48.Методологія наукового пізнання

Термін метод (від грецького metodos) у широкому розумінні -шлях до чогось, тобто спосіб соціальної діяльності. Поняття методологія у філософії має два значення: перше - система способів, заходів і операцій, що застосовують у науці та інших сферах діяльності; друге - вчення про систему, теорія методу. Методологія -метанаукове дослідження, спрямоване не на об'єкт, а на знання про об'єкт, тобто на методи і засоби, за допомогою яких здобуте. Основне призначення методології - здійснювати критичні функції у ставленні до науки. Така традиція закладена німецьким філософом Ім-мануїлом Кантом. На думку Іммануїла Канта, перед методологією стоїть завдання не просто описувати пізнавальний процес, а визначати можливості здобуття нового знання. Іммануїл Кант сформулював питання, що мають методологічне значення і в сучасних умовах «як можливе теоретичне природознавство?»; «як можливе загальне і необхідне знання?»; «які умови реалізації спадкоємності у пізнанні?». Така суть методологічного підходу до пізнання. Методологія тому не може бути дескриптивною (описувальною) або нормативною (пропонованою), її завдання полягає в тому, щоб з позицій минулого досвіду наукового знання, його історії аналізувати сучасний стан наукового пізнання, і на цій підставі прогнозувати дальший розвиток, усвідомлюючи, що будь-яке таке прогнозування має сугубо ймовірний і евристичний характер.

У сучасній філософії проблеми методу і методології обговорюються у філософії науки, системному підході, синергетиці, феноменології, структуралізмі та ін. Питання соціальної методології досліджуються також у герменевтиці (Ганс Гадамер, Генріх Ріккерт та ін.). Сучасна методологія уникає крайніх оцінок методологічних програм або абсолютизації будь-якої з них, що мало місце у минулому. Багатьма дослідниками обґрунтовується методологічний плюралізм (тобто різні методологічні підходи). В сучасній науці склалася багаторівнева концепція методологічної теорії, що включає діалектику (від грецького веду розмову, сперечаюсь) - вчення про загальні закони розвитку природи, суспільства і пізнання, метафізику (те, що йде після фізики); на відміну від старої метафізики, нова визнає загальний зв'язок явищ і займається пошуками оптимальних засобів тлумачення розвитку. В арсеналі сучасної методології також є принцип соціальної обумовленості пізнання, соціокультурний детермінізм, тобто наука розглядається як підсистема культури, ураховуються суб'єктивні параметри пізнавального процесу, редукціонізм (відсовування назад), еволюціонізм, синергетика та ін. Провідні ідеї синергетики: системність, цілісність світу і наукового знання про світ, спільність закономірностей розвитку матеріальної і духовної організації, нелі-нійність (багатоваріантність і необоротність), глибинні взаємозв'язки хаосу і порядку, новий образ світу, безперервно виникаючого та ін.

У науці XX ст. широке розповсюдження одержали загальнонауко-ві методи: системний (досліджує об'єкти як системи); структурно-функціональний (пізнає об'єкти структурно як роздроблені цілісні, де елементи структури заповнюють певні функції; кібернетичний, імовірний, моделювання та ін.). У науці є приватнонаукові методи, що розробляються у галузях знання і представляють систему способів, принципів пізнання, процедур, заходів, за допомогою яких осягається істина: методи хімії, фізики, біології, гуманітарних наук та ін. Розрізнюють також методи міжгалузевого дослідження, які становлять ряд синергетичних, інтегративних способів і виникли в результаті сполучення елементів рівнів методології (біохімічні, фізикохімічні та ін.). У науковому дослідженні використовують такі загальнологічні методи і заходи наукового мислення, як аналіз і синтез.

Аналіз - метод мислення, коли відбувається розклад дослідного об'єкта на складові частини і блоки, а синтез - коли раніш виділені частини з'єднуються. Абстрагування - процес уявного вироблення властивостей, що цікавлять вченого, або відносин конкретної речі. Ідеалізація - уявна процедура, результатом якої стає поняття: точка, пряма в геометрії, матеріальна точка в механіці, абсолютно чорне тіло в фізиці та ін. Індукція - рух думки від одиничного до загального, дедукція - підіймання процесу пізнання від загального до одиничного. Аналогія - коли на основі подібності об'єктів за певними властивостями і відносинами речі висувають припущення про подібність в інших відносинах. Моделювання - метод дослідження, за яким об'єкт, що цікавить дослідника, замінюється іншим об'єктом, що знаходиться у відносинах подоби до першого об'єкта. Існує предметне і знакове моделювання. Науковими методами емпіричного дослідження є: спостереження — цілеспрямоване вивчення речей, їх властивостей і відносин; порівняння і експеримент, де пізнання відбувається при активному втручанні суб'єкта; вимір - процес визначення відносин однієї вимірюваної величини, властивій об'єкту, до другої однорідної величини, припущеної за одиницю. До методів теоретичного дослідження належить формалізація - відображення знання в знаковій формі (формалізованій мові), аксіоматизація - спосіб побудови наукової теорії, за яким в основу теорії кладуть аксіоми, а решту висновків роблять логічним шляхом, гіпотетико-дедуктивний метод, застосований при створенні дедуктивно пов'язаних між собою гіпотез, з яких виводяться ствердження про емпіричні факти.

49. Антропосоціогенез, його основні чинники

АНТРОПОСОЦІОГЕНЕЗ — процес формування фіз. типу людини разом з її становленням як суб'єкта сусп. відносин та доцільної перетворювальної діяльності, творця культури. Гомінізація тваринного предка людини відбувалася у поєднанні та взаємообумовленості з процесом визрівання та ствердження соціальних форм організації життєдіяльності та культури як способу людського буття. Тривалий у часі та розгалужений у просторі, А, був перехідним періодом між евол. органічної природи та істор. розвитком суспільства, процесом біол. та соціокультурної коеволюцїї.

Одним з аспектів взаємодії суспільства і природи є антропосоціогенезу - походження людини і суспільства. У XIX столітті вчення про антропогенезу міцно пов'язане з ім'ям Ч. Дарвіна.

Головний висновок Ч. Дарвіна - генетична спорідненість людини з твариною, отже, природне, природне походження людини в процесі еволюції, основними механізмами якої є спадковість і природний добір, здійснюваний у процесі боротьби за існування. Власне виникнення людини з мисленням і мовою, здатного до трудової діяльності спільно із собі подібними, було розглянуто Ф. Енгельсом, прихильником трудової гіпотези походження людини і суспільства.

Наукова картина світу і парадигма визначають стратегію і тактику наукового пошуку (наприклад, відбір актуальних проблем, ракурс їх дослідження тощо), а також інтерпретацію отриманих результатів. У свою чергу, поява нових знань і гіпотез та їх екстраполяція на дедалі ширші сфери дійсності збагачує і доповнює картину світу або й виявляє її невідповідність нововідкритим фактам. Таким чином створюються передумови кризисної ситуації в науці, яка врешті-решт розв’язується науковою революцією та формуванням нової наукової картини світу.

Проблема антропосоціогенезу. Єдність природного, соціального і духовного в людині.

Вихідним пунктом вирішення антропологічної проблеми є питання про те, що ж важати суто людським в людині, чим саме обумовлений особливий,  лише людині  притаманний спосіб життєдіяльності. Розуміння сутності (природи) людини пов'язане з визначенням характеру взаємозв'язку і взаємодії природного, соціального і духовного в людському існуванні.

Історія людської думки налічує безліч варіантів постановки та розв'язання проблеми сутності і походження людини. Одним з таких варіантів є так звані натуралістичні (біологізаторські) концепції, домінуючою рисою яких є уявлення про людину як переважно природну істоту, чиї життя і поведінка, індивідуальні і суспільні якості, духовні властивості обумовлені біологічними чинниками. До таких концепцій відносяться соціобіологія, соціал-дарвінізм, євгеніка, теорія   Мальтуса   та   неомальтузіанство,   фрейдизм,   ідеї расово-антропологічної школи тощо. Щодо проблеми походження людини, то починаючи з XIX століття теоретичною основою натуралістичного підходу постають ідеї біологічної еволюції людини (відома теорія Дарвіна). Згідно з теорією видоутворення, людина виникає як прямий наслідок еволюційного вдосконалення живих істот.

Безперечно, людина як біологічний вид «Хомо сапіенс» належить до природного світу, біологічні закономірності й чинники відіграють значну роль в її життєдіяльності, їх не можна ігнорувати. Проте специфіка людського існування не пояснюється дією природних сил. Якісну відмінність соціального життя не можна пояснити біологічним механізмом, бо вона є несумісною з корінним принципом біоеволюції — природним добором. Біологічними чинниками не можна пояснити і духовність людини, вона не є похідною від певного набору генів. Такі прояви людської духовності, як совість, відповідальність, моральність та інше, аж ніяк не потрібні для виживання, для пристосування до оточуючого середовища. При натуралістичному підході до людини вони просто втрачають свій сенс.

На відміну від біологізаторських - теорій, релігійні концепції підкреслюють надприродний характер людського буття," принципову нередукованість людини лише до природної істоти.  Вони проголошують первинність індивідуального «Я» як духовного стрижня особистості.

Сучасна філософська і наукова думка не відкидає ідею еволюції щодо походження людини, еволюційна теорія доповнюється концепцією про спільну еволюцію космосу, біосфери і людського суспільства. Згідно з концепцією космічного походження людини (А-Л.Чижевський, В.І.Вернадський, Тейяр де Шарден), поява людини не є випадковим і локальним наслідком лише біоеволюції на Землі. Виникнення соціальної форми матерії є загальною тенденцією космічної еволюції. Наприклад, в.сучасній космології і фізиці існує так званий «антропний принцип», згідно з яким в підґрунті нашої МеТалактики закладані тенденції до появи людського буття у світі. Основні константи, фундаментальні параметри фізичного світу такі, ідо з необхідністю викликають появу фізико-хімічних і біологічних умов існування людини у Всесвіті. Тому природне в людині не зводиться лише до безпосередньо біологічного, а містить в собі нескінченість космосу. Людина постає як природно-космічна істота.

Марксизмові належить трудова теорія походження людини, яка аналізує механізм трансформації біологічного в соціальне. Трудова теорія поєднала процес походження людини (антропогенез) з процесом   виникнення   суспільства   (соціогенез).   Сутність антропосоціогенезу полягає в появі нового ступення еволюції, який є діалектичним- запереченням   біологічної   еволюції.   Остання трансформується в якісно новий тип — еволюцію соціальну. Замість пасивного пристосування організму до навколишнього середовища, виникає новий спосіб життєдіяльності — соціальна практика. Поряд з працею (активним перетворенням і освоєнням природи), основними чинниками виникнення людини є соціальність (суспільний характер життєдіяльності), здатність до мовного спілкування, поява свідомості (усвідомленого і доцільного характеру діяльності).

Таким чином, людина виступає в марксистькій теорії як соціальна істота, її сутність визначається як сукупність всіх суспільних відносин. Всі суто людські якості, в тому числі і свідомість, є результатом суспільно-практичного життя. Марксизм обгрунтував принципову незавершеність людини, її відкритість світові, «незапрограмованість» раз і назавжди її сутності. Людина самостворює і саморозвиває себе в процесі історичного і культурного життя.

Отже, крайнощами щодо розуміння людини є не лише біологізаторство, але й соціологізаторство: перше абсолютизує природні чинники людського існування, друге — соціальні. Обидві позиції не помічають в людині її центру і ядра — індивідуального «Я», духовної незалежності особистості від обумовленості «ззовні» — природними і соціальними чинниками.

Соціальна обумовленість людини — факт, який не потребує доведення, але його не можна тлумачити спрощено. З одного боку, людина є продуктом певної епохи, наявної форми суспільства. Проте, з другого боку, людина є результатом, своєрідними відбитком і втіленням всієї попередньої історії людства та його культури. Саме як культурно-історична (надсоціальна) істота людина отримує вимір духовності.

Таким чином, суспільно-історична обумовленість людини полягає не дише у впливі на неї суспільного середовища, соціальних відносин даної епохи, але й в тому, що вона отримує можливість самовизначатися, робити вільний вибір своєї долі, спілкуватися з історичним минулим і майбутнім через світ культури людства.

Духовне в людині не є лише «суспільно-корисними» здібностями та засобами пристосування до природного і суспільного середовища. Вони є самоцінними і саме вони лежать в основі людського «Я». Саме як духовна істота-особистість виявляє себе вільним і творчо-активним індивідуальним діячем.

50. Поняття індивід, індивідуальність та особистість.

Поняття особистості належить до найбільш суперечливих і складних для визначення у сучасній психології. Єдиного, загальновизнаного визначення особистості немає до сьогодні. На питання, що таке особистість, психологи відповідають по-різному, і в різноманітті їх відповідей виявляється складність феномена особистості. Як ілюстрацію можна навести визначення поняття "особистість", що містяться в працях різних вчених.

"Поняття особистості визначає людського індивіда як члена суспільства, узагальнює інтегровані в ньому соціально значимі риси" (І. С. Кон).

"Особистість - це індивід, який визначив свою діяльну позицію до всього, що його оточує: до праці, до суспільного ладу, до боротьби мас, до завдань колективу, до долі іншої людини" (П. Є. Кряжев).

"Особистість - людина як суспільний індивід, суб'єкт пізнання і об'єктивного перетворення світу, розумна істота, яка володіє мовою і здатна до трудової діяльності" (А. В. Петровський).

"Особистість - людина як носій свідомості" (К. К. Платонов).

"Особистість - це людина, взята в системі таких психологічних характеристик, які соціально зумовлені, проявляються в суспільних за природою зв'язках і відносинах, є стійкими і визначають моральні вчинки людини, котрі мають істотне значення для неї самої і тих, хто її оточує" (Р. С. Немов).

Особистість найчастіше визначають як людину в сукупності набутих соціальних якостей. Це означає, що до числа особистісних не належать такі особливості людини, які генотипічно чи фізіологічно обумовлені і не залежать від життя у суспільстві. У багатьох визначеннях особистості також підкреслюється, що до числа особистісних не належать психологічні якості людини, які характеризують її пізнавальні процеси чи індивідуальний стиль діяльності, за виключенням тих, які виявляються у суспільстві. У поняття особистість зазвичай включають такі властивості, які б більш чи менш стійкими, свідчать про індивідуальність людини та визначають її вчинки.

Отже, особистість - це людина в системі таких психологічних характеристик, які соціально обумовлені, виявляються у суспільних відносинах, є стійкими і визначають моральні вчинки людини.

Для розуміння природи особистості, потрібно з'ясувати співвідношення цього поняття з іншими поняттями, що використовуються як у класичній, так і в сучасній психології. Це поняття індивід, людина, особистість, індивідуальність.

Використовуючи поняття людина, ми маємо на увазі, що мова йде про істоту, яка поєднує в собі два напрямки розвитку: біологічний (людина є представником біологічного виду і характеризується певною тілесною організацією, що має такі суттєві ознаки: прямоходіння, наявність пристосованих до праці рук, високорозвинений мозок, особливі морфологічні ознаки) та соціальний (людина є носієм свідомості, що є суспільним продуктом). Тільки в суспільстві і завдячуючи суспільству відбувається розвиток біологічних можливостей людини, формування свідомості, самосвідомості та механізмів саморегуляції. Взаємодія біологічної і соціальної передумови забезпечує психологічний результат: людина набуває здатність відображати світ у поняттях, планувати і прогнозувати, фантазувати і мріяти, усвідомлювати причини своїх вчинків, діяти розумно. Усі ці аспекти (біологічний, соціальний і психологічний) рівномірно представлені у понятті "людина" . Жодне з них не є домінуючим.

Людина народжується на світ з генетично закладеними в неї потенційними можливостями стати саме людиною. Щоб підкреслити біологічно зумовлену належність новонародженої дитини і дорослої людини саме до людського роду та відрізнити їх від тварин, використовують поняття "індивід" як протилежне поняттю особини тварини. Індивід - це людська біологічна основа розвитку особистості у певних соціальних умовах. Індивідні якості, тобто притаманні людині задатки, анатомо-фізіологічні передумови, закладають підвалини створення особистості.

Б. Г. Ананьєв виділяв первинні і вторинні властивості індивіда. До первинних він відносив властивості, притаманні всім людям, такі як вікові особливості (відповідність певному віку) і статевий диморфізм (належність до певної статі), а також індивідуально-типологічні характеристики, у тому числі особливості конституції (складу тіла), нейродинамічні властивості мозку, особливості функцій великих півкуль. Сукупність первинних властивостей індивіда визначає його вторинні властивості: динаміку психофізіологічних функцій і структуру органічних потреб. У свою чергу інтеграція всіх цих властивостей обумовлює особливості темпераменту і задатки людини.

Поняття особистість більш вузьке, акцентоване на суспільній суті людини. Іншими словами, особистість - та ж людина, тільки абстрагована від її біологічної, природної сторони, яка розглядається як суспільна, соціальна істота. Це член суспільства, який виконує певні соціальні функції.

Деякі автори визначають особистість як системну властивість індивіда, що формується в спільній діяльності і спілкуванні. Є й інші тлумачення цього поняття, але всі вони сходяться в одному: поняття "особистість" характеризує людину як соціальну істоту.

Проте, людина - це не лише індивід та особистість, але і носій свідомості, суб'єкт діяльності, що виробляє матеріальні і духовні цінності. Структура людини як суб'єкта діяльності утворюється з певних властивостей індивіда і особистості, які відповідають предмету і засобам діяльності (В. О. Аверін). Саме категорія "суб'єкт" означає вищий рівень розвитку особистості. Особистість стає індивідуальністю, досягаючи максимального рівня своєї неповторності, а суб'єктом вона стає, досягаючи оптимального рівня розвитку своєї людяності, етичності (С. Л. Рубінштейн).

Отже, кожна людина з'являється у вигляді деякої цілісності - як індивід, особистість і суб'єкт, обумовленою єдністю біологічного і соціального. Як індивід людина розвивається в онтогенезі, а як особистість вона проходить свій життєвий шлях, у ході якого здійснюється соціалізація індивіда (В. О. Аверін). Отже, людина - це біосоціальна істота, наділена свідомістю і здатністю до діяльності. Об'єднання цих трьох рівнів в одне ціле формує інтегральну характеристику людини - її індивідуальність.

Індивідуальність - це поєднання психологічних особливостей людини, що утворюють її своєрідність, відмінність від інших людей. Індивідуальність виявляється у здібностях людини, домінуючих потребах, рисах характеру, почутті власної гідності, світобаченні, системі знань, умінь, навичок, рівні розвитку інтелектуальних, творчих процесів, індивідуальному стилі діяльності та поведінки, типі темпераменту, характеристиках емоційної та вольової сфер тощо.

У ряді концепцій (С. Л. Рубінштейн, Б. Г. Ананьєв) індивідуальність трактується як вищий рівень розвитку особистості. В. С. Мерлій розглядає поняття "індивідуальність" як інтеграційну структуру будь-якої особистості. А. Г. Маклаків трактує індивідуальність як сукупність психічних, фізіологічних і соціальних особливостей конкретної людини з точки зору її унікальності, своєрідності і неповторності. Передумовою формування людської індивідуальності служать анатомо-фізіологічні задатки, які розвиваються в процесі виховання, що має суспільно обумовлений характер. Різноманітність умов виховання і природжених характеристик породжує широку варіативність проявів індивідуальності.

На рівні індивідуальності можливі найвищі досягнення людини, оскільки індивідуальність виявляється у взаємозв'язку і єдності властивостей людини як індивіда, особи і суб'єкта діяльності (В. О. Аверін). Саме ця єдність складає основу для максимально повного розвитку і виявлення людиною своїх здібностей, допомагає їй внести свій власний неповторний вклад до суспільного розвитку.

Отже, кожна людина постає одночасно як індивід, особистість і суб'єкт діяльності, але далеко не усім удається стати індивідуальністю. Також вірно і те, що кожна людина є структурним цілим, але далеко не кожна людина є цілісною особистістю, тобто досягає гармонійної взаємодії всіх якостей, властивостей, способів діяльності.

Під поняттям "індивід", як правило, мають на увазі конкретну людину. Поряд із загальними рисами, які притаманні всьому людському роду, "індивід" має свої особисті якості, завдяки яким він відрізняється від інших. Тут і фізичні дані (зріст, колір очей, шкіри, волосся, особливості будови тіла), і природні задатки, і особливості його мислення і психіки (властивості пам'яті, уяви, темпераменту, характеру), а також специфічні потреби й інтереси. У цьому розумінні ми говоримо про індивідуальність людини. Отже, індивід - це окремо взятий представник людського роду із властивими йому неповторними індивідуальними рисами.

Поняття "індивід" тісно пов'язане з поняттям індивідуальність. Воно, як правило, означає сукупність властивостей, здібностей, особливостей і досвіду особистості, що відрізняють даного індивіда від багатьох інших. Ця неповторність випливає із сукупності відносин конкретної людини із світом природи, суспільством, іншими людьми і залежить від її життєвої позиції, характеру діяльності і рівня оригінальності. Індивідуальні відтінки має усвідомлена діяльність людини, зокрема її судження, вчинки, культурні потреби.

Наступний, більш високий ступінь характеристики суспільних властивостей людини, - поняття "особистість". Особистість - це найвищий ступінь духовного розвитку людини, що являє собою стійку сукупність соціально вагомих якостей, які характеризують індивіда як унікальну суб'єктивність, здатну освоювати і змінювати світ. Інакше кажучи, кожна особистість - людина, але не кожна людина є особистістю. Людським індивідом народжуються, а особистістю стають. 

Поняття "особистість" містить сукупність усіх соціальних ролей даної людини, усіх суспільних відносин, найважливішими серед яких є ставлення до громадського обов'язку, а також до установок суспільної моралі.

51. Суспільство, як об’єкт філософського пізнання

Суспільство як об'єкт філософського пізнання.

Поняття "суспільство", "громадський", "соціальний", надзвичайно поширені, хоча їхній зміст часто виявляється досить багатозначним і недостатньо ясним.

Спільність визначається як форма спільного буття пли взаємодії людей, зв'язаних загальним походженням, мовою, долею і поглядом. Такими є родина й народ. Суспільство розуміється як продукт цілеспрямованої і розумно організованої спільної діяльності великих груп людей, об'єднаних не на основі спільності, а спільних інтересів н договорі

Поняття "суспільством-слід відрізняти від поняття "Народ", "нація" і "держава". Народ-це форма спільноти людей, пов'язаних, перш за все, мовою і культурою (звідси давньослов'янське "народи"), а також походженням. Нація-це форма організації життя одного народу (або кількох близьких), пов'язана з державністю, економічними, політичними н духовними відносинами людей. Держава-засноване на праві та законі, форма організації життя народів і націй.

Сучасна філософія розглядає людське суспільство як сукупність безлічі різних частин та елементів. Вони не ізольовані, а тісно пов'язані, постійно взаємодіють і суспільство існує як єдиний цілісний організм, єдина система. Уявлення про системність у суспільстві і природі виникло ще в античності (упорядкованість, цілісність буття), далі в 19-20 ст. над цією проблемою працювали Спенсер, Маркс, Вебер, Сорокін. Вони визначили основні положення та категорії:

«Соціальна система»-сукупність соціальних об'єктів та суб'єктів, їх властивостей і відносин, що утворюють цілісний соціальний організм. Її ознаки:

-множинність (елементів, підсистем, функцій)

-різноякісність (соціальних елементів)

-унікальність основного елемента-людини.

Складність і різноманіття явищ суспільного життя представляють різновиди спільну діяльність людей і сукупність окремих соціальних груп та їх організацій. Структура соціальних сообщностей: родина, рід, плем'я, нація, клас, стани, касти і т.д.

. суспільство як об'єкт філософського пізнання

В якості об'єкта соціально-філософського аналізу виступає суспільство - локальне або людство. Товариство є об'єктом аналізу різних наук: історії, соціології, філософії історії, соціальної філософії та ін Але кожна з них має свій предмет дослідження, тобто свій аспект у вивченні суспільства, а отже, загальні і специфічні методи соціального пізнання.  Предметом соціальної філософії є відношення між суспільством людей і суспільною людиною. У цьому відношенні суспільство виступає в якості суспільного буття, а людина в формі суспільної свідомості. Останнє означає, що суспільна людина - це люди, об'єднані в рід, етнос, народ, цивілізацію і т.п., а не індивід. При такому підході суспільство, його пізнання і суспільну свідомість, а також громадська практика набувають очевидну специфіку в порівнянні з іншими науками і формами світогляду, що вивчають суспільство. Таким чином, соціальна філософія - це складова частина філософії, що вивчає взаємини між суспільством і людиною у формі взаємодії суспільного буття і суспільної свідомості.  Предметом соціальної філософії є відносини між суспільною людиною, з одного боку, і соціальними інститутами, суспільними сферами, громадськими формаціями, громадськими цивілізаціями і т.п. - З іншого. Сутністю суспільної людини в цьому випадку виступає суспільна свідомість і громадська практика, які здійснюються в перерахованих суспільних формах. У зв'язку з цим доречно підкреслити, що соціальна філософія вивчає не суспільне буття і суспільна свідомість в їх окремості, а процес їхнього функціонування і розвитку в різних суспільних формах (інститутах, сферах, формаціях і т.п.). Тому важливою проблемою соціальної філософії є вивчення суспільства як цілісної природно-соціальної системи, найважливішими елементами якої є суспільне буття і суспільна свідомість людини.  Перш за все, соціальна філософія вивчає суспільне буття, що трактується в різних соціально-філософських системах по-різному. Суспільне буття являє собою єдність об'єктивного (матеріального) і суб'єктивного (ідеального), що ускладнює його розуміння та інтерпретацію. Доводиться конкретизувати методи філософського пізнання: громадська зв'язок і суспільний розвиток, суспільні суперечності, суспільні закони, співвідношення суспільної необхідності та свободи і т.п. І справа тут не тільки у відповідному прилагательном «громадське», але головним чином у виявленні суті нових соціально-філософських понять. Тому аналіз особливостей суспільного пізнання повинен передувати аналізу інших проблем соціальної філософії.  У силу складності досліджуваного об'єкта в історії соціальної філософії виникло кілька напрямків аналізу: історичний ідеалізм, історичний матеріалізм, історичний реалізм. Вони по-різному вирішують проблему взаємозв'язку суспільного буття і суспільної свідомості та інші суміжні проблеми. Всі ці напрямки рівноцінні з точки зору суспільної істинності, тобто є гіпотезами, які мають свою пізнавальну цінність в різних суспільствах і в різні історичні періоди. Наприклад, історичний матеріалізм панував в соціалістичних суспільствах, а історичний ідеалізм в буржуазних. Зараз і людство, і соціальна філософія піднімаються на новий щабель соціального пізнання.  Соціальна філософія вивчає людство як сукупність локальних (окремих) товариств, що знаходяться між собою у взаємному зв'язку. У цьому випадку поняття «людство» і «суспільства», з яких воно складається, різняться. Товариства представляють собою цілісні системи, своєрідні природно-соціальні організми, що складаються з безлічі сфер-систем: географічною, демографічною, економічною і т.п. Ці суспільні системи аналізуються з боку складових частин і функцій у складі громадських організмів. Вже при вивченні цієї частини соціальної філософії стає ясно, яке складне утворення являє собою суспільство, і як мало ми про нього знаємо.  Однією з проблем соціальної філософії є процес розвитку суспільств і людства. Тут аналізуються основні суб'єкти соціального розвитку (особистості, еліти, класи і нації); типи соціального розвитку (циклічне, лінійне, спіралевідное); особливості процесу соціального розвитку (еволюційний, революційний, коеволюційний); суспільний прогрес у всій складності його протікання (критерії, необхідність , ціна і т.п.), рушійні сили і перспективи суспільного прогресу, співвідношення свідомого і стихійного у суспільному розвитку.  Важливою проблемою соціальної філософії є вивчення форм зв'язку між основними сферами суспільного організму, тобто вивчення способів інтеграції елементів суспільного буття. Такими формами інтеграції є формації товариств (суспільні формації), виступаючі своєрідними метасистеми. Ми виділяємо три типи таких метасистему: політичні, економічні, змішані. Їм відповідають і такі ж товариства. У рамках цих формацій товариств виникають відповідні їм форми суспільної свідомості, в яких пізнається економічне, політичне, змішане буття.  Соціальна філософія здавна займається проблемою якісних етапів у розвитку суспільств і людства, що пов'язано з поняттям культури і цивілізації. У культурології проблема культури вивчається більш докладно, як самостійна характеристика людського суспільства і людини. У рамках соціальної філософії культура розглядається як якісна характеристика суспільства, різноманіття та етапів розвитку культури - цивілізацій. У цій частині цивілізації вивчаються і як характеристики локальних громад (єгипетська, західноєвропейська, китайська, російська і т.п.), і як характеристики етапів розвитку людства: доіндустріальна, індустріальна, постіндустріальна. 

52. вчення про соціально-економічну формацію

Суспільно-економічна формація, історично визначений тип суспільства, що представляє собою особливу ступінь у його розвитку; "... суспільство, що знаходиться на визначеній ступіні історичного розвитку, суспільство зі своєрідним відмітним характером".

Дослідження суспільно-економічні формації дає можливість помітити повторюваність у суспільних порядках різних країн, що знаходяться на одній і тій же ступіні суспільного розвитку. А це дозволило перейти від опису суспільних явищ до строго наукового аналізу, що досліджує те, що властиво, наприклад, усім капіталістичним країнам, і те, що відрізняє одну капіталістичну країну від іншої. Специфічні закони розвитку кожної суспільно-економічні формації є в той же час загальними для всіх країн, у яких вона існує чи затверджується. Немає, наприклад, особливих законів для кожної окремої капіталістичної країни (США, Англії, Франції й ін.), однак маються розходження у формах прояву цих законів, що випливають з конкретно-історичних умов, національних особливостей.

На основі узагальнення історії розвитку людства марксизм виділив наступні.основні суспільно-економічні формації, що утворять ступіні історичного прогресу: первісно-общинний лад, рабовласницький, феодальний, капіталістичний, комуністичний. Первіснообщинний лад - перша неантагоністична суспільно-економічна формація, через яку пройшли усі без винятку народи. У результаті її розкладу здійснюється перехід до класових, антагоністичних суспільно-економічні формацій. Серед ранніх ступіней класового суспільства ряд учених виділяє, спираючи на деякі висловлення Маркса і Енгельса, крім рабовласницького і феодального способів виробництва, особливий азіатський спосіб виробництва і відповідну йому формацію. Однак питання про існування такого способу виробництва викликав дискусію у філософській і історичній літературі і дотепер не одержав однозначного рішення. На зміну їй приходить, як заявляли Маркс і Енгельс, комуністична формація, що відкриває справді людську історію.

Послідовна зміна суспільно-економічні формацій визначається насамперед антагоністичними протиріччями між новими продуктивними силами і застарілими виробничими відносинами, що на визначеній ступіні перетворюються з форм розвитку в окови продуктивних сил. При цьому діє загальна закономірність, відкрита Марксом, відповідно до якої жодна суспільно-економічна формація не гине раніш, ніж розвинуться всі продуктивні сили, для яких вона дає досить простору, а нові, більш високі виробничі відносини ніколи не з'являються раніш, ніж у лоні старого суспільства дозріють матеріальні умови їхнього існування (див. там же). Перехід від однієї суспільно-економічні формації до іншої відбувається через соціальну революцію, що дозволяє вирішити антагоністичні протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами, а також між базисом і надбудовою. На відміну від зміни суспільно-економічні формації , зміна різних фаз (стадій) усередині однієї і тієї ж формації (наприклад, домонополістичного капіталізму - імперіалізмом) відбувається без соціальних революцій, хоча і являє собою якісний стрибок. У рамках комуністичної суспільно-економічні формації відбувається переростання соціалізму в комунізм, здійснюване поступово і планомірно, як закономірний процес, що направляється свідомо.

Матеріалізм дозволив знайти загальні, повторювані риси в соціально-економічному розвитку країни і дав підставу відносити їх до визначеного суспільного типу, названій суспільно-економічною формацією. Підставою, по якому можливо зробити таку типологізацію, є спосіб виробництва як матеріально-економічна основа суспільства, що визначає всю його внутрішню структуру. Поняття суспільно-економічної формації відбиває підпорядкованість усіх суспільних явищ матеріальним відносинам виробництва.

Історія суспільства складається з історії окремих народів і країн, що живуть у різноманітних географічних і історичних умовах, що мають свої національні, культурні й інші особливості. На цій підставі деякі філософи і соціологи затверджували, що в історії нібито відсутня повторюваність, що всі події, явища тут сугубо індивідуальні і завданням історичної науки може бути тільки опис цих подій, їхня оцінка з погляду якого-небудь ідеалу. Подібний підхід неминуче приводить до суб'єктивізму, тому що сам вибір ідеалів і цінностей стає довільним, губиться об'єктивний критерій для розмежування того, що є істотним, головним, визначальним в історії, а що - відповідно, другорядним.

Матеріалістична філософія переборола цей суб'єктивізм тим, що з усієї сукупності суспільних відносин виділив виробничі відносини як головні і визначальні, як об'єктивний критерій для розрізнення визначених ступіней розвитку в суспільному житті.

Дійсно, сукупність виробничих відносин є тим базисом, від характеру якого залежить і спосіб життя людей, і всі інші суспільні явища. Однак при цьому не можна випустити з уваги, що самі виробничі відносини визначаються рівнем розвитку продуктивних сил, що існує закон відповідності, відповідно до якого даному рівню розвитку продуктивних сил відповідають не будь-які, а визначені, необхідні і від волі людей не залежні виробничі відносини.

У способі виробництва не можна довільно змінювати виробничі відносини, вони відповідають продуктивним силам об'єктивно, породжені цими продуктивними силами.

В даний час поняття суспільно-економічної формації звичайно не вживається політиками, рідко говорять про цьому й у науковій літературі. Критикуючи вчення про п'ять суспільні формації, де в якості вищої проголошується комуністична, супротивники марксизму узагалі відкидають ідею суспільно-економічної формації.

Але суспільство все-таки проходить у своєму розвитку визначені ступіні (економічні суспільні формації), обумовлені, наприклад, ручним, машинним (індустріальним) і автоматизованим виробництвом. Доіндустріальні суспільства були засновані на особистій залежності працівників, позаекономічному примусі. Перехід від рабовласництва до феодалізму в рамках ручної праці можна вважати лише видозміною цієї залежності, ступеня позаекономічного примуса. Але народи і країни не можуть минати машинне виробництво, тому що це закономірність суспільного прогресу. Отже, вони не можуть минати і розвиту ринкову економіку (капіталізм) як необхідний, визначений і об'єктивно даний період у розвитку, тому що він обумовлений потребами існуючих продуктивних сил.

Сучасний капіталізм відрізняється від первісного жорстокого капіталізму минулого. Але, незважаючи на проголошення "постіндустріального суспільства", сутність капіталізму не міняється. Це як і раніше приватна власність, конкуренція вільних виробників, експлуатація найманої праці. У розвинутих країнах сьогодні знайшли відображення форми організації суспільства, що, забезпечуючи виробничу ефективність, дозволяють дозволяти і найбільш гострі соціальні проблеми, обмежуючи недоліки і пороки вільної ринкової економіки.

Теорія суспільно-економічної формації допомагає зрозуміти суспільство як цілісну соціальну систему, що функціонує і розвивається по своїх специфічних і об'єктивних законах на підставі об'єктивно сформувалася способу виробництва.

Епоха (від грец. epoche, буквально - зупинка), тривалий період часу, що характеризується значними подіями, явищами, процесами в природі, громадському житті, науці, мистецтві і т.д.; якісно новий період розвитку.

53. На думку більшості сучасних досліджень цивілізація означає наступну за варварством ступінь культури, яка поступово привчає людину до цілеспрямованим, упорядкованим спільним діям із собі подібними, що створює найважливішу передумову культури. Так, "цивілізований" і "культурний" сприймаються як поняття однопорядковие, але цивілізація і культура не синоніми.

Вельми часто цивілізації виділяються за релігійною ознакою. А Тойнбі та С. Хантінгтон вважали, що релігія є однією з основних характеристик цивілізації і навіть визначає цивілізацію. Звичайно, релігія має великий вплив на формування духовного світу людини, на мистецтво, літературу, психологію, на подання мас, на всю суспільне життя, але не слід і переоцінювати впливу релігії, бо цивілізація, духовний світ людини, умови його життя і структура його вірувань взаємозумовлені, взаємозалежні та взаємопов'язані. Не варто заперечувати того, що існує і зворотний вплив цивілізації на формування релігії. Більш того, не стільки релігія формує цивілізацію, скільки сама цивілізація вибирає релігію і адаптує її до своїх духовних і матеріальних потреб. Дещо по іншому розумів цивілізацію О. Шпенглер. Він протиставляв цивілізацію, яка на його думку представляє сукупність виключно техніко-механічних досягнень людини, культурі як царству органічно-життєвого. О. Шпенглер стверджував, що культура в ході її розвитку зводиться до рівня цивілізації і разом з нею рухається назустріч своїй загибелі. У сучасній західній літературі соціологічної проводиться ідея абсолютизації матеріально-технічних факторів, виділення людської цивілізації згідно з рівнем техніко-економічного розвитку. Такі концепції представників так званого технологічного детермінізму - Р. Арона, У. Ростоу, Дж. Гелбрейта, О. Тоффлера.

Перелік ознак, які є основою для виділення тієї чи іншої цивілізації, однобічні і не можуть передати суті даної соціально-культурної спільності, хоча вони характеризують в тій чи іншій мірі її окремі риси, особливості, певну специфіку, техніко-економічні, культурні, регіональні своєрідності даного соціального організму, не обов'язково обмеженого національними рамками.

У діалектико-матеріалістичної філософії та соціології цивілізація розглядається як сукупність матеріальних і духовних досягнень суспільства, подолав рівень дикості і варварства. У первісному суспільстві людина була злитий з природою і родоплемінної спільністю, в якій соціальні, економічні та культурні складові суспільства практично не розділялися, причому самі відносини всередині спільнот носили в значній мірі "природний характер". У більш пізній період, з розривом цих відносин, коли до того часу суспільство розділилося на класи, механізми функціонування та розвитку суспільства рішуче змінилися, воно вступило в нову смугу розвитку, в смугу цивілізації.

Характеризуючи цей переломний етап історії, слід підкреслити , що цивілізація є тією ступінню розвитку, на якій поділ праці, що випливає з нього обмін й об'єднуюче обидва ці процеси товарне виробництво досягають повного розквіту і роблять повний переворот у всьому колишньому суспільстві.

Тепер звернемося до співвідношення культури і цивілізації. Цивілізація висловлює щось спільне, раціональне, стабільне. Вона являє собою систему відносин, закріплених у праві, у традиціях, способах ділового і побутового поведінки. Вони утворюють механізм, що гарантує функціональну стабільність суспільства. Цивілізація визначає загальне в співтовариствах, що виникають на базі однотипних технологій.

Культура - є вираз індивідуального начала кожного соціуму. Історичні етносоціальні культури є відображення і вираження в нормах поведінки, у правилах життя і діяльності, в традиціях і звичках не загального в різних народів, що стоять на одній цивілізаційній ступіні, а того, що специфічно для їх етносоціальної індивідуальності, їхньої історичної долі, індивідуальних і неповторних обставин їх минулого і сьогоднішнього буття, їхньої мови, релігії, їхнього географічного місця розташування, їхніх контактів з іншими народами і т.д. Якщо функція цивілізації - забезпечення загальнозначущої, стабільного нормативного взаємодії, то культура відбиває, передає і зберігає індивідуальне начало в рамках кожної даної спільності.

Таким чином, цивілізація - це соціокультурне освіту. Якщо культура характеризує міру розвитку людини, то цивілізація характеризує суспільні умови цього розвитку, соціальне буття культури.

Саме сьогодні проблеми і перспективи сучасної цивілізації набувають особливого сенсу, унаслідок протиріч і проблем глобального порядку, що здобувають усе більш гострий характер. Мова йде про збереження сучасної цивілізації, безумовному пріоритеті загальнолюдських інтересів, внаслідок чого соціально-політичні протиріччя у світі мають свою межу: вони не повинні руйнувати механізмів життєдіяльності людства. Запобігання термоядерної війни, об'єднання зусиль у протистоянні екологічній кризі, у рішенні енергетичної, продовольчої і сировинної проблеми - все це необхідні передумови збереження і розвитку сучасної цивілізації.

Поняття цивілізації походить від латинського слова "civis" "громадянин". На думку більшості сучасних досліджень цивілізація означає наступну за варварством ступінь культури, яка поступово привчає людину до цілеспрямованим, упорядкованим спільним діям із собі подібними, що створює найважливішу передумову культури. Так, "цивілізований" і "культурний" сприймаються як поняття однопорядковие, але цивілізація і культура не синоніми (система сучасної цивілізації, характерна для розвинених країн Західної Європи, США і Японії, одна і та ж, хоча культури в усіх країнах різні). Цивілізація включає в себе перетворену людиною окультурених природу і засоби цього перетворення, людини, засвоївши їх і здатного жити в окультуреній середовищі свого проживання, а також сукупність суспільних відносин як форм соціальної організації культури, що забезпечують її існування і перетворення.

Культура - є вираз індивідуального начала кожного соціуму. Історичні етносоціальні культури є відображення і вираження в нормах поведінки, у правилах життя і діяльності, в традиціях і звичках не загального в різних народів, що стоять на одній цивілізаційній ступіні, а того, що специфічно для їх етносоціальної індивідуальності, їхньої історичної долі, індивідуальних і неповторних обставин їх минулого і сьогоднішнього буття, їхньої мови, релігії, їхнього географічного місця розташування, їхніх контактів з іншими народами і т.д. Якщо функція цивілізації - забезпечення загальнозначущої, стабільного нормативного взаємодії, то культура відбиває, передає і зберігає індивідуальне начало в рамках кожної даної спільності.

Таким чином, цивілізація - це соціокультурне освіту. Якщо культура характеризує міру розвитку людини, то цивілізація характеризує суспільні умови цього розвитку, соціальне буття культури.

54. ТЕОРІЯ ПОСТІНДУСТРІАЛЬНОГО СУСПІЛЬСТВА —  претендує на роль загальносоціологічної теорії поступального розвитку людства. Поділ всесвітньої історії на три етапи — доіндустріальне (аграрне), індустріальне (капіталістичне й соціалістичне) та постіндустріальне суспільство грунтується на рівні розвитку  техніки виробництва, а також ралузевому і професійному поділі праці. В концепції постіндустріального суспільства міститься прагнення сформулювати теоретичну альтернативу Марксовому вченню про соціальний прогрес як послідовну зміну суспільно-економічних формацій, протиставити соціальним революціям  технологічні перевороти як механізм руху суспільного прогресу. За теорією постіндустріального суспільства, залежно від рівня техніки (так званий технологічний детермінізм) у суспільстві послідовно переважають «первинна сфера» економічної діяльності (сільське господарство),  «вторинна» (промисловість) і «третинна» — сфера послуг, де провідна роль належить науці та освіті. З точки зору представників теорії, виникнення постіндустріального суспільства пов’язане  насамперед зі змінами, що відбуваються в соціальній структурі  суспільства, тобто змінами в економіці й професійній системі,  зумовленими новою роллю науки і техніки. У постіндустріальному  суспільстві, пише, наприклад, Белл, зникає клас буржуазії, а його місце займає новаправляча еліта, яка має високий рівень освіти і знання (технократія, або меритократія). Власність як критерій соціальної стратифікації суспільства втрачає своє значення,  вирішальним стає рівень освіти і знання. На відміну від  індустріального суспільства, де основний конфлікт між працею і  капіталом зумовлений зосередженням власності в руках капіталістів, у постіндустріальному суспільстві основний конфлікт виявляється у боротьбі між знанням і некомпетентністю.