Порядок розірвання шлюбу

Загальна інформація

Шлюб припиняється внаслідок його розірвання за спільною заявою подружжя відповідно до статті 106 або одного з них відповідно до статті 107 Сімейного кодексу України, а також за спільною заявою подружжя (або за позовом одного з подружжя) на підставі рішення суду (стаття 105 Сімейного кодексу України).

Випадки, в яких шлюб розривається органом державної реєстрації актів цивільного стану

Шлюб розривається органом державної реєстрації актів цивільного стану за заявою подружжя, яке не має дітей (стаття 106 Сімейного кодексу України) та за заявою одного з подружжя, якщо другий з подружжя визнаний безвісно відсутнім або недієздатним (стаття 107 Сімейного кодексу України).

Шлюб розривається незалежно від наявності між подружжям майнового спору.

Якщо один із подружжя через поважну причину не може особисто подати заяву про розірвання шлюбу до органу державної реєстрації актів цивільного стану, таку заяву, справжність підпису на якій має бути нотаріально засвідченою, або прирівняну до неї, від його імені може подати другий із подружжя.

Розірвання шлюбу, здійснене органами державної реєстрації актів цивільного стану, засвідчується свідоцтвом про розірвання шлюбу, зразок якого затверджує Кабінет Міністрів України.

Розірвання шлюбу в судовому порядку

Шлюб припиняється внаслідок його розірвання за спільною заявою подружжя на підставі рішення суду, відповідно до статті 109 Сімейного кодексу України.

Шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду, відповідно до статті 110 Сімейного кодексу України.

Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо судом буде встановлено, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини та чоловіка і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їхніх дітей.

Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу після спливу одного місяця від дня подання заяви. До закінчення цього строку дружина і чоловік мають право відкликати заяву про розірвання шлюбу.

Документом, що засвідчує факт розірвання шлюбу судом, є рішення суду про розірвання шлюбу, яке набрало законної сили (стаття 115 Сімейного кодексу України).

Розірвання шлюбу, здійснене судом до набрання чинності Законом України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» (27.07.2010), підлягає державній реєстрації в органі державної реєстрації актів цивільного стану.

Державна реєстрація розірвання шлюбу може бути проведена органом державної реєстрації актів цивільного стану за нотаріально засвідченою або прирівняною до нотаріально засвідченої заявою одного з подружжя, якщо актовий запис про розірвання шлюбу вже складено за заявою другого з подружжя на підставі рішення суду про розірвання шлюбу або на підставі пункту 3 частини першої статті 107 Сімейного кодексу України до набрання чинності цим Законом, у разі якщо така особа не може з поважної причини особисто з’явитися до державного органу реєстрації актів цивільного стану (частина друга розділу IV Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану»).

Терміни розірвання шлюбу

У разі розірвання шлюбу в порядку, передбаченому статтею 106 Сімейного кодексу України, орган державної реєстрації актів цивільного стану складає актовий запис про розірвання шлюбу після спливу одного місяця від дня подання заяви про розірвання шлюбу подружжя, яке не має дітей, якщо вона не була відкликана.

Якщо подружжя через поважну причину не може з’явитися до відділу державної реєстрації актів цивільного стану для державної реєстрації розірвання шлюбу в установлений для них день, строк такої реєстрації на письмове прохання подружжя може бути перенесений на інший день. При цьому строк перенесення державної реєстрації розірвання шлюбу не може перевищувати одного року з дня подання заяви (абзац перший частини четвертої статті 15 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану»).

У разі розірвання шлюбу органом державної реєстрації актів цивільного стану шлюб припиняється у день реєстрації розірвання шлюбу (стаття 114 Сімейного кодексу України).

Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу після спливу одного місяця від дня подання заяви. В разі розірвання шлюбу судом шлюб припиняється у день набрання чинності рішення суду про розірвання шлюбу (стаття 114 Сімейного кодексу України).

Державна реєстрація розірвання шлюбу на підставі рішення суду, постановленого до набрання чинності Законом України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану», яке набрало законної сили, може проводитись незалежно від строку, що минув після його постановлення. (пункт 1 розділу 3 глави ІІІ Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні).

Місце державної реєстрації розірвання шлюбу

Державна реєстрація розірвання шлюбу провадиться за місцем проживання подружжя або одного з них (пункт 5 глави 3 розділу ІІІ Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні).

Відділ державної реєстрації актів цивільного стану не вправі відмовити в державній реєстрації розірвання шлюбу, якщо один з подружжя звернувся із заявою про державну реєстрацію розірвання шлюбу до відділу державної реєстрації актів цивільного стану не за своїм місцем проживання, а за місцем проживання другого з подружжя. У цьому разі місце проживання другого з подружжя підтверджується його паспортом або паспортним документом з відміткою про його проживання чи відповідною довідкою, виданою компетентними органами (пункт 5 глави 3 розділу ІІІ Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні).

Якщо один з подружжя визнаний у встановленому законом порядку безвісно відсутнім, недієздатним, то державна реєстрація розірвання шлюбу провадиться за місцем проживання другого з подружжя за його заявою про розірвання шлюбу (пункт 18 глави 3 розділу ІІІ Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні).

Документи, що подаються для державної реєстрації розірвання шлюбу

Державна реєстрація розірвання шлюбу на підставі рішення суду, постановленого до набрання чинності Законом України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану», проводиться за письмовою заявою про державну реєстрацію розірвання шлюбу на підставі рішення суду, яка подається подружжям або одним з них, по пред’явленні копії рішення суду (витягу з рішення суду) про розірвання шлюбу, що набрало законної сили, а також паспорта або паспортного документа, квитанції про сплату встановленої судом суми державного мита (пункт 6 глави 3 розділу ІІІ Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні).

Державна реєстрація розірвання шлюбу у випадку, передбаченому статтею 106 Сімейного кодексу України, проводиться на підставі письмової заяви про розірвання шлюбу подружжя, яке не має дітей, у якій повинно бути зазначено про відсутність у них спільних дітей (пункт 14 глави 3 розділу ІІІ Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні).

Якщо один з подружжя через поважну причину не може з’явитися для державної реєстрації розірвання шлюбу, він може під час подачі заяви про реєстрацію розірвання шлюбу або впродовж місяця письмово повідомити орган державної реєстрації актів цивільного стану про згоду реєстрації розірвання шлюбу за його відсутності та зазначити місцезнаходження органу державної реєстрації актів цивільного стану, до якого слід надіслати свідоцтво про розірвання шлюбу. У разі надсилання письмового повідомлення підпис на ньому того з подружжя, який не може з’явитися, повинен бути нотаріально засвідчений (абзац другий частини четвертої статті 15 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану»).

Якщо один із подружжя визнаний у встановленому законом порядку безвісно відсутнім, недієздатним, державна реєстрація розірвання шлюбу проводиться за заявою другого з подружжя про розірвання шлюбу відповідно до статті 107 Сімейного кодексу України (пункт 18 глави 3 розділу ІІІ Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні).

До заяви про розірвання шлюбу подружжя, яке не має дітей, та про розірвання шлюбу відповідно до статті 107 Сімейного кодексу України має бути додане свідоцтво про шлюб (пункт 20 глави 3 розділу ІІІ Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні).

До заяви про розірвання шлюбу відповідно до статті 107 Сімейного кодексу України ініціатором розірвання шлюбу, крім того, додається копія рішення суду (витяг з рішення суду) про визнання другого з подружжя безвісно відсутнім чи недієздатним (пункт 20 глави 3 розділу ІІІ Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні).

Про державну реєстрацію розірвання шлюбу в паспортах або паспортних документах осіб, шлюб між якими розірвано, робиться відмітка про реєстрацію розірвання шлюбу із зазначенням місця і часу цієї реєстрації, прізвища, власного імені, по батькові особи, з якою розірвано шлюб, прізвища після реєстрації (пункт 24 глави 3 розділу ІІІ Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні).

Якщо державна реєстрація розірвання шлюбу була проведена за відсутності одного з подружжя, відмітка про розірвання шлюбу в його паспорті або паспортному документі робиться при врученні йому свідоцтва про розірвання шлюбу тим відділом державної реєстрації актів цивільного стану, який видає свідоцтво, із зазначенням фактичного місця та дати державної реєстрації розірвання шлюбу (пункт 24 глави 3 розділу ІІІ Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні).

Відмітка про розірвання шлюбу за рішенням суду проставляється в паспортах або паспортних документах осіб, шлюб між якими розірвано, у разі їх звернення до відділу державної реєстрації актів цивільного стану та пред’явлення рішення суду (пункт 25 глави 3 розділу ІІІ Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні).

66. Стаття 5. Законодавство про адміністративне судочинство

1. Адміністративне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

2. Провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

67. Систему адміністративних судів утворюють: місцеві адміністративні суди (місцеві адміністративні суди округів, місцеві загальні суди як адміністративні суди); апеляційні адміністративні суди; Вищий адміністративний суд України; Верховний Суд України (Судова палата з адміністративних справ).

З 1 січня 2005 року в системі адміністративних судів України створено такі місцеві адміністративні суди: Окружний адміністративний суд Автономної Республіки Крим, Вінницький, Волинський, Дніпропетровський, Донецький, Житомирський, Закарпатський, Запорізький, Івано-Франківський, Київський, Кіровоградський, Луганський, Львівський, Миколаївський, Одеський, Полтавський, Рівненський, Сумський, Тернопільський, Харківський, Херсонський, Хмельницький, Черкаський, Чернівецький, Чернігівський окружні адміністративні суди, Окружний адміністративний суд міста Києва, Окружний адміністративний суд міста Севастополя.

Для перегляду в апеляційному порядку рішень місцевих адміністративних судів (місцевих загальних судів як адміністративних справ та окружних адміністративних судів) створено апеляційні адміністративні суди, які діють у відповідних апеляційних округах на рівні декількох областей. Апеляційні адміністративні суди переглядають судові рішення місцевих адміністративних судів, які знаходяться у межах їхньої територіальної юрисдикції, в апеляційному порядку як суди апеляційної інстанції. Утворено 7 апеляційних адміністративних судів: Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області); Донецький апеляційний адміністративний суд (Донецька, Луганська області); Київський апеляційний адміністративний суд (Вінницька, Житомирська, Київська, Черкаська, Чернігівська області та м. Київ); Львівський апеляційний адміністративний суд (Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька та Чернівецька області); Одеський апеляційний адміністративний суд (Миколаївська, Одеська, Херсонська області); Севастопольський апеляційний адміністративний суд (Автономна Республіка Крим, місто Севастополь); Харківський апеляційний адміністративний суд (Полтавська, Сумська, Харківська області).

Крім того утворено Апеляційний, Касаційний та Вищий адміністративні суди України з місцезнаходженням їх у місті Києві. Кількісний склад Апеляційного суду — це 50 суддів, для Касаційного суду — 96, для Вищого адміністративного — 65суддів.

У якості касаційної інстанції у системі адміністративних судів визнано Вищий адміністративний суд України (ВАС ). ВАС переглядає судові рішення місцевих та апеляційних адміністративних судів у касаційному порядку як суд касаційної інстанції. Також ВАС переглядає в апеляційному порядку як суд апеляційної інстанції судові рішення окружного адміністративного суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ. Як суд першої і останньої інстанції ВАС розглядає справи: 1) щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму; 2) щодо скасування реєстрації кандидата на пост Президента.

Касаційною інстанцією, до якої може звернутися суб’єкт права на касаційне провадження, також визнано Верховний Суд України, який наділений повноваженнями щодо перегляду в порядку повторної касації рішень адміністративних судів лише за винятковими обставинами.

Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв’язку з здійсненням суб’єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв’язку з публічним формуванням суб’єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема: 1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спори між суб’єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 5) спори за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України; 6) спори щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму.

Юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи: 1) що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України; 2) що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства; 3) про накладення адміністративних стягнень; 4) щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) об’єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або виключної компетенції.

Місцевим загальним судам як адміністративним судам підсудні: 1) адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган чи посадова особа місцевого самоврядування, посадова чи службова особа органу місцевого самоврядування, крім тих, які підсудні окружним адміністративним судам; 2) усі адміністративні справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності; 3) усі адміністративні справи щодо спорів фізичних осіб з суб’єктами владних повноважень з приводу обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг.

Окружним адміністративним судам підсудні адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган державної влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, обласна рада, Київська або Севастопольська міська рада, їх посадова чи службова особа, крім випадків, передбачених цим Кодексом, та крім справ з приводу їхніх рішень, дій чи бездіяльності у справах про адміністративні проступки та справ, які підсудні місцевим загальним судам як адміністративним судам. Справи щодо оскарження дій або бездіяльності посадових чи службових осіб місцевих органів виконавчої влади розглядаються і вирішуються місцевим загальним судом як адміністративним судом або окружним адміністративним судом за вибором позивача.

Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції підсудні справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму, справи про дострокове припинення повноважень народного депутата України, а також справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

У разі невизначеності цим Кодексом предметної підсудності адміністративної справи така справа розглядається місцевим адміністративним судом за вибором позивача.

Адміністративні справи вирішуються адміністративним судом за місцезнаходженням відповідача. Адміністративні справи з приводу оскарження правових актів індивідуальної дії, а також дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень, які прийняті (вчинені, допущені) стосовно конкретної фізичної чи юридичної особи (їх об’єднань), вирішуються за вибором позивача адміністративним судом за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем проживання (перебування, знаходження) цієї особи-позивача, або адміністративним судом за місцезнаходженням відповідача, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Якщо така особа не має місця проживання (перебування, знаходження) в Україні, тоді справу вирішує адміністративний суд за місцезнаходженням відповідача. Адміністративні справи з приводу оскарження нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, міністерства чи іншого центрального органу виконавчої влади, Національного банку України чи іншого суб’єкта владних повноважень, повноваження якого поширюються на всю територію України, крім випадків, передбачених цим Кодексом, адміністративні справи, відповідачем у яких є закордонне дипломатичне чи консульське представництво України, його посадова чи службова особа, а також адміністративні справи про анулювання реєстраційного свідоцтва політичної партії, про заборону (примусовий розпуск, ліквідацію) політичної партії вирішуються окружним адміністративним судом, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ. У разі невизначеності цим Кодексом територіальної підсудності адміністративної справи така справа розглядається місцевим адміністративним судом за вибором позивача.

Місцеві адміністративні суди (місцеві загальні суди як адміністративні суди та окружні адміністративні суди), а також Вищий адміністративний суд України у випадках, встановлених цим Кодексом, вирішують адміністративні справи як суди першої інстанції. Апеляційні адміністративні суди переглядають судові рішення місцевих адміністративних судів (місцевих загальних судів як адміністративних судів та окружних адміністративних судів), які знаходяться у межах їхньої територіальної юрисдикції, в апеляційному порядку як суди апеляційної інстанції. Вищий адміністративний суд України переглядає судові рішення місцевих та апеляційних адміністративних судів у касаційному порядку як суд касаційної інстанції. У випадку, визначеному частиною шостою статті 177 цього Кодексу, Вищий адміністративний суд України переглядає в апеляційному порядку як суд апеляційної інстанції судові рішення Київського апеляційного адміністративного суду. Верховний Суд України у випадках, установлених цим Кодексом, переглядає судові рішення адміністративних судів після їх перегляду в касаційному порядку.

Позивач може заявити кілька вимог в одній позовній заяві, якщо вони пов’язані між собою. Якщо справа щодо пов’язаних вимог територіально підсудна різним місцевим адміністративним судам, то її розглядає один з цих судів за вибором позивача. Якщо справа щодо однієї з вимог підсудна окружному адміністративному суду, а щодо іншої вимоги (вимог) – місцевому загальному суду як адміністративному суду, таку справу розглядає окружний адміністративний суд. Якщо справа щодо однієї з вимог підсудна Київському апеляційному адміністративному суду, а щодо іншої вимоги (вимог) – іншому адміністративному суду, таку справу розглядає Київський апеляційний адміністративний суд. Вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб’єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства. Не допускається об’єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства, якщо інше не встановлено законом.

Суддя не може брати участі в розгляді адміністративної справи і відводиться: 1) якщо він брав участь у розгляді цієї справи або пов’язаної з нею справи як представник, секретар судового засідання, свідок, експерт, спеціаліст, перекладач; 2) якщо він прямо чи опосередковано заінтересований в результаті розгляду справи; 3) якщо він є членом сім’ї або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім’ї або близький родич цих осіб) сторони або інших осіб, які беруть участь у справі; 4) за наявності інших обставин, які викликають сумнів у неупередженості судді; 5) у разі порушення порядку визначення судді для розгляду справи.

До складу суду не можуть входити особи, які є членами сім’ї, родичами між собою чи родичами подружжя.

70. Підсудність адміністративних справ

Юрисдикція адміністративних судів не збігається з іншими судови­ми юрисдикціями, що дозволяє визначати, до якої саме судової юрис­дикції належить та чи інша справа. Справи адміністративної юрис­дикції вирішуються у формі адміністративного судочинства місцевими загальними судами як адміністративними судами, окружними адміні­стративними судами, апеляційними адміністративними судами, Ви­щим адміністративним судом України, а також Верховним Судом Ук­раїни. При цьому вказані суди наділено законом різним обсягом ком­петенції по розгляду і вирішенню адміністративних справ.

Отже для визначення компетентного адміністративного суду при розгляді конкретної справи по певній інстанції недостатньо лише встановити віднесення її до адміністративної юрисдикції. Необхідно встановити компетенцію конкретного суду щодо розгляду і вирішен­ня публічно-правових спорів, що віднесені до адміністративної юрис­дикції, тобто визначити підсудність адміністративного суду. Підсуд­ність адміністративного суду — компетенція певного адміністра­тивного суду щодо розгляду і вирішення адміністративних справ.

Закріплення у КАС України компетенції кожного суду щодо роз­гляду і вирішення адміністративних справ є недоцільним. Підсуд­ність конкретного суду визначається за допомогою правових норм, що дозволяють розмежувати компетенцію стосовно розгляду адміні­стративних справ між окремими ланками судової системи і між ад­міністративними судами однієї ланки. Правила підсудності у своїй сукупності становлять алгоритм обрання компетентного адмініст­ративного суду для розгляду і вирішення конкретної справи. Тому під підсудністю адміністративних справ розуміється правовий інститут, що містить адміністративно-процесуальні норми, які розмежовують компетенцію між окремими ланками судової сис­теми і між адміністративними судами однієї ланки щодо розгля­ду і вирішення адміністративних справ. За допомогою інституту підсудності встановлюється, до компетенції якого саме суду віднесе­но розгляд конкретної адміністративної справи.

Підсудність адміністративної справи визначається за допомогою трьох критеріїв, які позначаються як різновиди підсудності адмініст­ративних справ: предметної (родової), територіальної (просторової), інстанційної (функціональної).

Предметна підсудність — сукупність правил, що визначають роз­межування компетенції судів певних ланок щодо розгляду адмініст­ративних справ по першій інстанції залежно від предмета публічно-правового спору або його суб'єктного складу.

За правилами предметної підсудності більшість справ по першій інстанції розглядається місцевими адміністративними судами, до яких належать місцеві загальні суди як адміністративні суди та ок­ружні адміністративні суди.

Виходячи з вимог доступності правосуддя в адміністративних справах, за правилами предметної підсудності до компетенції місце­вих загальних судів як адміністративних судів віднесено розгляд по першій інстанції таких категорій адміністративних справ (ч. 1 ст. 18 КАС України):

у яких однією із сторін є орган чи посадова особа місцевого самоврядування, посадова чи службова особа органу місцевого са­моврядування (крім справ, у яких другою стороною, поряд з зазна­ченими органами та особами, є орган державної влади, інший дер­жавний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, їх посадо­ва чи службова особа);

з приводу рішень, дій чи бездіяльності будь-якого з суб'єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністратив­ної відповідальності.

Також відповідно до ч. 5 ст. 172 КАС України місцеві загальні суди як адміністративні суди розглядають справи щодо рішень, дій чи бездіяльності виборчих комісій, комісій з референдуму, членів :х комісій (за винятком рішень, дій чи бездіяльності Центральної виборчої комісії (ч. З ст. 172 КАС України) та виборчої комісії Ав­тономної Республіки Крим, обласної виборчої комісії, Київської чи Севастопольської виборчих комісій щодо підготовки та проведення місцевих виборів; територіальної (окружної) виборчої комісії щодо підготовки та проведення виборів Київського чи Севастопольського міського голови; територіальних (окружних) виборчих комісій щодо підготовки та проведення виборів Президента України, народних депутатів України; обласних комісій з референдуму і комісії Авто­номної Республіки Крим з всеукраїнського референдуму, а також членів зазначених комісій (ч. 4 ст. 172 КАС України)).

Відповідно до ч. 2 ст. 173 КАС України місцеві загальні суди як адміністративні суди розглядають справи щодо уточнення списку виборців.

Відповідно до ч. З ст. 174 КАС України місцеві загальні суди як адміністративні суди розглядають справи щодо дій чи бездіяльності засобів масової інформації, підприємств, установ, організацій, їхніх посадових та службових осіб, творчих працівників засобів масової інформації, що порушують законодавство про вибори та референдум.

Відповідно до ч. З ст. 175 КАС України місцеві загальні суди як адміністративні суди розглядають справи щодо оскарження дії чи бездіяльності кандидата у депутати сільської, селищної, міської ради.

До компетенції окружних адміністративних судів віднесено роз­гляд по першій інстанції адміністративних справ, у яких однією із сторін є орган державної влади, інший державний орган, орган вла­ди Автономної Республіки Крим, їх посадова чи службова особа, крім справ з приводу їхніх рішень, дій чи бездіяльності у справах про адміністративні проступки (ч. 2 ст. 18 КАС України. У тому числі окружні адміністративні суди розглядають по першій інстанції справи щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності виборчої комісії Автономної Республіки Крим, обласної виборчої комісії, Київ­ської чи Севастопольської виборчих комісій щодо підготовки та про­ведення місцевих виборів; територіальної (окружної) виборчої комісії щодо підготовки та проведення виборів Київського чи Сева­стопольського міського голови; територіальних (окружних) виборчих комісій щодо підготовки та проведення виборів Президента України, народних депутатів України; обласних комісій з референдуму і комісії Автономної Республіки Крим з всеукраїнського референдуму, а також членів зазначених комісій (ч. 4 ст. 172 КАС України).

Також відповідно до ч. З ст. 175 КАС України до компетенції ок­ружних адміністративних судів віднесено розгляд усіх справ щодо оскарження дій або бездіяльності кандидатів, їхніх довірених осіб, партії (блоку), місцевої організації партії (блоку місцевих організацій партій), їхніх посадових осіб та уповноважених осіб, ініціативних груп референдуму, інших суб'єктів ініціювання референдуму, офіційних спостерігачів від суб'єктів виборчого процесу крім справ: щодо оскар­ження дій чи бездіяльності кандидата на пост Президента України, ініціативних груп всеукраїнського референдуму, інших суб'єктів ініціювання всеукраїнського референдуму, що порушують законодав­ство про вибори чи референдум; щодо оскарження дії чи бездіяль­ності кандидата у депутати сільської, селищної, міської ради.

Відповідно до ч. 1 ст. 182 КАС України до компетенції окружних адміністративних судів віднесено розгляд справ за зверненнями органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування про заборону проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій тощо чи про інше обмеження права на мирні зібрання.

Поряд з загальними правилами предметної підсудності щодо місцевих адміністративних судів КАС України встановив і мож­ливість вибору адміністративного суду за вибором позивача (ч. З, 5 ст. 18 КАС України). Компетентним буде місцевий адміністративний суд (місцевий загальний суд як адміністративний суд або окружний адміністративний суд), до якого звернеться позивач у справах щодо оскарження дій або бездіяльності посадових чи службових осіб місцевих органів виконавчої влади, а також у інших справах, пред­метну підсудність яких не визначено КАС України. При цьому вва­жається, що місцевий загальний суд є більш доступним у просторо­вому плані, а розгляд справ окружним адміністративним судом за­безпечує додаткові гарантії від стороннього впливу на суд.

До компетенції Вищого адміністративного суду України, як суду першої і останньої інстанції, виходячи з величезної суспільної значу­щості та необхідності швидкого та остаточного вирішення, віднесено адміністративні справи (ч. 4 ст. 18 КАС України):

1) щодо встановлення Центральною виборчою комісією резуль­татів виборів або всеукраїнського референдуму;

2) щодо скасування реєстрації кандидата на пост Президента Ук­раїни. Територіальна підсудність — сукупність правил, що визначають розмежування компетенції адміністративних судів одного рівня в залежності від місця розгляду адміністративних справ по першій інстанції.

КАС України встановлено декілька різновидів територіальної підсудності.

Загальна територіальна підсудність формує основне правило щодо розмежування компетенції однорівневих адміністративних судів. За правилами загальної підсудності адміністративні справи вирішуються адміністративним судом за місцезнаходженням відпові­дача (ч. 1 ст. 19 КАС України).

За місцезнаходженням відповідача розглядаються у тому числі ft справи щодо дій чи бездіяльності засобів масової інформації, під­приємств, установ, організацій, їхніх посадових та службових осіб, творчих працівників засобів масової інформації, що порушують зако­нодавство про вибори та референдум (ч. З ст. 174 КАС України).

Частина 2 ст. 19 КАС України містить правило територіальної підсудності за місцем проживання (перебування, знаходження) пози­вача, що не є суб'єктом владних повноважень. Зазначене правило поширюється на справи щодо оскарження правових актів індивіду­альної дії, а також дій чи бездіяльності суб'єктів владних повнова­жень, які стосуються інтересів конкретної особи і обумовлюється необхідністю забезпечення у адміністративному судочинстві доступ­ності правосуддя для фізичних осіб та юридичних осіб, які не € суб'єктами владних повноважень.

Зазначене правило не поширюється на справи щодо: оскарження рішень, дій або бездіяльності Центральної виборчої комісії, члена цієї комісії, що оскаржуються до Окружного адміністративного суду м. Києва (ч. З ст. 172 КАС України); оскарження рішень, дій чи без­діяльності інших виборчих комісій, членів цих комісій, що оскаржу­ються до адміністративного суду за місцезнаходженням відповідної комісії (чч. 4, 5 ст. 172 КАС України); щодо уточнення списку ви­борців, що розглядаються також за місцезнаходженням відповідної комісії (ч. 2 ст. 173 КАС України). Таке виключення зроблено з огляду на необхідність якнайшвидшого розгляду зазначених справ, для яких встановлено скорочені строки розгляду, і забезпечення при цьому участі у розгляді справи представників відповідної комісії, надання необхідних доказів тощо.

Частиною 1 ст. 182 КАС України встановлено правило розгляду адміністративної справи за місцезнаходженням позивача - суб'єкта владних повноважень, що поширюється на справи за адміністратив­ними позовами суб'єктів владних повноважень про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання.

Правилами ч. З ст. 175 та ч. 1 ст. 183 КАС України встановлено територіальну підсудність адміністративних справ за місцем вчинен­ня дії (проведення заходів) чи місцем, де ця дія повинна бути вчи­нена. Так, відповідно до норм ч. З ст. 175 КАС України справи щодо оскарження дій або бездіяльності кандидатів, їхніх довірених осіб, партії (блоку), місцевої організації партії (блоку місцевих органі­зацій партій), їхніх посадових осіб та уповноважених осіб, ініціатив-них груп референдуму, інших суб'єктів ініціювання референдуму, офіційних спостерігачів від суб'єктів виборчого процесу (крім справ щодо оскарження дій чи бездіяльності кандидата на пост Президен­та України, ініціативних груп всеукраїнського референдуму, інших суб'єктів ініціювання всеукраїнського референдуму) розглядаються за місцем вчинення дії чи місцем, де ця дія повинна бути вчинена. А відповідно до норм ч. 1 ст. 183 КАС України справи за адмініст­ративними позовами про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання розглядаються за місцем проведення цих заходів.

Виключна територіальна підсудність допускає розгляд певних категорій адміністративних справ лише судом, що прямо визначений у законі — окружним адміністративним судом, територіальна юрис­дикція якого поширюється на м. Київ (Окружний адміністративний суди. Києва). До таких справ відповідно до ч. З ст. 19 КАС України віднесено:

- адміністративні справи з приводу оскарження нормативно-пра­вових актів Президента України, Кабінету Міністрів України, мініс­терства чи іншого центрального органу виконавчої влади, Національ­ного банку України чи іншого суб'єкта владних повноважень, повно­важення якого поширюються на всю територію України. Розгляд зазначених справ у Окружному адміністративному суді м. Києва зу­мовлений необхідністю уникнення ситуації, коли правомірність та­ких актів, що стосуються прав багатьох осіб, могла б перевірятися паралельно різними адміністративними судами, що могло б приводи­ти до різних результатів перевірки;

- адміністративні справи, відповідачем у яких є закордонне дип­ломатичне чи консульське представництво України, їхня посадова чи службова особа. У цьому випадку законодавчо прямо встановлено адміністративний суд, до якого мають звертатися з позовами особи зазначених відповідачів, які знаходяться поза межами території України і у цьому випадку неможливим було б використання інших правил щодо територіальної підсудності адміністративних справ;

— адміністративні справи про анулювання реєстраційного свідоц­тва політичної партії, про заборону (примусовий розпуск, ліквідацію) політичної партії. Відповідно до Закону України "Про політичні партії в Україні" реєстрація політичної партії здійснюється Міністерством юстиції України. Анулювання реєстраційного свідоцтва політичної партії здійснюється за позовом Міністерства юстиції України (ст. 24 Закону України "Про політичні партії в Україні"). Заборона політич­ної партії здійснюється за позовом Міністерства юстиції України чи Генерального прокурора України (ст. 21 Закону України "Про полі­тичні партії в Україні"). Керівні органи більшості політичних партії також розташовані у м. Києві. За таких умов законодавець визнав за доцільне визначити територіальну підсудність таких адміністративних справ Окружному адміністративному суду м. Києва.

Також Окружному адміністративному суду м. Києва підсудні:

адміністративні справи щодо рішень, дій або бездіяльності Цент­ральної виборчої комісії, члена цієї комісії, крім рішень, дій або бездіяль­ності Центральної виборчої комісії щодо встановлення нею результатів виборів чи всеукраїнського референдуму (ч. З ст. 172 КАС України);

адміністративні справи щодо оскарження дій чи бездіяльності кандидата на пост Президента України, ініціативних груп всеукраїн­ського референдуму, інших суб'єктів ініціювання всеукраїнського референдуму, що порушують законодавство про вибори чи референ­дум (ч. З ст. 175 КАС України);

адміністративні справи про дострокове припинення повнова­жень народного депутата України в разі невиконання ним вимог щодо несумісності (ч. 1 ст. 180 КАС України).

Альтернативна територіальна підсудність адміністративних справ допускає розгляд певних адміністративних справ місцевим адмініст­ративним судом за вибором позивача (ч. 4 ст. 19 КАС України). Альтернативна підсудність допускається, коли КАС України прямо не визначена територіальна підсудність адміністративної справи.

Різновидом територіальної підсудності адміністративних справ виступає підсудність за зв'язком справ, яка характеризується тим, що незалежно від територіальної підсудності спір належить до підсудності адміністративного суду за місцем розгляду іншої справи, з якою він пов'язаний. Так, за змістом ч. 1 ст. 53 КАС України позови третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, підсудні суду, що розглядає справу, в яку вступає третя осо­ба. Це дозволяє розглянути усі вимоги у одному провадженні. Таким ном, створюються ліпші умови для дослідження усіх матеріалів справи, досягається економія часу і процесуальних засобів [9]. При цьому необхідно мати на увазі, що в адміністративному су­дочинстві позивач може заявити кілька вимог в одній позовній заяві, лише якщо вони пов'язані між собою і підсудні одному адміністра­тивному суду (ч. 1 ст. 21 КАС України). Якщо ж такі вимоги, хоча й пов'язані між собою, але підсудні різним адміністративним судам, вони розглядаються адміністративними судами відповідно до вста­новлених правил підсудності.

Як вже зазначалося у попередньому параграфі, виходячи з поло­жень п. 1 ч. 1 ст. 17 КАС України, за правилами адміністративного судочинства оскаржуються рішення, дії чи бездіяльність судів, їхніх посадових та службових осіб, що не пов'язані зі здійсненням судочин­ства. КАС України не містить окремих вказівок щодо визначення те­риторіальної підсудності таких справ, якщо відповідачем виступатиме апеляційний адміністративний суд. А визначення територіальної підсудності цих справ відповідно до ч. 2 ст. 19 КАС України (терито­ріальна підсудність за місцем проживання (перебування, знаходження) позивача, що не є суб'єктом владних повноважень) може приводити до розгляду справи місцевим адміністративним судом, який знаходиться у межах територіальної юрисдикції такого апеляційного адміністративно­го суду. Це викликатиме сумніви у неупередженості місцевого адміні­стративного суду і у подальшому служитиме підставою для скасуван­ня судових рішень. Отже КАС України не врегульовує правила визна­чення територіальної підсудності у зазначеному випадку.

Для подолання цієї прогалини Вищий адміністративний суд Украї­ни застосовує відповідно до ч. 7 ст. 9 КАС України аналогію закону, а саме ч. 1 ст. 108 Цивільного процесуального кодексу України щодо визначення підсудності справ, у яких однією із сторін є суд або суддя цього суду, ухвалою судді суду вищої інстанції. Такі справи переда­ються на розгляд місцевого адміністративного суду поза межами те­риторіальної юрисдикції відповідного апеляційного адміністративного —у. Тим самим Вищий адміністративний суд України фактично виз­начив ще один різновид територіальної підсудності адміністративних справ — за ухвалою судді Вищого адміністративного суду України, вказавши законодавцю напрямок доопрацювання норм, якими врегу­льовано інститут Підсудності адміністративних справ.

Інстанційна підсудність — сукупність правил, що визначають розмежування компетенції адміністративних судів при розгляді адмі­ністративних справ по першій, апеляційній та касаційній інстанціях.

Під інстанцією розуміється суд (чи його структурний підрозділ), що виконує ту чи іншу функцію, що пов'язана з розглядом адмініст­ративних справ і характеризується особливим процесуальним поряд­ком відкриття провадження, розгляду справи, предметом розгляду, складом суддів та підсумковим процесуальним актом. КАС України передбачено в адміністративному судочинстві три інстанції: першу, апеляційну та касаційну.

При виробленні правил інстанційної підсудності щодо більшості справ дотримується принцип, за яким одній ланці судової системи має відповідати одна інстанція. Це, зокрема, сприяє зрозумілості системи адміністративних судів для пересічного громадянина; забез­печує рівність можливостей щодо оскарження судових рішень шля­хом забезпечення для розгляду більшості адміністративних справ однакової кількості судових інстанцій з тим, щоб право особи на перегляд судового рішення необґрунтовано не обмежувалося; сприяє інстанційній спеціалізації суддів судів різних ланок, що підвищуватиме якість перегляду адміністративних справ.

Але особливості деяких адміністративних справ потребують їхнього вирішення по першій інстанції чи апеляційного перегляду Вищим адміністративним судом України.

За правилами інстанційної підсудності відповідно до ч. 1 ст. 20 КАС України місцеві адміністративні суди (місцеві загальні суди як адміністративні суди та окружні адміністративні суди), а також Вищий адміністративний суд України у справах щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїн­ського референдуму та у справах щодо скасування реєстрації канди­дата на пост Президента (ч. 4 ст. 18 КАС України) вирішують адмі­ністративні справи як суди першої інстанції.

Апеляційні адміністративні суди переглядають судові рішення місцевих адміністративних судів (місцевих загальних судів як адміні­стративних судів та окружних адміністративних судів), які знахо­дяться у межах їхньої територіальної юрисдикції, в апеляційному порядку як суди апеляційної інстанції (ч. 2 ст. 20 КАС України).

Вищий адміністративний суд України є судом трьох інстанцій. Вищий адміністративний суд України переглядає судові рішення місцевих та апеляційних адміністративних судів у касаційному порядку як суд касаційної Інстанції (ч. З ст. 20 КАС України). Вище дає наведений перелік справ, які Вищий адміністративний суд Ук­раїни розглядає по першій інстанції. У випадку, визначеному ч. 6 ст. 177 КАС України (оскарження рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії, члена цієї комісії крім рішення, дії або бездіяльності Центральної виборчої комісії щодо встановлення нею результатів виборів чи всеукраїнського референдуму), Вищий адміні­стративний суд України переглядає в апеляційному порядку як суд апеляційної інстанції судові рішення окружного адміністративного суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ (Окружний адміністративний суд м. Києва).

Верховний Суд України переглядає судові рішення адміністратив­них судів за винятковими обставинами, (ч. 4 ст. 20 КАС України). Перегляд судових рішень за винятковими обставинами є різновидом касаційного провадження.

Процесуальним наслідком звернення до адміністративного суду з недотриманням правил підсудності на стадії відкриття провадження у справі буде повернення позовної заяви позивачеві (п. 6 ч. З ст. 108 КАС України), про що постановляється ухвала. Повернення позов­ної заяви не позбавляє особу права повторного звернення до адмі­ністративного суду, в підсудності якого знаходиться дана адміністративна справа.

Якщо ж обставини недотримання правил підсудності з'ясувалися після відкриття провадження у справі, то суд передає адміністратив­ну справу на розгляд відповідного адміністративного суду. При цьо­му при недотриманні правил територіальної підсудності така адміні­стративна справа передається після відкриття провадження у справі, але до початку судового розгляду справи (п. З ч. 1 ст. 22 КАС України). А при недотриманні правил предметної підсудності — після відкриття провадження і до закінчення судового розгляду справи (п. 2 ч. 1 ст. 22 КАС України). Крім двох вищенаведених випадків суд передає адміністративну справу на розгляд іншого адміністративного суду, якщо: задоволено питання відповідача, місце проживання (перебування) якого раніше не було відоме, про передачу справи за місцем його проживання (перебування); після задоволення відводів (самовідводів) чи в інших дах неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи ліквідовано адміністративний суд, який розглядав справу (пп. 1, і..ст. 22 КАС України).

71. Поняття, види та процесуальні права і обов'язки учасників адміністративного судочинства

Правове становище учасників адміністративного судочинства рег­ламентоване главою 5 КАС України. Нормами цієї глави встановле­но склад учасників адміністративного судочинства та їхні процесу­альні права та обов'язки.

При розгляді питання про учасників адміністративного судочин­ства слід зупинитися на співвідношенні декількох понять. По-перше, це стосується таких понять, як "учасники адміністративного судо­чинства" та "учасники адміністративного процесу". Відомо, що термін "адміністративний процес" трактується в юридичній літера­турі зовсім неоднозначно. Не вдаючись до дискусії про поняття ад­міністративного процесу у широкому, вузькому чи іншому розумінні, підкреслимо, що у контексті цього підручника ми розглядаємо адміністративний процес згідно з законодавчим визначенням його як правовідносин, що складаються під час здійснення адміністративно­го судочинства (ст. З КАС України), тобто у якості судового процесу. Згідно зі ст. З КАС України адміністративне судочинство визна­ється як діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення адміністративних справ у порядку, встановленому цим Кодексом. Тобто учасниками адміністративного (судового) процесу є учасники правовідносин, що виникають, змінюються та припиняються під час здійснення адміністративним судом розгляду та вирішення адміністративних справ у порядку, встановленому КАС України. Враховуючи все вищевикладене, можна зробити висновок про то­тожність понять "учасники адміністративного судочинства" та Сучас­ники адміністративного (судового) процесу". В юридичній літературі наголошується також на необхідності розмежування понять "учас­ники процесу" та "суб'єкти процесу". Як правило, під терміном "суб'єкти процесу" розуміють усіх без виключення осіб, що беруть участь у процесі, включаючи лідируючого суб'єкта, який саме здійснює розгляд справи, визначає її хід та приймає остаточне рішення по справі. При здійсненні адміністративного судочинства таким лідируючим суб'єктом є адміністративний суд. Що ж сто­сується терміна "учасники процесу", то він є значно вужчим і охоп­лює тих осіб, які вступають до адміністративного процесу для захи­сту своїх прав та законних інтересів, захисту прав та законних інте­ресів інших осіб або з метою сприяння здійсненню адміністративно­го процесу. Безумовно, ці особи наділені усіма необхідними правами для впливу на хід процесу, але вирішальна роль належить лідирую­чим суб'єктам процесу.

Учасником адміністративного судочинства (адміністративного судового процесу) є особа, яку чинним законодавством України наділено процесуальними правами та обов'язками у сфері розгля­ду адміністративних справ адміністративними судами та яка вступає до адміністративного процесу для захисту своїх прав та законних інтересів, захисту прав та законних інтересів інших осіб або з метою сприяння здійсненню адміністративного проце­су. Тобто це особа, яка може вчиняти процесуальні дії, спрямовані на досягнення мети процесу, хоча б в одній із стадій адміністратив­ного процесу. Класифікацію учасників адміністративного процесу здійснюють за різними критеріями. Виходячи з положень гл. 5 КАС України, можна дійти висновку, що законодавець провів поділ учас­ників адміністративного процесу за підставою наявності в них юри­дичної заінтересованості у результатах розв'язання адміністративної справи. Виходячи з цього, учасників адміністративного процесу мож­на поділити на дві основні групи:

— особи, які заінтересовані в результаті розгляду справи;

— особи, які не мають юридичної заінтересованості у результа­тах вирішення адміністративної справи.

Перша група визначена законодавцем як "особи, які беруть участь у справі", а друга — як "інші учасники адміністративного процесу". Особи, які беруть участь у справі, реалізують надані їм процесуальні права та обов'язки в адміністративному процесі для того, щоб досягти певного правового результату, в якому вони за­інтересовані. Саме ознака наявності юридичного інтересу в резуль­таті справи первісно відрізняє осіб, які беруть участь у справі, від інших учасників адміністративного процесу. Стаття 47 КАС України містить вичерпний перелік осіб, які належать до першої групи учас­ників адміністративного процесу. Характер юридичної заінтересова­ності в адміністративній справі не е однаковим для всіх осіб, які беруть участь у справі. Деякі з них мають матеріально-правовий інтерес у результаті справи, це — сторони та треті особи; інші — мають процесуально-правовий інтерес, це — представники сторін та третіх осіб.

Учасники адміністративного процесу повинні володіти адміністра­тивною процесуальною правосуб'єктністю.

Відомо, що наявність адміністративної процесуальної правосуб'єктності є найважливішою ознакою учасника адміністративного процесу і, як наслідок, однією з передумов виникнення правовідно­син, що складаються під час здійснення адміністративного судочин­ства. Аналіз положень ст. 48 КАС України дає підстави вважати, що адміністративна процесуальна правосуб'єктність — це категорія, що містить у собі адміністративну процесуальну правоздатність та адмі­ністративну процесуальну дієздатність.

І Згідно з ч. 1 ст. 48 КАС України, адміністративна процесуальна правоздатність — це здатність мати процесуальні права та обов'язки в адміністративному судочинстві. Вона визнається за всіма громадя­нами України, іноземцями, особами без громадянства, а також за органами державної влади, іншими державними органами, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самовряду­вання, їх посадовими і службовими особами, підприємствами, уста­новами, організаціями, які є юридичними особами.

Адміністративна процесуальна правоздатність виникає у громадян з моменту їх народження і припиняється смертю. В юридичних осіб вона виникає з моменту їх створення та припиняється їх ліквідацією. Адміністративно-процесуальна правоздатність похідна від адміністративної правоздатності. Уявляється, що для участі в адміністративно-процесі, крім загальної адміністративної процесуальної правоздатності, необхідною є також наявність конкретної адміністративної процесуальної правоздатності, тобто по даній конкретній справі.

Для того щоб особисто брати участь в розгляді адміністративної справи, недостатньо володіти тільки адміністративною процесуаль­ною правоздатністю. Необхідним для учасника справи є також воло­діння адміністративною процесуальною дієздатністю. Адміністратив­на процесуальна дієздатність — це здатність особисто здійснювати свої адміністративні процесуальні права та обов'язки, у тому числі доручати ведення справи представникові. Вона належить фізичним особам, які, по-перше, досягли повноліття, а по-друге, не визнані судом недієздатними. Також вона може належати фізичним особам до досягнення повноліття у спорах з приводу публічно-правових відносин, у яких вони відповідно до законодавства можуть само­стійно брати участь. Це, наприклад, можуть бути справи, в яких позивачем виступає неповнолітній, а відповідачем адміністрація дер­жавного навчального закладу, яка відмовила неповнолітньому в прийманні в цей заклад або відрахувала його із закладу. До справ, у яких позивачем може виступати неповнолітня особа, належать та­кож справи про відмову у видачі паспорту або іншого документа чи довідки. Таким чином, в законодавстві відображена думка науковців про доцільність виділення категорій повної та часткової адміністра­тивно-процесуальної дієздатності громадянина [2].

Відповідно до ч. 4 ст. 56 КАС України, права, свободи та інтере­си малолітніх та неповнолітніх осіб, які не досягли віку, з якого настає адміністративна процесуальна дієздатність, а також не­дієздатних фізичних осіб захищають у суді їхні законні представники — батьки, усиновлювачі, опікуни, піклувальники чи інші особи, виз­начені законом. Це ж стосується й прав, свобод та інтересів непов­нолітніх осіб, які досягли віку, з якого настає адміністративна про­цесуальна дієздатність, непрацездатних фізичних осіб і фізичних осіб, цивільна дієздатність яких обмежена (ч. 5 ст. 56 КАС України).

Адміністративною процесуальною дієздатністю наділяються та­кож органи державної влади, інші державні органи, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи, підприємства, установи, організації (юридичні особи). Адміністративна процесуальна дієздатність вини­кає у цих учасників адміністративного судочинства разом з адмініст­ративною процесуальною правоздатністю з моменту їх виникнення.

Наявність адміністративної процесуальної правосуб'єктності дає змогу учасникам адміністративного процесу використовувати проце­суальні права та обов'язки, закріплені в законодавстві, для досягнення тих цілей, що стоять перед ними при вступі в процес. Су­купність процесуальних прав та обов'язків учасників адміністратив­ного судочинства визначає їх процесуальне становище та дає їм можливість відігравати активну роль в адміністративному процесі. Обсяг процесуальних прав та обов'язків учасників адміністративно­го судочинства залежить від їх цілей у процесі та належності до певної групи. Так особи, що беруть участь у справі, наділені вели­ким обсягом процесуальних прав, які вони здійснюють при розгляді справи в адміністративному суді. Наявність широкого кола та особ­ливостей процесуальних прав у осіб, які беруть участь у справі, є ще однією відмінністю цієї групи осіб від інших учасників адмініст­ративного процесу. Особи, що беруть участь у справі, наділені та­кож певними обов'язками, які кореспондують процесуальним правам інших осіб, та дають змогу суду здійснювати ефективний розгляд ад­міністративної справи.

Процесуальні права і обов'язки осіб, які беруть участь у справі, не € зовсім однаковими, але рівність становища цих осіб підтвер­джується тим, що вони мають рівні процесуальні права і обов'язки. Таким чином, процесуальні права і обов'язки будь-якої особи, яка бере участь у справі, не можуть визнаватися більш або менш важ­ливими, ніж права і обов'язки іншої особи, яка бере участь у справі.

Частина 2 ст. 49 КАС України визначає головний обов'язок усіх осіб, які беруть участь у справі. Це — обов'язок добросовісно кори­стуватися належними їм процесуальними правами і неухильно вико­нувати процесуальні обов'язки. В ч. З ст. 49 КАС України встанов­лено основні процесуальні права осіб, які беруть участь у справі Цей перелік визначений для всіх осіб цієї групи, і в ньому містяться два види процесуальних прав осіб, які беруть участь у справі: зма­гальні та диспозитивні.

Змагальні права — це надані законом можливості особі, яка бере участь у справі, доводити свою позицію перед судом та спростову­вати позиції інших осіб, які беруть участь у справі. До змагальних прав належать: право знати про дату, час і місце судового розгляду справи, про всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосу­ються їхніх інтересів, право знайомитися з матеріалами справи, право заявляти клопотання і відводи, право давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення, право подавати докази, брати участь в дослідженні доказів, право висловлювати свою думку з питань, які виникають під час розгляду, ставити питання іншим особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам, право подавати заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб, знайомитися з технічним записом та журна­лом судового засідання і подавати письмові зауваження до них, право робити із матеріалів справи виписки, знімати копії з матері­алів справи, одержувати копії судових рішень тощо.

Адміністративний суд повинен сприяти всім особам, які беруть участь у справі, в реалізації цих змагальних прав. Для цього він має роз'ясняти особам їх процесуальні права, попереджати про наслідки вчинення певних процесуальних дій і т. ін.

Диспозитивні права — це встановлені в законі можливості особи, яка бере участь у справі, розпоряджатися своїми вимогами на свій розсуд. До диспозитивних прав належить право оскаржувати судові рішення у частині, що стосується інтересів особи, яка бере участь у справі. Крім цього, до диспозитивних прав осіб, які беруть участь у справі, належать й інші, наприклад позивач в адміністративному процесі має право змінити підставу або предмет адміністративного позову, а відповідач має право визнати адміністративний позов пов­ністю або частково.

Розглядаючи питання про процесуальні права та обов'язки інших учасників адміністративного судочинства, слід зазначити, що для них не встановлено універсального переліку таких прав та обо­в'язків. Стосовно кожного учасника адміністративного судочинства з цієї групи КАС України встановлює специфічні процесуальні права та обов'язки, в яких повністю відбиваються функції, що виконують в процесі ці суб'єкти. Більш докладно процесуальні права та обо­в'язки всіх учасників адміністративного процесу ми розглянемо далі.

72. Сторони в адміністративному судочинстві

Сторонами в адміністративному процесі є особи, публічно-правовий спір між якими становить предмет розгляду та розв'я­зання в адміністративному судочинстві. Сторони виступають го­ловними учасниками в адміністративному провадженні, без яких неможливий сам процес. Сторони шукають у суді захисту, коли вважають, що порушено їхні права, свободи та інтереси у сфері публічно-правових відносин. Тобто публічно-правовий спір може мати місце й тоді, коли порушення прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин не мало місця в дійсності. Суд повинен буде розглянути такий спір, тому що правосуб'єктність сторін мо­жуть мати особи, які лише вважають, що їхні права, свободи та інтереси порушені. Сторони в адміністративному процесі, як і всі особи, що беруть участь у справі, мають юридичний інтерес у ре­зультаті вирішення справи. Цей інтерес має особистий, як матері­альний, так і процесуальний, характер. Характерною рисою сторін є також те, що процес в адміністративній справі ведеться від імені та в інтересах сторін навіть у тому випадку, коли справу порушує не особисто позивач, а інші особи в його інтересах або сторони особи­сто не беруть участі в процесі. Крім вищезазначених, ознаками сторін є такі: постановления судом рішення саме з приводу справи сторін; поширення на сторони всіх правових наслідків судового рішення; несення сторонами судових витрат.

Сторонами в адміністративному процесі є позивач та відповідач. Позивач — це особа, на захист прав, свобод та інтересів або на виконання повноважень якої подана позовна заява до адміністратив­ного суду. Законодавець по суті встановлює два види позивачів. До першого виду належать особи, на захист прав, свобод та інтересів яких розпочинається адміністративний процес. До другого виду — суб'єкти владних повноважень, на виконання повноважень яких може бути розпочатий адміністративний процес. Позивач може зая­вити вимогу про захист в суд особисто або в його інтересах, у пе­редбачених законом випадках, в суд можуть звернутися інші особи (а. 60 КАС України). Позивачем в адміністративній справі у відпо­відності до ч. 2 ст. 50 КАС України можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи, орган­ізації (юридичні особи), суб'єкти владних повноважень. Позивач є ініціатором порушення адміністративного процесу.

Відповідачем в адміністративній справі € суб'єкт владних повно­важень, а у випадках, передбачених законом, й інші особи, до яких звернена вимога позивача. Згідно зі ст, З КАС України під суб'єктом владних повноважень в адміністративному судовому процесі мається на увазі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи, інші суб'єкти при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Відповідач не звер­тається до суду, останній притягує його до участі у справі, при цьому згода відповідача на це не є обов'язковою. Треба зазначити, що відповідачем в адміністративній справі може бути не тільки суб'єкт владних повноважень. Частиною 4 ст. 50 КАС України пе­редбачено, що відповідачами в адміністративному процесі можуть бути: громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повнова­жень. Проте законодавцем чітко визначено, що це можливо за адмі­ністративним позовом суб'єкта владних повноважень: 1) про тимча­сову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єд­нання громадян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 3) про примусове видворення іноземця чи особи без гро­мадянства з України; 4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо). Наведе­ний перелік не є вичерпним — в законодавстві можуть бути встанов­лені інші аналогічні випадки.

Для забезпечення виконання своїх процесуальних функцій сторо­ни в адміністративному процесі наділені великим обсягом процесу­альних прав та обов'язків. Сторони мають рівні процесуальні права та обов'язки, тобто їм надано рівні можливості щодо відстоювання своєї позиції в ході розгляду адміністративної справи. Позивач і відповідач віднесені законодавцем до групи осіб, які беруть участь у справі. Це означає, насамперед, що вони володіють тими ж самими правами та мають ті самі обов'язки, що й особи, які беруть участь у справі. Перелік цих процесуальних прав та обов'язків наведений у ст. 49 КАС України. Проте сторони займають особливе, як було зазначене вище, головне становище в розгляді справи, тому вони наділяються додатковими, специфічними та досить важливими про­цесуальними правами. Завдяки цим процесуальним правам сторони можуть чутливо впливати на хід справи. Частина 1 ст. 51 КАС Ук­раїни передбачає такі диспозитивні права позивача: право змінити підставу або предмет адміністративного позову, збільшити або змен­шити розмір позовних вимог або відмовитися від адміністративного позову в будь-який час до закінчення судового розгляду. Викорис­тання позивачем будь-якого з зазначених процесуальних прав спри­чинить певні зміни в ході процесу, але наслідком реалізації тільки права на відмову від адміністративного позову може бути закриття провадження у справі. Відмову від позову вважають найбільш істот­ним одностороннім волевиявленням позивача, яке має на меті врегу­лювання спору та закінчення справи. Порядок та наслідки відмови від адміністративного позову під час підготовчого провадження врегульовано ст. 112 КАС України, а під час судового розгляду спра­ви — ст. 136 КАС України. Позивач має право відмовитися від ад­міністративного позову й у суді апеляційної чи касаційної інстанції до закінчення відповідно апеляційного чи касаційного розгляду (ст.ст. 194, 219 КАС України відповідно).

Що стосується відповідача, то крім прав та обов'язків, наданих законодавством усім особам, які беруть участь у справі, він має право визнати адміністративний позов повністю або частково, а та­кож подати заперечення проти адміністративного позову. Визнання позову також розглядається як одностороннє волевиявлення відпо­відачі, спрямоване на врегулювання спору. Наслідками часткового визнання адміністративного позову відповідачем і прийняття його судом є ухвалення постанови суду про задоволення визнаних відпо­відачем позовних вимог. При повному визнанні відповідачем адміні­стративного позову і прийнятті його судом, приймається постанова суду про задоволення адміністративного позову. Порядок визнання адміністративного позову під час підготовчого провадження врегу­льовано ст. 112 КАС України, а під час судового розгляду справи — ст. 136 КАС України. В суді апеляційної чи касаційної інстанції визнання адміністративного позову відповідачем вже неможливе.

Заперечення проти адміністративного позову — це один з спо­собів захисту відповідача від вимог, висунутих позивачем. Запере­чення проти адміністративного позову виражається у відхиленні позову відповідачем з обґрунтуванням своєї позиції певними обста­винами та пред'явленими доказами. Воно може набувати процесу­ального або матеріально-правового характеру. В першому випадку відповідач заперечує проти виникнення справи, посилаючись на про­цесуальні обставини (справа непідсудна даному або взагалі адмініст­ративному суду, тотожна справа вже розглядається судом тощо). Удругому випадку підставами для заперечення позову відповідачем і матеріально-правові обставини (відсутність якого-небудь права по­зивача, наприклад права на отримання пільг тощо), тобто це — за­перечення проти задоволення позову.

Одним з важливих прав сторін є можливість закінчити адмініст­ративну справу на будь-якій стадії адміністративного процесу прими­ренням. Позивач та відповідач можуть піти на взаємні поступки у справі та повністю або частково врегулювати спір на цій основі. Таким чином, сторони можуть здійснити примирення, яке є їх волевиявленням, націленим на врегулювання спору шля­хом взаємних поступок. У разі примирення сторін суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі, в якій фіксуються умови примирення. Здійснення примирення сторін під час підготовчого провадження врегульовано ст. 113 КАС України, а під час судового розгляду справи — ст. 136 КАС України. Сторони можуть прийняти рішення про примирення у суді апеляційної чи касаційної інстанції до закінчення відповідно апеляційного чи касаційного розгляду (ст.ст. 194, 219 КАС України відповідно).

Розпорядження сторонами своїми диспозитивними правами повин­но перебувати під уважним наглядом суду, оскільки спір між двома сторонами в публічно-правовій сфері може торкатися інтересів дер­жави, територіальної громади, великого кола осіб тощо. Тому законо­давець передбачив обставини, за наявності яких адміністративний суд не прийматиме відмови позивача від адміністративного позову, визнання адміністративного позову відповідачем і не визнаватиме умов примирення сторін. Таким чином, якщо вищезазначені процесу­альні дії суперечать закону або порушують права, свободи чи інтере­си певних осіб, суд продовжує розгляд справи по суті.

Розглядаючи питання процесуального становища сторін адмініст­ративного судового процесу, необхідно торкнутися проблеми заміни неналежної сторони. В ході розгляду адміністративної справи суд може з'ясувати, що одна з сторін, що беруть участь у справі, є нена­лежною. Правове регулювання заміни неналежної сторони в адміні­стративному судочинстві здійснюється нормами ст. 52 КАС України.

Неналежним позивачем може бути визнана особа, якій не нале­жить право вимоги за поданим адміністративним позовом, а нена­лежним відповідачем — особа, яка не повинна відповідати за пред'явленим адміністративним позовом. У випадку коли буде вста­новлено, що позивач або відповідач за адміністративною справою є неналежними, суд може здійснити заміну однієї з сторін. Умовами такої заміни будуть, по-перше, згода позивача на заміну первинного позивача або відповідача належним позивачем або відповідачем, а по-друге, заміна можлива, якщо вона не спричинить зміни підсуд­ності адміністративної справи.

Питання щодо заміни неналежного позивача може бути вирішено по-різному в залежності від обставин справи. Так, коли первісний позивач є неналежним і суд визначив належного, при наявності зго­ди неналежного первісного позивача, суд своєю ухвалою замінює позивача. У випадку коли первісний позивач є неналежним і суд зазначив належного, проте неналежний позивач не погоджується вибути з процесу, а належний бажає вступити в процес, суд допустити останнього як третю особу, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору. В разі коли неналежний позивач згоден вибути з процесу, а належний не згоден взяти участь в ньому, суд припиняє провадження у справі на підставі відмови позивача від позову. Че­рез відмову позивача від позову суд припиняє провадження в справі І в тому випадку коли належного позивача не встановлено, а нена­лежний позивач згоден вибути з процесу. Останній варіант має місце тоді, коли неналежний позивач не згоден вибути з процесу, а належний не згоден вступити в процес, отже суд здійснює розгляд справи та відмовляє неналежному позивачеві в задоволенні позову.

Заміна неналежного відповідача також може здійснюватись у декількох варіантах. По-перше, якщо судом встановлено, що первіс­ний відповідач є неналежним, при наявності належного відповідача та згоді позивача, суд здійснює заміну відповідача. По-друге, якщо позивач не згоден на заміну відповідача іншою особою, суд може залучити цю особу як другого відповідача. При відмові у задоволенні адміністративного позову до такого відповідача понесені позивачем витрати відносяться на рахунок держави. По-третє, якщо позивач згоден на заміну неналежного відповідача, а належного не визначе-но, суд припиняє адміністративне провадження на підставі відмови позивача від позову. По-четверте, якщо належного відповідача не­має, а позивач заперечує проти вибуття зі справи неналежного відповідача, то справа розглядається у звичайному порядку.

Після заміни сторони, вступу третьої особи, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору, залучення другого відповідача розгляд ад­міністративної справи починається спочатку. Тобто це означає, що процесуальні дії, вчинені неналежними сторонами, не мають сили для належних сторін. Треба зазначити, що заміна неналежної сторони важлива в суді першої інстанції в ході всього розгляду справи.

Треті особи в адміністративному судочинстві

Важливу роль в адміністративному судовому процесі відіграють і його учасники, як треті особи. Відомо, що публічно-правовий що розглядається адміністративним судом, може бути пов'язана з такими правовідносинами, суб'єктами яких є особи, які не беруть участь у спорі. Таким чином, рішення, прийняте судом у справі, може вплинути на правове становище цих осіб. Участь у процесі таких осіб, які визнаються третіми особами, є одним з важ­ливих засобів встановлення об'єктивної істини у справі, засобом реалізації права на захист третіх осіб та сторін, засобом забезпечен­ня винесення судом законних та обґрунтованих судових рішень і т. ін. Третіми особами визнаються учасники адміністративного процесу, які вступають у вже порушену в суді адміністративну справу між сторонами для захисту особистих прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин. Треті особи мають юридичний інтерес в результатах розгляду судом справи. Позиція третіх осіб у справі обумовлена тим, що вони намагатимуться, щоб суд виніс таке рішен­ня у справі, яке б відповідало їх інтересам, що залежать від існую­чих між ними і сторонами правовідносин. В адміністративному про­цесі беруть участь два види третіх осіб: треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, та треті особи, які не заявля­ють самостійних вимог на предмет спору.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спо­ру, — це учасники адміністративного процесу, які вступають у вже порушену в суді адміністративну справу, заявивши позов на предмет спору до сторін, з метою захисту особистих прав, свобод та інте­ресів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері пуб­лічно-правових відносин. Характерними рисами третіх осіб, які заяв­ляють самостійні вимоги, є те, що: вони заявляють самостійні вимо­ги на предмет спору; вони вступають у процес, який вже порушено; їх інтереси є повністю або частково протилежними до інтересів однієї або обох сторін; вони втручаються у спір між сторонами, що вже виник; вони вступають у справу, заявивши адміністративний позов до однієї або до обох сторін.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, можуть вступити в адміністративну справу за своїм бажанням у будь-який час до закінчення судового розгляду. Для цього вони пред'явля­ють адміністративний позов до сторін. Законодавець прямо не визна­чив до однієї чи до обох сторін може бути пред'явлено позов третіми особами, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору. Уяв­ляється, що це питання може бути вирішене альтернативно, виходячи з обставин справи, тобто адміністративний позов треті особи, які заявляють самостійні вимоги, можуть пред'явити як до однієї, так і до обох сторін. Виходячи з того, що інтерес третьої особи із самостійни­ми вимогами суперечить інтересам сторін, задоволення адміністратив­ного позову таких осіб має повністю або частково виключати задово­лення вимог позивача до відповідача.

Адміністративний позов подається третіми особами, які заявля­ють самостійні вимоги, у формі позовної заяви, яка повинна відповідати всім вимогам ст. 106 КАС України. Позовна заява третьої осо­би, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, оплачується судовим збором (ст. 89 КАС України). У разі вступу третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, розгляд адміністра­тивної справи починається спочатку.

Другим видом третіх осіб є треті особи, які не заявляють само­стійних вимог на предмет спору. Це учасники адміністративного процесу, які вступають у вже порушену в суді адміністративну спра­ву на стороні позивача або відповідача з метою захисту особистих прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин. Одна й та ж сама особа може брати участь в адміністративному процесі як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на боці тільки однієї сторони. Підставою виникнення юридичного інтересу в третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, є її допроцесуальний зв'язок з однією із сторін адміністративної справи, в яку вона вступає. При розв'язанні питання про вступ у справу третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, суд повинен пере­вірити існування між цією особою та однією з сторін правових відно­син і можливість впливу рішення суду по справі між сторонами на цю особу. Треба зазначити, що постановлене судом рішення по справі за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, може наперед вирішити наслідки взаємовідносин між сторонами та цими третіми особами, тобто вплинути на їх права та обов'язки щодо однієї з сторін.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу за своєю ініціативою, можуть бути залучені до участі у справі за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або з ініціативи суду. Вступаючи в адміністративний про­цес, треті особи, які не заявляють самостійних вимог, не пред'явля­ють адміністративного позову. Вони можуть взяти участь у процесі у будь-який час до закінчення судового розгляду. Вступ третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, не має на-ком розгляд адміністративної справи спочатку.

Треті особи віднесені законодавцем до осіб, які беруть участь у справі. Таким чином, треті особи, незалежно від їх виду, наділені всіма правами та несуть обов'язки, передбачені ст. 49 КАС України. Вони мають право: знати про дату, час і місце судового розгляду справи, про всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосу­ються їхніх інтересів; знайомитися з матеріалами справи; заявляти клопотання і відводи; давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення; подавати докази, брати участь в дослідженні доказів; висловлювати свою думку з питань, які виникають під час розгляду, ставити питання іншим особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам; подавати заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб; знайомитися з технічним записом та журналом судового засідання і подавати письмові заува­ження до них; робити із матеріалів справи виписки, знімати копії з матеріалів справи, одержувати копії судових рішень; оскаржувати судові рішення у частині, що стосується їхніх інтересів та ін. Треті особи зобов'язані добросовісно користуватися належними їм проце­суальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов'язки.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, володіють в адміністративному процесі, крім вищезазначених прав та обов'язків, всіма правами та обов'язками позивача. Виходячи з цього, треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, мають право змінити підставу або предмет адміністративного позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмови­тися від адміністративного позову в будь-який час до закінчення судового розгляду (ст. 51 КАС України).

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, користуються процесуальними правами і несуть процесуальні обов'язки, передбачені для всіх осіб, які беруть участь у справі.

73.

74. Стаття 56. Представники

1. Сторона, а також третя особа в адміністративній справі можуть брати участь в адміністративному процесі особисто і (або) через представника.

2. Представником може бути фізична особа, яка відповідно до частини другої статті 48 цього Кодексу має адміністративну процесуальну дієздатність.

3. Представники беруть участь в адміністративному процесі на основі договору або закону.

4. Права, свободи та інтереси малолітніх та неповнолітніх осіб, які не досягли віку, з якого настає адміністративна процесуальна дієздатність, а також недієздатних фізичних осіб захищають у суді їхні законні представники - батьки, усиновлювачі, опікуни, піклувальники чи інші особи, визначені законом.

5. Права, свободи та інтереси неповнолітніх осіб, які досягли віку, з якого настає адміністративна процесуальна дієздатність, непрацездатних фізичних осіб і фізичних осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть захищати в суді їхні законні представники - батьки, усиновлювачі, опікуни, піклувальники чи інші особи, визначені законом. Суд може залучити до участі у таких справах відповідно неповнолітніх осіб, непрацездатних фізичних осіб і фізичних осіб, цивільна дієздатність яких обмежена.

6. Суд з метою захисту прав, свобод та інтересів неповнолітніх осіб, які досягли віку, з якого настає адміністративна процесуальна дієздатність, непрацездатних фізичних осіб і фізичних осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, та які беруть участь у справі, може залучити до участі у справі їхніх законних представників.

7. Законним представником органу, підприємства, установи, організації в суді є його керівник чи інша особа, уповноважена законом, положенням, статутом.

8. Як законні представники діють також органи та інші особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

9. У разі відсутності представника у сторони чи третьої особи, яка не має адміністративної процесуальної дієздатності, а також у разі, якщо законний представник цих осіб не має права вести справу в суді з підстав, встановлених законом, суд зупиняє провадження в справі та ініціює перед органами опіки і піклування чи іншими органами, визначеними законом, питання про призначення чи заміну законного представника.

Стаття 57. Особи, які не можуть бути представниками

1. Не можуть бути представниками в суді особи, які беруть участь у справі як секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, перекладач та свідок.

2. Судді, прокурори, слідчі, працівники підрозділів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, не можуть бути представниками в суді, крім випадків, коли вони діють як представники відповідних органів, що є стороною або третьою особою у справі, чи як законні представники сторони чи третьої особи.

{Частина друга статті 57 із змінами, внесеними згідно із Законом № 245-VII від 16.05.2013}

Стаття 58. Документи, що підтверджують повноваження представників

1. Повноваження представників, які беруть участь в адміністративному процесі на основі договору, на здійснення представництва в суді повинні бути підтверджені довіреністю. Оригінали довіреностей або засвідчені підписом судді копії з них приєднуються судом до справи.

{Частина перша статті 58 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2453-VI від 07.07.2010}

2. Повноваження законних представників підтверджуються документами, які стверджують займану ними посаду чи факт родинних, опікунських тощо відносин з особою, інтереси якої вони представляють. Засвідчені підписом судді копії цих документів приєднуються до справи.

3. Довіреності від імені органу, підприємства, установи, організації видаються за підписом керівника або іншої уповноваженої на те законом, положенням, статутом особи і засвідчуються печаткою цього органу, підприємства, установи, організації.

4. Довіреність фізичної особи на ведення справи в адміністративному суді посвідчується нотаріусом або посадовою особою, якій відповідно до закону надано право посвідчувати довіреності.

{Частина четверта статті 58 в редакції Закону № 4054-VI від 17.11.2011}

5. Повноваження адвоката як представника можуть також посвідчуватися ордером, дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги, або договором про надання правової допомоги. До ордера обов'язково додається витяг із договору, у якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій. Витяг засвідчується підписом сторін.

6. Довіреності або інші документи, які підтверджують повноваження представника і були посвідчені в інших державах, повинні бути легалізовані в установленому законодавством порядку, якщо інше не встановлено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Стаття 59. Повноваження представника в суді

1. Повноваження на ведення справи в суді дає представникові право на вчинення від імені особи, яку він представляє, усіх процесуальних дій, які може вчинити ця особа. Розпорядження довірителя представникові, який бере участь в адміністративному процесі на основі договору, щодо ведення справи є обов'язковими для нього.

2. Представник, який бере участь в адміністративному процесі на основі договору, має право повністю або частково відмовитися від адміністративного позову, визнати адміністративний позов, змінити адміністративний позов, досягнути примирення, передати повноваження представника іншій особі (передоручення), оскаржити судове рішення, якщо право на вчинення кожної із цих дій спеціально обумовлене у виданій йому довіреності.

3. Повноваження представника чинні протягом часу провадження у справі, якщо інший строк не зазначено у довіреності.

4. Представник може відмовитися від наданих йому повноважень, про що повідомляє особу, яка його ними наділила, та суд. При цьому він не може брати участь у цій справі як представник іншої сторони.

5. Підстави і порядок припинення представництва за довіреністю, скасування довіреності та відмови представника від наданих йому повноважень визначаються статтями 248-250Цивільного кодексу України.

6. Законний представник самостійно здійснює процесуальні права та обов'язки сторони чи третьої особи, яку він представляє, діючи в її інтересах.

7. Якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє, суд може залучити до участі у справі відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

Стаття 60. Участь у справі органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб

1. У випадках, встановлених законом, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до адміністративного суду із адміністративними позовами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб і брати участь у цих справах. При цьому Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, органи державної влади, органи місцевого самоврядування повинні надати адміністративному суду докази, які підтверджують наявність поважних причин, що унеможливлюють самостійне звернення цих осіб до адміністративного суду для захисту своїх прав, свобод та інтересів.

{Частина перша статті 60 із змінами, внесеними згідно із Законом № 4176-VI від 20.12.2011}

2. З метою представництва інтересів громадянина або держави в адміністративному суді прокурор в межах повноважень, визначених законом, звертається до суду з адміністративним позовом (поданням), бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження в якій відкрито за адміністративним позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення Верховним Судом України, про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами для представництва інтересів громадянина або держави. При цьому прокурор повинен надати адміністративному суду докази, які підтверджують неможливість громадянина самостійно здійснювати представництво своїх інтересів.

Прокурор, який звертається до адміністративного суду в інтересах держави, в позовній заяві (поданні) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до адміністративного суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.