Необхідність виникнення життя Протиборство космічних сил

Тяжкий, смутний розділ цієї книги ми завершили словом Бог. Чи доречне воно у науковій праці?

Ми не збираємося згадувати ім’я Бога намарне. Але все ж слід роз’яснити, що завжди, у всі часи, під цим словом малося на увазі Космічне Світло як субстанція.

Світло, що творить із самого себе. Світло, яке приходить на Землю, щоб стати деревами, травами, хлібними злаками і, нарешті, людиною.

Релігія віками освячувала хліб: це є тіло Бога. І виноградне вино: це Його кров. По суті, вона освячувала фотосинтез. Але, на жаль, наукові терміни дуже часто створюють ілюзію, що пізнання істини завершилося тоді, коли вчені для якого-небудь явища підібрали вдалу назву.

Атеїст має право сказати: Бога немає — є матерія, яка саморозвивається. І він матиме слушність. Віруючий може сказати: Бог є. І теж матиме слушність.

Ось чому необхідна толерантність між віруючими та неві­руючими — вони різними словами називають одну й ту саму сутність.

Однак той атеїст, який називає матерією речовину — влас­не тіло чи навіть галактики, — нас просто не цікавить. Він у своєму духовному розвитку пішов не далі рослини. Будемо до нього поблажливі, однак навряд чи ми зуміємо довести йому, що він помиляється.

І все ж серед вульґарних матеріалістів є достатньо людей, здатних піднятися до розуміння всесвітньої Істини. Саме до них і слід звертатися з роз’ясненнями.

Сьогодні легко і просто ставиться дослід, який показує дзеркальний цитопатичний ефект. Під цією назвою дослід за­несений до реєст­ру відкриттів за номером сто двадцять два²¹.

Ставляться поруч дві колби з тканевою культурою. Спо­чатку беруть скляні колби, потім замінюють на кварцові. В одній із колб заражена вірусом культура, в другій — цілком стерильна. Само собою зрозуміло, що чистота досліду переві­ряється з усією науковою вимогливістю. І ось результат: якщо колби скляні, то заражені вірусом клітини не передають своєї хвороби до сусідньої колби, де містяться клітини здорові. Але коли колби замінюються на кварцові, повторення того ж до­сліду має цілком протилежний результат: здорові клітини у сусідній колбі негайно захворюють. Більше того: якщо в одній колбі живі клітини отруювали сулемою, то в іншій, куди сулема при жодних умовах потрапити не могла, клітини також гинули від отруєння.

Учені зробили висновок: скло не пропускає ультрафіолето­вого випромінювання, а кварц пропускає. Промені переносять не вірус (він і сам є живою клітиною!), а тільки інформацію. Про яке проникнення вірусу чи сулеми крізь кварцові стінки колби може йти мова?..

Виникає наступне запитання: як може інформація про вірус діяти так само, як діє сам вірус? Як може інформація про сулему діяти так само, як сулема? Дослід, звичайно, разю­чий. Випадковості, недостатня стерильність і т. д. виключають­ся — інакше відкриття не було б визнане. До того ж його легко повторити у будь-якій лабораторії.

Сучасний термін «інформація» деяким філософам здається цілком достатнім, щоб ухилитися від визнання Логосу, який об’єднує у собі все, що не є матерією — дух, ідею, істину та й саму інформацію. Здавалося б, далі немає причин для су­перечки з Іоанном Богословом: Бог є Світло. А світло — це життя людини, як і всього сущого.

І немає підстав для суперечки з Платоном: субстанція несе в собі ідеї, види (субстанціональні образи), які потім набува­ють втілення у чуттєвому світі. Неминуче несе! Адже ми вже самі навчилися насичувати світло образами — музичними, зоровими і навіть голографічними. То чому ж ми гадаємо, що цього не вміє робити Природа?..

Однак на шляху до загального протвереження від нашої самості — ми самі, все самі! — виникають якісь політичні міркування, і ці суто земні міркування виявляються вищі від усіх вселенських істин.

Сьогодні, коли око людське бачить Землю з Місяця, звідки вона видається не більшою за шкільний глобус, думка наша зобов’язана подолати земне тяжіння і прилучитися до Всесві­ту — до тієї внутрішньої його суті, що, власне, і є Життя.

Вічне, неосяжне, не скуте ніякими кордонами — ані тимча­совими, ані просторовими. Життя у всьому і всюди, бо світло не помирає. Воно несе у собі не тільки віруси, але і самих нас. Бо ми також є одухотворені образи.

Нам має бути соромно перед Всесвітом за стіни і кордони, де автоматичні самостріли знищують людей лише за бажання вільно крокувати своєю планетою. Невже це роблять розумні істоти, які шукають зв’язків з розумними істотами інших сві­тів? Хіба інопланетяни більш бажані для нас, ніж жителі сусідньої країни — брати по розуму і по крові?..

Світло не знає і не має меж. І не має меж Логос. Він же інформація. Він же Слово. Він же дух людський і дух Божий…

Простий, наочний і надзвичайно переконливий дослід з колбами мав би вчинити переворот у нашій свідомості. Однак він, як і багато інших дослідів, лишився непоміченим. Між тим він повинен сказати людям, які намагаються утримати наш дух у колбі, що це марні зусилля — закони природи все одно своє візьмуть. Закон — це і є Логос.

Не будемо більше звертатися до Платона та Іоанна Бого­слова — повернемося до класиків марксизму, щоб по­дивитися, до чого ведуть ті їхні прозріння, які визначили земну науку на багато десятиліть. А таких прозрінь у Маркса і Енґельса чимало. Ось чому і не слід сахатися від однієї крайності до іншої. Треба спокійно і тверезо розібратися, у чому вони помилялися, а в чому перевершили своїх су­часників, їхні помилки, зрештою, зумовлені недостатнім розвитком природознавства. Не дано їм було відкрити забутий з часів Ю. Р. Майєра закон збереження енерґії, ні тиск світла, ні теорію відносності. І хоч вони заперечували вульґарний матеріалізм, але думки їхні оберталися довкола речовини, тому й виникло визначення життя як існування білкових тіл. До речі, Енґельс неодноразово застерігав, що цю дефініцію не можна вважати повною і остаточною.

Сьогодні можна з певністю відповісти, що життя — така ж невід’ємна властивість світла, як і його спроможність збері­гати та переносити інформацію. На нашу думку, найпрос­тіший дослід, про який ми розповіли, цілком переконує у цьому. Він якнайкраще підтвердив ту модель світу, що спо­конвіку стояла в основі всіх неминущих філософських систем та всіх релігій.

Читаємо в Енґельса коротку, разюче насичену фразу:

«На нинішній землі, навпаки, тяжіння завдяки своїй ціл­ковитій перевазі над відштовхуванням стало вже геть пасив­ним: усім активним рухом ми зобов’язані припливові відштовхування, що йде від сонця»²².

Тут Енґельс переступив через ньютонівську картину світу — думка його прорвалася так далеко вперед, що навіть у наш час у ній ще не повністю вичерпана наукова інформа­ція.

Перелічимо, які наукові відкриття передбачила ця формула і чого у ній досі не уловлює наукова думка.

1. Приплив відштовхування, що йде від сонця, — це, зви­чайно, фотосинтез, а не будь-що інше. Практично він вира­жається у накопиченні органічної речовини на планеті і дає нам той додаток енерґії, який потім набуває характеру додат­кової вартості.

2. Академік В. О. Обручев бачить у цьому зауваженні Енґельса надійний ключ до розуміння багатьох питань сучасної геології: «Цю поправку Ф. Енґельса необхідно прийняти, бо побудову земної кори без неї зрозуміти і пояснити не­можливо»²³.

3. У формулі Енґельса ґравітація виступає у ролі антиенерґії — тобто неґативної енерґії, яка на земній кулі є антиподом творчих зусиль Сонця, що живить своєю енерґією земне життя.

Остання думка до такої міри важлива, що ми змушені зробити її наріжним каменем у подальшій розмові про вар­тість і земне життя взагалі. Саме вона, ця найважливіша думка, досі не усвідомлена наукою. Адже з неї випливає так багато, що, по суті, істинну модель світу без неї побудувати не можна.

Нехай вона і залишається прожектором, що освітлює нашу дорогу у найскладніших лабіринтах пізнання.

Припускається, що з тяжінням пов’язано безліч інших явищ природи, і якби ми стали свідками розкриття таємниць ґравітації, Всесвіт перетворився б для нас на відкриту книгу. Поділяючи це переконання, зауважимо однак, що вже сьогод­ні можна відшукати такий кут зору, який дозволяє побачити закони тяжіння та відштовхування як закони формування життя. При цьому необов’язково відповідати на невирішені питання фізики — досить того, що добре відомо.

Якщо вулканічна діяльність, розриви у земній корі, скиди, грабени і т. ін. зумовлені силами відштовхування, що йдуть від Сонця, то, мабуть, усі життєві явища, які відбуваються на планеті, також ніякими іншими силами пояснити не можна. Те, що земне життя виникло завдяки діяльності Сонця, відо­мо споконвіку. Проте у формулі Ф. Енґельса ми вбачаємо щось конкретніше, ніж це давнє знання. Тут легко виявити чітку і ясну позицію, яка дозволяє земній людині приписати себе до однієї з двох протилежно спрямованих сил приро­ди — тяжіння та відштовхування.

Цілком природно, що людина, як і вся біосфера в цілому, належить до другого з двох взаємодіючих полюсів — живе тому і називається живим, що воно має можливість активно відштовхуватися від планети. Коли ця можливість втрача­ється, настає смерть. Смерть можна розглядати як припи­нення руху. Проте втрачає спроможність рухатися організм у цілому, а не атоми, і тому вони вивільняються для самостій­ного руху.

Може виникнути питання: а яке це має значення? Ми — діти природи, це нам добре відомо, що ж іще потрібно? Без тяжіння життя неможливе так само, як і без відштовхування. Тоді навіщо з’ясовувати, на якому полюсі ми перебуваємо? Та й чи можна приписувати себе до якогось із полюсів, якщо навіть у діяльності нашого серця легко виявити взаємодію двох полюсів? Адже однополюсне життя так само неможливе, як і однополюсний магніт.

Усе це правильно. Проте за зовнішньою слушністю подіб­них суджень прихована величезна небезпека. Полягає во­на насамперед у тому, що, бувши правильними взагалі, такі судження не дозволяють визначити цілеспрямованість у роз­виткові життя, його сенс і призначення у нескінченному пото­ці всесвітніх перетворень.

Отже, тяжіння і відштовхування. З одного боку сила, що прагне стиснути небесне тіло, позбавити його простору, за­гнати всі його атоми та молекули до однієї точки. З іншого боку сила, що розриває пута ґравітації, жадає оволодіти яко­мога більшим простором.

Коли вулкан викидає з надр планети розпечені брили внут­рішніх порід, ми добре усвідомлюємо, що тут вступають у дію сили відштовхування. На всіх планетах, окрім Землі, сили відштовхування вичерпуються вулканічною діяльністю. Каме­ні, що впали на поверхню Місяця, можуть лежати нерухомо мільйони років. І лише на земній кулі існують якісь додаткові сили, які також діють на відштовхування, проте з вулканіч­ною діяльністю вони вже не пов’язані. Ні, це не вулкани викидають у космос металеві апарати — їх викидає земна біосфера людськими руками.

Таким чином, у загальному протиборстві космічних сил у Життя є свій власний полюс, до якого воно належить і заради якого створене. Не природа взагалі, а саме необхідність від­штовхування, про яку казав Ф. Енґельс, поєднала атоми у такі структури, що вони з часом перетворилися на живу клітину. В цього полюсу не було іншого виходу. Сили стискання пере­бувають у стані рівноваги з силами відштовхування. Тимча­сова перевага останніх породжує гори та вулкани, але це всього лише сліпий бунт внутріпланетних стихій, які намага­ються підірвати одвічну в’язницю, створену ґравітацією. Пі­дірвати її неможливо — можна лише випустити голубів у небо і, дивлячись на них із в’язниці, насолоджуватися видовищем. Але чи будуть пам’ятати голуби, чию волю вони виконують? Чи не забудуть земні мінерали, які живуть у білковій клітині, що вони зобо­в’язані служити не природі взагалі і не самим собі, а тільки тим силам, що підняли їх над землею, надавши їм велике право вільно ширяти у просторі?..

Допитливий розум людський відразу ж угледить у цьому протиборстві двох протилежно спрямованих сил роздвоєння єдиного. Субстанція, виявляється, складається з двох проти­лежних начал:

а) космічного світла, яке творить із самого себе живі обра­зи — траву, дерева, тварин, людей;

б) ґравітації, яка необхідна для цієї творчості, проте вона поглинає сонячну енерґію, немовби вимагаючи від нас викупу за право володіти живою плоттю.

Дух тільки тоді спроможний стати діяльною особистістю, коли він здобуває чуттєві координати у просторі. Для цього потрібна сфера, до якої він прив’язаний рецепторами відчут­тів, безпосередньо ці рецептори (тобто організм) і той речо­винний світ, який немовби приборкує нескінченність, пере­творюючи її у щось обмежене, кінцеве. Недолугий розум на­магається абсолютизувати цю видимість, не усвідомлюючи, що, окрім самої нескінченності, в об’єктивній реальності вза­галі нічого немає і бути не може.

Цей чуттєвий світ (речовинні образи) створюється за до­помогою ґравітації. Вона творить сфери і тіла на сферах. Отже, світло (носій нашого духу) використовує ґравітацію як формувальний цех, де відливаються ті форми, які ми нази­ваємо тілами.

Проте ґравітація бере за це величезну плату — знищує запаси сонячної енерґії на земній кулі.

Ґравітація — це кінь, який постійно прагне скинути верш­ника. Вершником цим є Світло-Творець.

Між світлом і ґравітацією відбувається вічна боротьба. Світло зародилося в її надрах, але поступово визволилося з-під страшного ярма і отримало свободу. Чим більше свободи, тим живий організм ближче до Світової Монади — тобто до Бога. Мабуть, зрозумілішого і доступнішого для людського розуміння терміну немає.

Втім, чому ми вибачаємося за вживання зовсім не лайли­вого слова? Чому вживання цього слова сьогодні розціню­ється так, як учора розцінювалося богохульство? І головне: відбувається це серед народу, який вчора був найрелігійнішим на Землі. Чи не попав він до обіймів якоїсь нової релігії?..