2. Особливості й перебіг промислової революції

Пореформений період став добою подальшого розгортання промислової революції. Селянська реформа 1861 р. вивільнила селян від кріпацтва і усунула цим головну перешкоду до формування ринку вільнонайманої робочої сили. Йти працювати на новостворюваних промислових підприємствах селян примушувало постійно зростаюче малоземелля внаслідок збільшення кількості сільського населення. Протягом другої половини століття Наддніпрянщина, як і інші регіони Європи, переживала демографічний вибух – різке зростання кількості населення. Внаслідок цього її населення зросло менше ніж за 40 років на 72%. Неможливість проіснувати в селі змушувала селян шукати роботу. Протягом 60–70-х рр. кількість робітників промислових підприємств збільшилася з 86 тис. до 330 тис. Пореформена доба стала часом залучення збіднілих селян до праці в промисловості, зростання міст, формування нових промислових центрів.

 

Новими промисловими районами, які бурхливо зростали в той час, стали Донецький кам’яновугільний та Криворізький залізорудний та Нікопольський марганцевий басейни. Активне освоєння Донбасу розпочалося на початку 70-х рр. Завдяки урядовим пільгам тут виникали численні акціонерні товариства з іноземним капіталом. Провідне місце серед іноземних вкладників належало французьким та бельгійським підприємцям. Внаслідок вугільного буму Донбас перетворився на головного постачальника вугілля у Російській імперії.

 

Внесок Донецького кам’яновугільного басейну у загальноімперський видобуток вугілля

 

Рік	Усього в імперії (без	У тому числі в Донбасі
	Польщі), млн пудів	Млн пудів	%
1860	7,4	6,0	81,1
1870	22,3	15,6	70,0
1880	122,3	86,3	70,5
1890	216,4	183,2	84,7
1900	734,5	671,7	91,4

 

Майже через десятиліття після початку освоєння Донбасу розгорнувся широкомасштабний видобуток залізної руди в районі Кривого Рогу. Чільне місце в освоєнні цього регіону також посідав французький капітал.

На початку 70-х рр. на Півдні розпочалося будівництво перших металургійних заводів. Російський уряд для спорудження великого металургійного заводу в Донбасі безоплатно виділив англійському підприємцеві Джону Х'юзу землі з вугільними родовищами і призначив премію за кожен пуд рейок, виготовлених на його заводі. Населений пункт, у якому мешкали працівники заводу, називали Юзівкою (сучасне місто Донецьк). Дуже швидко Юзівка перетворилася на важливий промисловий центр Півдня. У цілому за 1870–1900 рр. виробництво залізної руди на металургійних заводах Півдня збільшилось у 158 разів, значно випередивши давній центр імперської металургії на Уралі (там за цей час виробництво зросло лише в 4 рази).

Аграрні відносини

Селянська реформа 1861 р. вивільнила селян від особистої залежності, але мало покращила їхнє економічне становище. Більшість селян отримала недостатні за розміром для нормального розвитку господарства наділи. Водночас архітектори реформи не врахували природного зростання кількості населення, внаслідок чого наділи, якими володіли селяни, стали зменшуватися до катастрофічних розмірів. У 1914 р. на тій самій кількості надільної землі, що й у 1861 р., у Наддніпрянській Україні вело господарство майже вдвічі більше селян. До того ж селян обклали занадто високими податками і виплатами за землю. За офіційними даними, наприкінці ХІХ ст. селяни сплачували у 10 разів більше податків, ніж дворяни.

Поява нужденного села стала прямим наслідком реформи 1861 р. Більшість селян не мала можливостей придбати ані додаткову землю, ані сільськогосподарську техніку. Не маючи змоги вести самостійне господарство, селяни були вимушені йти працювати на панській землі. Так зберіглися залишки кріпацтва у вигляді відробіткової системи, що полягала в обробітку поміщицької землі селянами їхнім реманентом. Наймалися селяни переважно за гроші чи хліб у борг, зобов’язуючись потім відробити. Існування відробіткової системи спричиняло використання застарілих сільськогосподарських знарядь і низькі врожаї. Розуміючи її невигідність, деякі землевласники відмовлялися від неї та заміняли відробітки вільнонайманою працею. Використання вільнонайманої праці переважало в господарствах Правобережжя й Півдня, а на Лівобережжі були поширені обидві системи.

 

Опис поміщицького господарства нового типу О.Енгельгардта (за його листом)

«Зараз у мене багато роботи, оскільки я змінив усю систему господарювання. Значна частина робіт здійснюється батраками і поденниками (тобто людьми, які не можуть прожити зі свого господарства та наймаються в інше господарство). Роботи найрізноманітніші: випалюю пустища під пшеницю, викорчовую березняки під льон, взяв в оренду луки на Дніпрі та насіяв багато конюшини, жита, льону. Працівників потрібно дуже багато. Щоби їх мати, слід потурбуватися заздалегідь, оскільки надійде час праці, усі будуть зайняті або вдома або в інших господарствах. Таке вербування працівників зазвичай здійснюється виданням наперед грошей і хліба для праці... Якщо селяни житимуть добре, то ведення господарства (поміщиків.– Авт.) за існуючої системи неможливо: кожен поміщик, кожен управитель, кожен староста скаже вам, що якби селяни нічого не потребували, то він не міг би господарювати».

Переселення українських селян на землі російського Далекого Сходу, Сибіру та Казахстану, як і еміграція селян із західноукраїнських земель у складі Австро-Угорщини в 70–90-х рр., стали двома потоками першої хвилі масової української трудової еміграції.

Українській еміграції на Схід були притаманні такі особливості:

·   переселенці з Наддніпрянщини залишалися на землях у межах Російської імперії та не були емігрантами у традиційному значенні цього слова;

·   переселення мали переважно стихійний характер вільної колонізації незаселених земель;

·   основну масу переселенців складали селяни, які переселялися на нові місця, переважно разом зі своїми сім’ями;

·   регіонами, які дали основну масу переселенців, стали спершу Лівобережжя, а згодом і Правобережжя;

·   на відміну від селян, які переселялись із західноукраїнських земель на Американський континент, мешканці з Наддніпрянщини, оселившись у східних регіонах Російської імперії, не мали можливостей створювати свої національно-культурні інституції.

Ставлення імперського уряду до українських переселенців було неоднозначним. З одного боку, його інтересам відповідало освоєння вільних земель на околицях імперії, можливість у зв’язку з цим знайти застосування зайвим робочим рукам та збільшити водночас російське населення в Наддніпрянській Україні. З іншого боку, перейматися облаштуванням переселенців уряд не бажав, а тому видавалися таємні інституції, у яких рекомендувалося не задовольняти прохань на переселення бідних і багатодітних сімей.

 

З урядових документів щодо українських переселенців у східні райони імперії

«Малороси, які багато зробили для Росії, нині не тільки не здатні служити її національним інтересам, а й навіть сильно потребують у захисті від ворожого російському урядові польського на них впливу... Необхідно залучати в Україну селян-великоросів, які дійсно внесли б у цей край російський дух, значно підняли б у місцевого населення любов до Росії... Тому казенні та придбані урядом землі в українських губерніях варто віддавати переселенцям із внутрішніх, чисто російських губерній, місцеве ж, обідніле населення корисно було б переселяти в інші частини Росії, на землі, призначені для переселенців... Основна причина такої політики у тому, що малороси не здатні до проведення російської національної ідеї».

31)Конституційні реформи 60-х рр. в Австрійській імперії

Революція 1848–1849 рр. хоч і зазнала поразки, але спричинила процес, який завершився перетворенням Австрійської імперії на конституційну Австро-Угорську монархію. У перше десятиліття після революції в імперії панувала реакція, яка за прізвищем міністра внутрішніх справ Олександра Баха дістала назву бахівської. Реакція не призвела до відродження старих порядків, а стала формою, в якій відбувалося перегрупування сил в імперії. Найвпливовішими силами були національні еліти (угорська, чеська, польська та ін.), що знаходились в опозиції до імперського центру. Знайдення спільної мови з ними рятувало імперію від розпаду. Прискорили цей процес дошкульні поразки Австрійської імперії на міжнародній арені. Попервах Австрія програла війну Франції та П’ємонту в 1859 р. і не змогла перешкодити процесові об’єднання Італії, а 1866 р. зазнала поразки від Пруссії.

Ці поразки мали далекосяжні наслідки:

·   перемоги невеликого королівства П’ємонт, що боролося за об’єднання всіх італійських земель в єдиній державі, стали прикладом для провідників народів, переділених між різними імперіями;

·   австрійські правлячі кола змушені були в 1860 р. відновити, конституцію. Було створено двопалатний законодавчий орган – Державна Рада. У 1861 р. австрійські володіння було визначено як автономні краї з власними представницькими органами – сеймами, хоч і з обмеженими повноваженнями;

·   після поразки від Пруссії Австрія вже не сприймалася як німецька держава і стала об`єднанням 11 націй чи їх частин, жодна з яких не становила більшості.

Аби не допустити неконтрольованого розвитку подій, у 1867 р. було укладено угоду, що містила австро-угорський компроміс, внаслідок якого Австрійська імперія перетворилася на дуалістичну Австро-Угорську монархію. Імперію були розділено на австрійську – Цислейтанія (крім інших земель до неї увійшли українські землі Галичини й Буковини) та угорську – Транслейтанія (крім інших земель до неї увійшло Закарпаття) частини. Австрійську частину монархії переділили на автономні коронні краї, утворення яких було довільним і закладало протистояння двох чи декількох націй. На лавіруванні між різними інтересами, на протистоянні націй, в якому імперський центр виступав як арбітр, і базувалася влада австрійського цісаря. Це була суттєва зміна базового державотворчого принципу – централізм поступався місцем федералізму. Найбільшим з коронних країв зі столицею Львів було королівство Галичини і Лодомерії з великим князівством Краківським і князівствами Освенцимським і Заторським, до якого входили Східна Галичина і (тимчасово) Північна Буковина з переважно українським населенням.

Стосовно Галичини австро-угорський компроміс було доповнено австро-польським, що намітився ще в роки реакції, а перші його реальні плоди проявились у перші роки конституційних реформ. У 1860 р. міністром внутрішніх справ Австрійської імперії призначили поляка Агенора Голуховського. Він, коли ще був намісником у Галичині, доклав усіх зусиль для встановлення польського домінування в краї. Систему виборів до Галицького сейму було влаштовано так, що поляки одразу діставали більшість. За умов компромісу намісник Галичини обов’язково мав призначатися з польських аристократів (1866 р. їм знову став Голуховський), а у Відні польські інтереси мав захищати міністр у справах Галичини. Вся соціальна, економічна та освітня політика була спрямована насамперед на задоволення польських інтересів. Польську мову офіційно впровадили в адміністрації, судочинстві, органах самоуправління, Львівському та Ягеллонському університетах.

Така пропольська орієнтація імперського центру була зумовлена наростаючим протистоянням із Російською імперією, проти якої поляки неодноразово піднімали повстання (1830–1831, 1863–1864 рр.), а також оцінкою українського руху як проросійського.

Попри свою недосконалість конституційні реформи 60-х рр. ХІХ ст. в Австрійській імперії мали далекосяжні наслідки:

·   вони створили міцний фундамент для розгортання національно-політичних рухів;

·   всім народам імперії було відкрито шлях до здобутків європейської демократії, стимулюючи, а подекуди – просто змушуючи слабших до прискореного розвитку, аби зрівнятися з політично сильнішими;

·   українському руху було дано новий імпульс. Декларування, хоч і формальне, рівності всіх народів імперії пробуджувало національну гідність – першу, необхідну підставу національного відродження, давало законну основу домагатися всіх належних народові прав;

·   утвердження парламентаризму поступово змінювало суспільну психологію. Маси населення з мовчазних підданих перетворювались у співносіїв влади, громадян. Парламентська й навколопарламентська діяльність, що зосереджувалась у двох інституціях – Державній раді у Відні та Галицькому крайовому сеймі у Львові – стали невід’ємною частиною політичного життя Галичини.