32 Назвіть причини утворення угкц..

Украї́нська гре́ко-католи́цька це́рква (коротко УГКЦ; інші назви — Ecclesia Ruthena unita, Київська унійна митрополія, Українська католицька церква візантійського обряду, Унійна церква) — одна із двадцяти двох Східних католицьких церков свого права ^[3], які перебувають у сопричасті з єпископом Риму. За кількістю своїх вірних (понад 5,5 мільйонів^[4]) вона є найбільшою у світі з усіх східних католицьких церков та другою після Римо-католицької церкви. З 27 березня 2011 року церкву очолює Верховний архієпископ Києво-Галицький Святослав (Шевчук).

Українська греко-католицька церква єдина з українських Церков, що має безперервну ієрархічну спадкоємність з часу заснування у Х ст. Київської митрополії. У 1596 Київський митрополит Михайло Рагоза, 5 єпископів та 3 архімандрити підписали Берестейську унію, в якій визнали церковну владу єпископа Рима, вийшовши тим самим з-під юрисдикції Константинопольського патріарха. У 33-х артикулах унії єрархія визначила умови, на яких згідна прийняти єдність з Римським престолом. Більша частина цих артикулів була покликана зберегти богословську, літургійну та канонічну ідентичність Унійної Руської Церкви: залишити в Символі віри «від Отця ісходить», не вносити змін у порядок здійснення тайни хрещення, збереження одруженого священства, залишити три види Літургії (св. Івана Золотоустого, св. Василія Великого, св. Григорія Двоєслова)^[5]. Частина артикулів з різних внутрішніх та зовнішніх причин була порушена вже у XVII—XVIII ст. Цей процес в історії УГКЦ отримав назву латинізація^[6]. У ХХ ст. за митрополита Андрея Шептицького розпочались поступові спроби відновити втрачену ідентичність. У 2011 УГКЦ представила свій катехизм «Христос — наша Пасха»^[7], в якому віровчення Церкви подано на основі анафори Літургії св. Василія Великого.

У XIX-ХХ стт. єпископи та священики УГКЦ стали безспосередніми учасниками культурного, політичного, економічного відродження українського народу. Зокрема автором музики гімну України є священик Михайло Вербицький. У суспільному й громадському житті УГКЦ обстоює право українського народу на свою незалежну соборну державу та становлення в ній зрілого громадянського суспільства; реалізовує велику кількість благодійних та громадських проектів в Україні та поза її межами.

33 Які етапи можна виділити в історії православної церкви в Україні?

Історично православна церква в Україні від Хрещення Русі була митрополією у складі Константинопольського патріархату. У 1685 році Московська патріархія (що відокремилася від Київської митрополії у 1448 році та отримала визнання Константинопольського патріархату у 1589 році) зверталася до Константинополя з проханням підпорядкувати їй Київську митрополію. У 1687 році це було здійснено. Незважаючи на суперечності цього акту, в наш час Вселенська патріархія визнає його легітимність, залишаючи тим не менше право за українською нацією на власну церкву:

«

Таким чином, після анексування України Росією і під тиском Петра І, Вселенський Патріарх Діонісій IV розсудив, що за тогочасних обставин стало необхідним церковне підпорядкування Української Церкви Московському Патріархатові (1687 р.), щоб не примножувати бід побожного українського народу і щоб він був під православним політичним проводом - хоча українська ієрархія сильно і одностайно противилася цьому рішенню, рішенню, що дорівнювало нанесенню явної шкоди канонічним правам Церкви-Матері. В тому ж дусі, Церква-Мати погоджувалася з вимогою урядів новостворених держав православного населення на Балканському півострові щодо автокефалії Церков, які виходили з Її канонічної юрисдикції, а саме Грецької (1850), Сербської (1831), Болгарської (1945) та Албанської (1937), заради їхньої національної цілісності, хоча такі автокефалії спричинили різке звуження церковної юрисдикції Константинопольського Патріархату.

»

Звернення Вселенського Патріарха Варфоломія І до української нації 26 липня 2008^[13]

Зважаючи на історичний хід подій, Київська митрополія так і не змогла набути адміністративної самостійсності від Російської православної церкви. У 1770 році вона, фактично, втратила статус митрополії й залишилась просто сукупністю єпархій Московського патріархату на території України.

Українська автономна православна церква (1918—1919)

Докладніше: Українська автономна православна церква

7 січня 1918 року у Києві за благословенням Патріарха Московського і Всеросійського Тихона (Беллавіна) скликано Всеукраїнський церковний собор під головуванням єпископа Пимена (Пегова). Більшістю голосів (60 проти 150) відкидається ідея автокефалії православної церкви в Україні^[14].

25 січня вбито Київського митрополита Володимира (Богоявленського).

Від 2 січня до 7 квітня 1918 року у Москві проходила друга сесія Всеросійського помісного собору, де, зокрема, приймається «Положення про тимчасове Вище Церковне Управління Православної Церкви на Україні». У зв'язку з громадянською війною положення надавало колишнім єпархіям Російської православної церкви на території України статусу автономного церковного округу на чолі з Київським митрополитом^[14].

9 липня Всеукраїнський церковний собор визнав положення Всеросійського собору й створив автономну Українську православну церкву, яку очолив тодішній митрополит Київський Антоній (Храповицький). З 1919 року митрополит Антоній був в еміграції (висланий урядом Директорії), а тимчасово керуючим Київською єпархією був Назарій (Блінов), єпископ Черкаський^[14].

Український екзархат

У 1921 році Патріарх Московський ліквідував автономію Української церкви й установив для неї статус екзархату. Екзархом призначається Михаїл (Єрмаков), згодом митрополит Київський^[15].

Утворення УПЦ

6-9 червня 1989 року на Помісному соборі у Москві прийнято новий устав, що підтверджував статус Українського екзархату та надавав йому право називатися «Українська православна церква».

27 жовтня 1990 року Архієрейський собор Російської православної церкви, що проходив 25-27 жовтня, скасував Український екзархат і знову заснував самоврядну і з правами широкої автономії Українську православну церкву.

Ухваленням Архієрейського Собору Російської православної церкви 25—27 жовтня 1990 року, у відповідь на звернення українського єпископату до Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II і всього єпископату Російської православної церкви, за Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Філарета (саме такий титул було надано Митрополитові Київському у 1990 році), Українській православній церкві було надано незалежність і самостійність в управлінні та права широкої автономії (що не є тотожним канонічному статусу автономії, яким володіє, наприклад, Церква Фінляндії чи Японії).

У 1992 році митрополита Київського і всієї України Філарета (Денисенка) Архієрейський Собор Української православної церкви (за його відсутності) змістив з посади і обрав нового предстоятеля — Володимира (Сабодана), що був на той час митрополитом Ростовським і Новочеркаським (Росія). Філарет не визнав цього рішення і утворив Українську православну церкву — Київський патріархат. У 1997 році за поданням єпископату Української православної церкви, Архієрейський Собор Російської православної церкви видав «Акт про відлучення від Церкви монаха Філарета (Денисенка)» (сану митрополита його було позбавлено в 1992) за «розкольницьку діяльність». Апеляцію Філарета Вселенський Патріархат та інші помісні церкви не розглянули, визнавши таким чином акт відлучення (анафему).

У 2000 році на Архієрейському Соборі Російської православної церкви уточнено статус УПЦ і скасовано дію окремих положень статуту РПЦ стосовно УПЦ. Але статуса автономії Українська церква так і не отримала. Можливо тому, що чинним залишається прохання про надання автокефалії, подане у 1991 році, на яке Російська церква зобов'язана дати відповідь на Помісному Соборі.

У 2007—2008 роках керівництво УПЦ здійснило ряд кроків спрямованих на закріплення та розширення самостійності від Російської православної церкви, на розбудову відмінної від російської системи адміністративного управління Церквою, на оновлення системи духовної освіти, подолання проросійських та політичних тенденцій всередині Церкви.

У липні 2011 року на супротив надання більшої автономії УПЦ виступив головний її спонсор донецький міліардер Віктор Нусенкіс, заявивши, що згортає фінансову підтримку церкві. Натомість, він має намір посилити фінансування організацій, що виступають проти автокефалії УПЦ МП ^[16] Після важкої хвороби митрополит Володимир фактично був усунений від управління церковою, управління церковними справами перейняв Синод УПЦ на чолі із митрополитом Агафангелом, який є противником автономії УПЦ-МП та відзначається шовіністичними поглядами. ^[17]

Навесні 2012 митрополит Володимир одужав і почалися активні зміни. З важливих посад усунено деяких учасників зимової спроби «перевороту», почалися активні кадрові ротації в єпископаті, відбулося багато нових архієрейських свячень та після значної перерви продовжилося подальше подрібнення єпархій ^[18].