що всі попе­редні цивілізації загинули. Не нагадуватимемо про таємничу Атлантиду — були Вавілон, Єгипет, Рим. Їхні енерґетичні потреби були набагато скромніші за наші. Звичайно, природа продиктує людству оптимальну кількість індивідуумів. Але розмова зараз не про це: землю може виснажити і порівняно невелике народонаселення, як це було, наприклад, у Римській імперії. І навпаки: земля, не виснажуючись, може годувати стільки людей, скільки може на ній розміститися, — за умови, звичайно, що не будуть забудовуватися родючі ґрунти.

В. В. Докучаєв колись сказав, що землю виснажує наше не­знання, — і це цілком слушно.