2. Словник персоналій

АВГУСТІН АВРЕЛІЙ (354-430) – християнський богослов і філософ, представник патристики. Піддав філософському осмисленню основні проблеми християнського світобачення. Провідний принцип філософії Августіна – Бог є первинним, вищою сутністю, що має незалежне існування, творцем світу. Августін виводить положення про вищість душі над тілом, волі над розумом. Визнавав, що в пізнанні Бога віра має доповнюватись розумом, але при домінуванні віри. Розвинув християнську концепцію всесвітньої історії як результату дії Божественного провидіння. Августинізм є впливовою течією релігійної філософії і в наш час. Основні твори: «Сповідь», «Про Град Божий».

АПОСТОЛИ – Андрій, Варфоломій, Яків Заведеїв, Яків Алфеїв, Іоан Богослов, Іуда Іскаріот, Левій Матфій, Маттій, Петро, Симон Кананіт, Тадей, Пилип, Хома.

БУДДА (Сіддхартха Гаутама) (563-483 до н.е.) – син раджи князівства Шак’я, засновник релігійно-філософського вчення буддизму, яке проповідувало позбавлення від страждань шляхом відмови від бажань і досягнення «вищого просвітлення» - нірвани.

Сіддхартха, прозваний Буддою (просвітленим), в період зламу первіснообщинних відносин і утворення класових держав висловив протест народних мас проти брахманської релігії, освячених нею кастових відмінностей, складних обрядів поклоніння богам і жертвопринесень.

Він шукав визволення від страждань не в соціальних перетвореннях і не в боротьбі з силами природи, а в моральному вдосконаленні, яке досягається шляхом відходу від життя і поринання в нірвану.

Будда відкинув існування бога-творця, заперечував релігію Вед, але він сприйняв їх вчення про коло перероджень (сансару) і воздаяння (карму). Він тільки вказував, що майбутні переродження залежать не від кастової належності, а від характеру вчинків людини.

Спочатку (ІІІ-І ст. до н.е.) ідея Будди про спасіння одержала філософське обґрунтування у вченні про світ і людську особистість як потік змінюючих одне одного елементів буття і свідомості – дхарм. Шлях спасіння, за його вченням, полягає в подавленні «неспокою» дхарм.

В перших століттях нової ери буддійська релігія набуває абсолютно іншого характеру. Місце простого шанування і почитання пам’яті Вчителя займає культ обожнюваного Будди. Спасіння ставиться в залежність від милості божества, яку можна отримати повторенням священних сутр. Нова релігія одержала назву махаяни на відміну від традиційного, яке йде від Будди, напрямку – хінаяни. Змінюється і філософський зміст буддизму.

В протилежність хінаянським філософам, які вважали матеріальні і психічні дхарми реальними, махаяністські філософи доводять нереальність дхарм, нереальність всього світу. Вчення про нереальність дхарм, або шуньяту (порожнечу), було логічно обґрунтовано в ІІ столітті Нагараджуной. Раціоналізм Нагараджуни став вихідним пунктом розвитку буддійської логіки, представниками якої були Дигнага і Дхармакірті (V-VII ст.ст.).

ЕНГЕЛЬС ФРІДРІХ (1820-1895) – німецький мислитель, громадський діяч, один із засновників марксизму. Разом з К.Марксом розробив діалектичний та історичний матеріалізм.

Головним принципом філософії Ф.Енгельса було «велике основне питання всієї, особливо новітньої філософії» - про відношення мислення до буття, духу до природи, про первинність чи вторинність останньої, про пізнавальність світу. Розвивав ідеї про нерозривність матерії і руху, про єдність простору і часу. Розробив матеріалістичну концепцію антропосоціогенезу. Розробив ряд проблем діалектичної логіки.

Основні твори: «Анти-Дюрінг», «Діалектика природи», «Походження сім’ї, приватної власності і держави», статті «Про раннє християнство» та ін.

ЄВАНГЕЛІСТ ІОАН БОГОСЛОВ (Іоан син Зеведеїв) (?-100) – апостол, християнський святий, євангеліст. Іоан, за деякими даними, був родичем Ісуса Христа, молодшим братом апостола Якова Заведеєва, наймолодшим з апостолів і, як він сам говорив, «учнем, якого любив Ісус».

Іоан був великим учителем любові і єдиним з дванадцяти апостолів, який помер природною смертю. Він помер у 100-му році після народження Христа у віці 94 років. Святий Єпіфаній оповідає, що коли Іоан постарів і так ослаб, що не міг проповідувати, то наказав своїм учням нести себе на збори вірних, де щоразу повторював тільки слова: «Мої дітоньки, любіть один одного». А коли вони запитали його, чому він завжди повторює одні і ті же слова, апостол відповів: «Бо це слово Господнє, і якщо ви виконаєте його, то цього буде досить».

Новий Завіт пише, що Іоан був сином рибалки Заведея. Коли Ісус покликав його, Іоан одразу попрощався з батьком та рибальськими сітями і разом з братом Яковом пішов за Христом. І з цього часу аж до кінця Господнього земного служіння св.Іоан ніколи не покидав його. Разом з Петром та Яковом був він при воскресінні дочки Іаіра, а також при Преображенні Господньому. Він схилив свою голову на груди Ісуса, коли Господь перед своїм стражданням встановив Тайну Вечерю.

Коли всі апостоли покинули Ісуса в його страстях, то Іоан не відходив від нього і стояв разом з матір’ю його під Хрестом. На Хресті Ісус доручив Іоану піклувалися про свою матір – Діву Марію. І в послушності до Господа він був як син до Пречистої і служив та оберігав її аж до її Успіня.

Після її Успіння він зі своїм учнем Прохором проповідував Євангелію в Малій Азії і жив переважно в м. Ефесі. Розсерджені язичники зв’язали його і відправили до Риму стати на суд перед імператором Доміціаном, який віддав його на муки та бичування. Але ні отрута, яку примусили його пити, ні кипучий єлей, в який кинули його, не пошкодили Іоану. Збентежений імператор вирішив, що він – безсмертний і вислав його на острів Патмос на довічне заслання.

Святий Іоан і там продовжив апостольську працю і привів багатьох до християнства. А найголовніше – там він написав свою Євангелію. Традиційно апостолу приписують авторство п’яти книг Нового Завіту: Євангелія від Іоана, 1-го, 2-го і 3-го послання Іоанна і таємничу Книгу Откровіння Іоанна Богослова (Апокаліпсиса). Ім’я Іоан Богослов одержав із-за іменування Ісуса Христа в Євангелії від Іоанна Словом Божим (бо думки її такі глибокі та величні).

Імператор Нерон, коли прийшов на трон, позвільнював в’язнів, і Іоан повернувся до Ефесу, де прожив ще багато років, утверджуючи працю, яку розпочав раніше. Кажуть, що відійшов він до Бога, коли йому було понад 100 років. Був вже таким немічним, що до храму його мусили нести. А він постійно повторював оцю проповідь: «Браття, любімо один одного!» Ця тема постійно повторюється в його писаннях.

Іоан згадується в списках апостолів в Євангелії від Матфія, від Марка, від Луки, а також в Діяннях Апостолів.

ЄВАНГЕЛІСТ ЛЕВІЙ МАТФІЙ (І ст.) – один з дванадцяти апостолів (учнів) Ісуса Христа, персонаж Нового Завіту. Вважається автором Євангелія від Матфія, написаного арамійською мовою.

Згадується у списках апостолів в Євангеліє від Матфія (10.3), від Марка (3.18), від Луки (6.15), а також в Діяннях Апостолів (1.13). Іноді Євангелія його називають Левій Алфеїв, тобто син Алфея.

Єдиний достовірний факт, про який повідомляють Євангелія, - це те, що Левій Матфій був митарем, тобто збирачем мита. В тексті Євангелія від Матфія апостол названий «Матфій митар», що, можливо, вказує на смиренність автора, оскільки митарі глибоко зневажалися іудеями.

Євангелія від Марка (2.14) і Євангелія від Луки сповіщають про призвання Левія Матфія Ісусом: «Після цього [Ісус] вийшов і побачив митаря на ім’я Левій, який сидів у митниці, і сказав йому: слідуй до Мною. І він, залишивши усе, встав і пішов за Ним». (Лк. 5.27-29)

Про подальше життя Матфія майже нічого не відомо. За одними джерелами, він проповідував в Ефіопії, де був закатований близько 60 року, за іншими, він був страчений за проповідь християнства в малоазійському місті Ієраполісі.

Святий апостол і євангеліст Матфій часто зображується на іконах і творах мистецтва. Три картини з життя апостола Левія Матфія кисті Караваджо належать до видатних шедеврів живопису.

Левій Матфій вважається покровителем міста Салерно (Італія), де зберігаються його останки (в базиліці Сан-Маттео). За однією з версій вони були перевезені в Італію у Х столітті.

Левій Матфій також вважається покровителем бухгалтерів, митників, усіх фінансових служб.

ЄВАНГЕЛІСТ ЛУКА (І ст.) – супутник св. апостола Павла в його апостольських подорожах, автор третьої Євангелії та Діянь святих Апостолів. Лука походив із Антіохії в Сирії, був греком за походженням та ймовірно лікарем. Він описав життя і діяльність апостола Павла в книзі Діянь святих Апостолів. Декілька вісток про своє життя подає сам св. Лука в другій своїй книзі, що ввійшла до Святого Письма, тобто в Діяннях Апостолів, а інші дані є з Передання.

Лука походив з язичницької сім’ї. Християнство прийняв, ймовірно, в Антіохії від учнів Христа, які там, по смерті св. первомученика Стефана, оголосили Євангелію. Здається, що в Антіохії зустрів апостола Павла і став його товарищем у другій апостольській подорожі. Потім зустрічаємо його і в третій апостольській подорожі апостола Павла, а також у римській в’язниці Павла. Св. Лука залишився при св. апостолі Павлові, мабуть, аж до його смерті. Апостол Павло у своїх Посланнях часто згадує любого Луку, свого співпрацівника й лікаря.

Св. Лука мав освіту і свою Євангелію написав добірною грецькою мовою. З усіх євангелістів він найбільше дотримується історичності в нашому розумінні. При цьому він не є істориком, а є теологом божого наміру спасти людей. Хоче вказати, як в історії Бог веде людину до спасіння через Ісуса Христа. Але й він не подає у Євангелії всевичерпного життєписання Ісуса Христа. Дає лише вибрані події, які проповідували апостоли і які могли б бути корисними читачеві первісної церкви для глибшого пізнання Спасителя.

Його Євангелія-Благовість скерована до всіх народів. Бог хоче, щоб спаслися всі. Особливо скерована до грішників, яким подає зворушливі проповіді Ісуса Христа чи події з його життя як то: про блудного сина, про грішницю, яка розкаялася та ін. Це є Євангелія спасіння і милосердя.

Подання подій про розкаяння грішниці, про митаря і фарисея, розбійника, який розкаявся на хресті, показують Христове милосердя в повному світлі, хоч сам євангеліст Лука не бачив Ісуса Христа та не був свідком його діянь і науки, але опис його є цілком вірогідний. Він зустрічався з особами, які були при Христі, і від них дістав багато докладних вісток.

На основі того він пише обширно, оповідає про різні факти, що їх не подають інші євангелісти Матфій і Марко. Крім того він слухав проповіді апостола Павла і це використав, а як історик поклався і на писані джерела тих «багатьох», що перед ним писали про ці події.

За тодішнім звичаєм книга Луки була присвячена Теофілові, чи дійсному, чи вигаданому, але була написана не лише для Теофіла, але й до всіх християн і особливо для тих, кому оголосив Благовість апостол Павло, а це були християни з язичників.

Добу написання цієї Євангелії біблісти визначають роком 70. Симеон Метафрает (Х ст.) твердить, що св. Лука був малярем і першим намалював ікону пресвятої Богородиці.

Після смерті апостола Павла св. Лука залишив Рим. Згідно з преданням одних старохристиянських письменників він проповідував Євангелію в Ахаї (Греції), згідно з іншими – в Італії, Галлії або Долмації.

На відміну від інших Євангелій, в «Євангеліє від Луки» відчувається рука досвідченого письменника. Ймовірно, воно писалося для так званого «еллінізованого населення» Малої Азії (яке в основному було галльського походження), у ньому підкреслюється доброта Христа і вселенська місія християнства.

За преданнями Лука помирає у віці 84 років у місті Тебен у Беотії, там і був похований. У другій половині IV століття, як повідомляє святий Ієронім, його мощі перенесено у церкву 12 апостолів у Константинополі. З ХІІ століття його мощі знаходяться у Падуї, у церкві святої Юстини.

ЄВАНГЕЛІСТ МАРКО (І ст.) – один з чотирьох євангелістів, названий також Іоан, святий. Мати його Марія мала просторий будинок в Ієрусалимі, який служив для сходин вірних християн. Тут сховався і святий Петро після чудесного звільнення з в’язниці (Діяння 12.12). Марко – небіж Варнави, вони обидва супроводили святого Павла в першій його апостольській подорожі.

Потім Марко, нерозлучний супутник верховного апостола Петра, був, так би мовити, його секретарем. І друга Євангелія – ні що інше, як коротко списана проповідь саме апостола Петра. Це стверджує свідоцтво Папія, гієрапольського єпископа у Франції (100-130 рр.), мовляв, Марко – за свідченням пресвітера (Іоана Євангеліста) – бувши тлумачем Петра, все те , що запам’ятав, точно записав, хоч і не в тому порядку, як то було, що Господь говорив і чинив.

Після смерті апостолів Петра і Павла Марко проповідує у Єгипті, заснував там Олександрійську церкву. Тут же своєю мученичою кров’ю він засвідчив достовірність своєї науки.

«Марко, – каже Папій, - записував, «на одне зважаючи, - нічого не пропустити, ані не сказати чогось неправдивого». Тим то маємо в цій Євангелії проповідь Петра в цілості, списану так, як її проповідував Петро, зіставлену в тому ж порядкові.

Марко, щоправда, подав тільки ті відомості з життя Ісуса, що тоді були вживані в християнській катехизі. Тим то він починає свою благовість від прилюдного виступу Христа в Галілеї, обширніше описує Страсті Господні та Воскресіння, додержуючись скоріше логічного, ніж хронологічного порядку.

Автор описує події просто й коротко, прямує до головного завдання – розповісти й закріпити спізнання Ісуса Христа, втіленого Божого Сина. Божество Ісуса він доказує не повторним зізнанням Учителя, як це робить Іоан Богослов, і не посилається на пророцтва Старого Завіту, що властиве Матфеєві, а на яскравих фактах, простими словами, проповідуючи діяльність Ісуса, його численні чудеса, описує саму особу Ісуса Христа, його діла і вчення. Бо й не може бути звичайною людиною той, хто вичитує таємні думки, передсказує майбутні події, прорікає про себе й інших, виздоровлює одним словом невигойні недуги, воскрешає мертвих. І навіть сам Отець у хвилі хрещення й преображення визнає: «Це Син мій возлюблений» (Мр.9.7).

Євангеліст, описуючи події з життя Ісуса Христа, прямує до того, щоб кожен читач, як той сотник перед хрестом, визнав: «Чоловік цей був справді Син Божий» (15.39).

Євангеліст Марко, хоча й був євреєм, але писав не єврейською мовою, а грецькою. Цей факт не перекреслює канонічності його праці. Подібне є й з іншими текстами Святого письма.

ЗАРАТУСТРА СПІТАМА (Заратуштра, Зороастр) (можливо, 628-551 до н.е.) – засновник перської релігії зороастризма (маздеїзма), жрець і пророк, якому було дано одкровення бога Ахури-Мазди у вигляді Авести – Священного писання зороастризма. Біографічні відомості про нього недостовірні. Народився, ймовірно, в сім’ї вершників у Радесі, зараз пригород Тегерану.

Деякі середньовічні мусульманські історики (Біруні, Казвані та ін.), цитуючи пізні зороастрійські джерела, вказували, що Зороастр народився в Антропатені, на території Іранського Азербайджану. В Гатах (найдавнішій частині Авести) сказано, що Заратустра народився на території туранських племен, звідки втік, не будучи сприйнятим співвітчизниками, на територію теперішнього Ірану до вождя Віштаспе, який став його вірним послідовником.

При народженні Заратустра не заплакав, як всі немовляти, а засміявся. Його сміх убив більш, ніж 2000 демонів. Коли Заратустра був дитиною, відбулось багато чудес, що викликало заздрість у темних сил. Багато разів вони посягали на його життя, та даремно. Заратустра був захищений Божественною силою.

Гати («Піснеспіви», частина Авести) змальовують Заратустру як історичну особу, яка наділена всіма людськими пристрастями. В своїх проповідях-піснях пророк бичує своїх супротивників, прихильників старої арійської релігії, яка обожнювала сили природи, виступає проти кривавих жертвопринесень і оргіастичного культа хаоми.

В своїй проповіді Заратустра відокремив добро і зло як дві первісно існуючі в світі природи сили, що не мають між собою нічого спільного. Закликав слідувати добру і відкидати зло. Лише чужі (грецькі) і свої більш пізні ( пізньо-авестські і пехлевійські) джерела огорнули цю живу особистість нимбом легенд, частково уподобивши його своїм древнім мудрецям, або наділивши його та його потомство надприродними атрибутами і завданнями.

Реформаторська діяльність Заратустри відобразилась в наданні іранській релігії того абстрактного характеру, який вражав ще класичних письменників. Головні божества зороастрійського пантеону являють собою уособлення абстрактних ідей, позбавлених плоті: Ахура-Мазда (мудрий господар), Хшатра Варія (краще царство), Хоурватат (цілість), Амертат (безсмертя), Воху Мана (добра думка), Аша Вахішта (краща праведність), Спента Арматі (святе смирення), Сраоша (слухняність).

Деякі представники старого арійського пантеону, з якими боровся Заратустра, поблякли і віднесені до демонів, до світу зла і темряви, з якими дуалістична зороастрійська релігія предписує вести настирну боротьбу.

І все ж старі іранські культи не могли бути знищені повністю, деякі найбільш популярні збереглись. Збереглась прекрасна Ардвісура Анахита, зберігся Митра, бог сонячного світла, і навіть сам п’янкий хаома не зник з культа: приготування і куштування його складає і сьогодні у парсів центральну частину їх літургії.

Справжньою літературною спадщиною Заратустри вважаються згадані гати.

ІЛАРІОН КИЇВСЬКИЙ (?-1053) – давньоруський релігійний мислитель ХІ століття, перший митрополит з русичів. Започаткував теологічні і філософські засади християнства Київського. Іларіон стояв біля витоків філософської, історичної, релігійної думки давньоруського народу. Одна з провідних ідей Іларіона – історія як реалізація Божого плану руху народів до християнської благодаті. З позицій християнської етики розглядав державні проблеми Київської Русі, обстоював її державну, релігійну, національну незалежність. Мислитель акцентував увагу на ідеї розвитку моралі й неминучості переходу від жорстокого регламентування поведінки людини до свободи вибору нею моральних норм.

Основні твори: «Слово про Закон і Благодать», «Молитва до Бога від усієї землі нашої», «Сповідання віри».

ЙОСИП ФЛАВІЙ (бл.37− бл.100) – єврейський історик. Батько Йосипа Флавія належав до священицького роду, а його мати походила з царського роду Хасмонеїв-Маккавеїв. Йосип здобув блискучу освіту, не тільки єврейську, але і грецьку. У віці 26 років він їздив до Риму як захисник декількох іудейських священиків, звинувачених прокуратором Феліксом і відправлених в ланцюгах до Риму.

Тут Йосип завдяки євреїві Алігуру, придворному акторові імператора Нерона, познайомився з дружиною Нерона Попеєю і через неї виклопотав прощення священикам.

Після повернення до Ієрусалиму виявив, що євреї готують повстання проти римського правління, і не відчуваючи ентузіазму, був вимушений до них приєднатися.

Йосипу була доручена оборона Галілеї, тобто північної частини Палестини, проте його дії були малоуспішними і, витримавши 47-денну облогу міста Йотапате, він у 67-му році потрапив у полон до майбутнього імператора Веспасіана. Щоб врятувати собі життя і допомогти співвітчизникам після їх неминучої поразки, Йосип запропонував свої послуги Веспасіану і до кінця війни був перекладачем у нього і його сина Тіта, а також посередником між римлянами і євреями.

Після падіння Ієрусалима в 70-му році Йосип відправився до Риму, де отримав римське громадянство і пенсію.

Йосип відомий працями, що дійшли до нас на грецькій мові – «Іудейська війна» (про повстання 66-70 рр.) і «Іудейські старожитності» (викладена історія євреїв від сотворіння світу до Іудейської війни). Як і трактат «Проти Апіона», вони мали на меті ознайомити античний світ з історією і культурою євреїв і розвінчати стійкі упередження проти цього народу.

КОНФУЦІЙ (Кун Фу-цзи – учитель Кун) (551(2)−479 до н.е.) – давньокитайський філософ дрібношляхетського роду, засновник конфуціанства.

За переказами, Кун-цзи народився в Цзюйфу, в царстві Лу, 21 серпня 551(2) р. до н.е. і жив до 479 р. до н.е. Його сім’я була шляхетного походження, але через бідність у віці сімнадцяти років він змушений був обійняти другорядну посаду в державній адміністрації – хранителя складів і наглядача пасовищ сімейства Ци – однієї з найвпливовіших аристократичних родин царства Лу.

В той самий час Кун-цзи став учителем у традиційних школах, де діти знаті навчалися письму й арифметиці, стрільбі з лука, управлінню колісницями, музиці й ритуалам. Так почалася його вчительська кар’єра.

Вшановуючи Лао-цзи як вчителя, він відвідав його в Лої, духовній столиці Китаю того періоду, і поставив питання про сутність ритуалу. Розвітавшись з Лао-цзи, Конфуцій сказав своїм учням: «Я знаю, що птах літає, звір бігає, риба плаває. Того, хто бігає, можна упіймати в тенети, того, що плаває, - у невід, того, хто літає, - збити стрілою. Що ж до дракона, то я ще не знаю, як його можна впіймати! Сьогодні я зустрівся в Лао-цзи, і він нагадав мені дракона!»

Кун-цзи з Лої (царство Чжоу) повернувся в Лу, і кількість його учнів зросла. Розмірковуючи в похилому віці про пройдений шлях, Учитель сказав: «В п’ятнадцять років я зосередив свої помисли на навчанні. В тридцять здобув самостійність. В сорок я звільнився від сумнівів. У п’ятдесят років я пізнав Волю Неба. У шістдесят я навчився відрізняти правду від неправди. У сімдесят років я став слідувати бажанням свого серця й не порушував ритуалу».

Чотири роки (501-497 до н.е.) Конфуцій був на службі у правителя царства Лу, послідовно піднімаючись службовими східцями. З’явився реальний шанс втілити хоча б частину вчення на практиці. Діяльність Конфуція-чиновника розглядається як невід’ємна частина самого вчення, адже особистий приклад відіграє в його вченні вирішальну роль. Судження мають підкріплятися справами, тим більше коли мова йде про самого Вчителя.

Дані про діяльність Конфуція, на посаді управителя повітом Чжунду вкрай лаконічні: «Минув рік, відколи Дин-гун призначив Кун-цзи управителем Чжунду, і з чотирьох сторін усі стали йому наслідувати».

Пізніше він отримує наступну посаду – помічника начальника управління громадських робіт, потім призначається да сикоу – посада на рівні міністра юстиції. У віці 52 років він обійняв одну з вищих урядових посад царства Лу.

Його методи були настільки ефективними, що через три місяці він реорганізував адміністрацію. На цій високій посаді Конфуцій перебував близько трьох років. Через інтриги правителів сусіднього царства Ци, які боялися посилення царства Лу, було порушено ритуал жертвоприношення в храмі Землі й Неба. Протистуючи, Конфуцій був змушений покинути свою посаду й царство Лу.

Разом з Конфуцієм з Лу пішли кілька десятків його учнів. Почалися роки мандрів, сповнені лиха і випробувань. На дев’ятому році доля, наче зглянувшись, послала Конфуцію втілення довгоочікуваної мрії – вищу урядову посаду, на якій навчений досвідом мислитель міг би реалізувати свої знання.

Проте, опинившись перед моральним вибором, він як «шляхетний муж» відмовився від посади, щоб не порушувати своїх принципів. Демонстративно відмовившись від служби в царстві Вей, він присвятив себе викладацький діяльності й вивченню класичною літератури.

Ще через п’ять років (в 484 до н.е.) він раптово отримав запрошення на батьківщину в царство Лу, де про нього клопоталися його учні. Повернувся він один, за рік до цього в царстві Вей померла його дружина. Він знову набирає учнів, намагаючись передати їм свій ідеал «шляхетного мужа»: яка людина, таке й правління в даній державі. В 479 до н.е. він перервав свої заняття, відчуваючи наближення кінця.

Учителя поховали на березі ріки Сишуй, в тому місці, яке він обрав незадовго до смерті. Могила Конфуція стала місцем паломництва. Наступні покоління спорудили храм Учителя, де був зібраний його одяг, головні убори, музичні інструменти, бричка, книги Кун-цзи.

Добре освічений самоук, Конфуцій намагався покращити людину і людське суспільство на основі традиційних цінностей. Проте його вплив на людей був незначним, і він подався у мандри з метою просвітництва. Своє вчення він викладав у творах, воно досі є каноном конфуціанства.

Відповідно до нього, праведне життя і особливо справедливе правління базуються на п’яти «відносинах» - між правителем і урядовцем, між чоловіком і жінкою, між батьком і сином, старшим і молодшим братами, між друзями. Центральна роль належить родині як взірцю державного устрою.

Вчення Конфуція набуло визнання через 200 років по його смерті. «Літературний збірник Конфуція», компіляція його вчення був опублікований після його смерті. За 300 років після смерті філософа його систему поглядів було прийнято як доктрину Китайської держави. Основні погляди Конфуція викладені в книзі «Лунь юй» (Бесіди і судження»).

ЛАО-ЦЗИ (Старе Немовля, Мудрий Старець) (604 до н.е. – 531 до н.е.) – китайський філософ, що вважається засновником даосизму, автор трактату «Дао де цзін» (Канон Шляху і благодаті, інша назва «Три вози» - написаний на бамбуку, займав три вози). Відомий також як Лі Ер.

Приписане йому вчення «Дао Де Цзін» відноситься до ІІІ століття до н.е.

Центральна категорія філософії Лао-Цзи – «Дао». Надземне Дао є найвищою сутністю, першопричиною всього буття, до якої все знову повертається. Поняття «Дао» означає всезагальний закон, «корінь Неба і Землі», джерело всього сущого, невидимий двигун Всесвіту.

«Де» - конкретний прояв Дао у світі явищ і речей. Обидва початки, Дао і Де складають весь світ. Найвища мудрість полягає в тому, щоб жити просто і невибагливо, прислухатися до вимог природи, її ритмів та голосу Неба.

Вже в ранньому даосизмі Лао-Цзи стає легендарною фігурою, і починається процес його обожнювання. Легенди оповідають про його чудове народження (мати носила його декілька десятків років і народила старим – звідки й ім’я його, «Старе немовля», хоча той же знак «цзи» означав одночасно і поняття «Мудрець», «Мудрий старець») і про його відбуття з Китаю.

Найвідоміший варіант біографії Лао-Цзи повідомляється Сима Цянем: Лао-Цзи народився в царстві Чу на півдні Китаю. Велику частину свого життя він служив хранителем царської бібліотеки держави Чжоу, де зустрічався з Конфуцієм. У похилому віці він відправився з країни на Захід. Коли він досяг прикордонної застави, то її начальник Инь Сі попросив Лао-Цзи розповісти йому про своє вчення. Лао-Цзи виконав його прохання, написавши текст Дао Де Цзін (Канон Шляху і благодаті), де розказав про принципи свого вчення. В ньому він розкрив свої філософські категорії – Дао та Де. В цьому трактаті пропонується принцип «у-вей» («не-дія») як засіб досягнення Дао («шляху») через практику Де – правильної дії.

Багато сучасних дослідників ставлять під сумнів сам факт існування Лао-Цзи. Деякі припускають, що він міг бути старшим сучасником Конфуція, про якого, - на відміну від Конфуція – немає достовірних відомостей ні історичного, ні біографічного характеру. Існують припущення, що Лао-Цзи міг бути автором Дао Де Цзіна, якщо він жив у IV-III століттях до н.е.

Найдавніша біографія Лао-Цзи міститься в розділі «Життєписи» «Історичних записок» (Ши цзи) Сима Цяня (ІІ-І ст. до н.е.). Згідно з цією працею Лао народився у периферійній («варварській») південній державі Чу, яка зберігала архаїчну традицію шаманізма, котра і стала першеджерелом даосизму.

Наступна віха у житті філософа – його служба в центральній із Серединних (споконвіку китайських) держав, у династійному домені Чжоу. Там він був істориком-астрономом, що зберігав палацевий архів. Саме туди, за переказами, до Лао-Цзи прибув Конфуцій із наміром дізнатися, що є благопристойністю і в підсумку порівняв мудреця з незбагненним драконом.

Допускають ідентичність Лао з іншим чусцем (його земляком) Лао-Лай-цзи, що був сучасником Конфуція і написав книгу з 15 глав про «діяльні прояви даосизму», або з головним істориком-астрологом домена Чжоу −Данем, який жив у IV ст. до н.е.

Існують й інші гіпотези про його загадкову біографію. За однією з них, він був одним із зазначених персонажів, що діяли на початку VI до середини IV ст. до н.е. Згідно з іншою – усі ці персонажі, або, принаймні, двоє з них – одна особа, що прожила більше 160 чи навіть більше 200 років (!) завдяки мистецтву «удосконалення Шляху-дао і пестування довголіття».

Перші офіційні відомості про Лао-Цзи (Лао Даня) містяться в текстах IV-III ст. до н.е. Однак уже у ІІ ст. до н.е. його ім’я з’єднується з ім’ям міфічного культового героя Хуан-ді (Жовтий імператор), що позначає родоначальників даосизму.

На рубежі нашої ери починається процес міфологізації Лао-Цзи.

МАРК АВРЕЛІЙ (354-430) – римський філософ-стоїк, імператор. Стоїцизм Марка Аврелія набуває релігійно-містичного характеру. Бог розуміється як першооснова сущого, світовий розум, вища істина. Призначення людини – моральне самовдосконалення, доброчесне життя. Гідне виконання своїх обов’язків, любов до ближнього, справедливість є умовами щасливого життя.

Філософію Марк Аврелій розглядав як життєву мудрість, що вчить людину зберігати гідність в усіх обставинах життя, вказує шлях до щастя.

Основний твір: «На самоті з собою. Роздуми.»

МАРКС КАРЛ (1818-1883) – німецький мислитель, філософ, економіст, громадський діяч, засновник марксизму. У 1839-1841 роках працював над дисертацією «Відмінність між натурфілософією Демокріта і нарфілософією Епікура», отримав ступінь доктора філософії.

Особистою його метою була очікувана ним пролетарська революція.

Вчення К.Маркса складалося з трьох частин: філософії, політекономії, теорії соціалізму. На противагу Г.Гегелю, К.Маркс розробив власний метод – матеріалістичну діалектику і застосовував її до аналізу суспільних явищ. Уперше поширив матеріалізм на сферу суспільного буття. Розвинув матеріалістичне розуміння історії. Головний його принцип – вирішальна роль матеріального виробництва в житті суспільства. У головній праці «Капітал» дав фундаментальний аналіз системи економічних відносин капіталізму, розвинув теорію відчуження.

Основні твори: «Капітал», «Німецька ідеологія», «Свята родина» та ін.

МОЇСЕЙ (івр. − Моше, «взятий (врятований) з води»), в П’ятикнижжі – єврейський пророк і законодавець, основоположник іудаїзму, який об’єднав ізраїльські племена в єдиний народ.

Основне джерело відомостей про Моїсея – це біблейські розповіді на івриті. Його життю і діяльності присвячені чотири книги П’ятикнижжя (Вихід, Левіт, Числа, Другозаконня), що складають епопею Виходу євреїв з Єгипту.

Згідно біблейської легенди, пророк Моїсей очолив у ХІІІ ст. до н.е. ізраїльські племена і звільнив їх з так званого єгипетського полону. Здійснивши ряд чудес, Моїсей начебто вивів єврейський народ з Єгипту і після 40 років мандрів по Сінайській пустелі і тяжких випробувань привів у «землю обетовану» − Палестину.

Згідно легенди, Моїсей реформував віру, отримав від бога скрижалі (кам’яні дошки) з 10 «заповідями». Моїсея вважають автором «П’ятикнижжя – перших п’яти книг Старого завіту.

Історичними дослідженнями доведена міфічність особи Моїсея.

Образ Моїсея як борця за свободу народу використаний в світовій літературі, зокрема в українській (поема І.Франка «Моїсей» та ін.), в образотворчому мистецтві (наприклад, «Моїсей» Мікельанджело).

МУХАММЕД (570-632) – мусульманський пророк, основоположник ісламу. Це зробило його визначною історичною постаттю в світовій історії. Він також був політичним діячем, засновником і головою мусульманської громади (умми), яка в процесі його безпосереднього правління склала сильне і досить велике державне формування на Аравійському півострові. Власне саме за правління Муххамеда більшість арабів було об’єднано в одну державу.

Іслам не наділяє Мухаммеда ніякими надприродними рисами, проте навколо його особи поступово виник цілий ряд легенд про чудеса. Його особа дуже шанується серед мусульман, поширені молитви про нього, а ім’я його використовується як талісман. В деяких ісламських країнах, наприклад, в Сирії є звичай назвати хлопчиків кількома іменами, одним з яких обов’язково є Мухаммед. Народився Мухаммед в місті Мекка в небагатій родині. У віці шести років, після смерті батьків, став сиротою. Надалі виховувався у далеких родичів, а пізніше – в домі свого діда, і змалку був знайомий з торгівлею. Він найнявся вести справи багатої мекканської вдови Хадіджі, з якою одружився у 25 років. Після цього Мухаммед деякий час займався торгівлею, після чого виступив як проповідник. Подружжя мало шестеро дітей, включаючи дочку Фатіму.

Відповідно до легенди, у 610 році, у віці 40 років, Мухаммед почав бачити видіння: звістку про те, що він є пророком Бога. Йому з’явився архангел Джабраїл, який потім у місяці Рамадані уві сні продиктував пророку текст Корану – священної книги мусульман.

У 613 році Мухаммед почав проповідувати, заохочував багатих допомагати бідним, закликав знищувати ідоли. В Мецці він не знайшов значної підтримки, а тільки нажив собі ворогів серед прихильників старих культів, що змусило його у 622 році разом з послідовниками вирушити до Ясріба (Медіни), де мусульманська громада поступово набирала сили. Саме тут сформувалися основні принципи релігійного вчення, ритуалу і організації громади. В Медіні було побудовано першу мечеть, встановлено основні ритуали і обряди – правила молитви, посту та ін.

У 630 році після тривалої боротьби зі своїми релігійними супротивниками Мухаммед переможно повертається до Мекки, де стає начолі великого теократичного державного утворення – Арабського халіфату.

ПОНТІЙ ПІЛАТ – римський правитель Іудеї з 26 до 36 р. н.е., римський вершник. Йосип Флавій і Тацит називають його прокуратором, однак знайдений у 1961 році у Кейсарії напис, що датується періодом правління Пілата, вказує, що він, як і інші римські правителі Іудеї, з 6 до 41 рік мав, вірогідно, титул префекта.

За словами філософа Філона Олександрійського (І ст. н.е.). Пілат був відповідальним за численні жорстокі дії та страти, вчинені без будь-якого суду.

Понтій Пілат став героєм кількох новозавітних апокрифів, а Ефіопська православна церква навіть канонізувала Пілата і його дружину. Дружину Пілата – Прокулу почали ототожнювати з християнкою-римлянкою Клавдією, про яку згадано в одному з послань апостола Павла. Як наслідок, виникло подвійне ім’я – Клавдія Прокула.

Загалом, число історичних свідчень про Понтія Пілата, крім тих, що містяться у Новому Завіті та у творах Філона Олександрійського і Тацита, істотно поступаються числу апокрифічних текстів, пов’язаних з його ім’ям – починаючи з «донесень Пілата Тиберія», згадки про яких зустрічаються вже у авторів ІІ-ІІІ століть, і закінчуючи підробками ХХ століття, наприклад, як «Свідоцтво грека Гермідія» (нібито служив офіційним біографом правителя Іудеї та записав подробиці суду над Ісусом).

Образ Понтія Пілата знайшов відображення у культурі нового часу: в художній літературі (наприклад, «Майстер і Маргарита» М.Булгакова, «Прокуратор Іудеї» А.Франса).

ПРОКОПОВИЧ ФЕОФАН (1681-1736) – український мислитель, богослов, церковний діяч. Понад десять років був професором і ректором Києво-Могилянської Академії, викладав поетику, риторику, філософію, математику, теологію.

Мислитель вважав, що Бог як предвічна мудрість і вседосконалий розум існував до буття світу і є його першопричиною і творцем.

Ядром вчення Ф.Прокоповича про світобудову є поняття природного (фізичного) тіла, яке він розглядав як субстанцію, що складається з матерії і форми.

Суттєве місце в творах Ф.Прокоповича відведено проблемі людини та моралі, теорії держави і права.

Основні твори: «Мистецтво риторики», «Правда волі монаршої у призначенні спадкоємця своєї держави», «Духовний регламент».

СЕНЕКА ЛУЦІЙ АННЕЙ (5 до н.е. – 65 н.е.) – римський філософ, драматург, поет, державний діяч, один з провідних представників стоїцизму, античний мораліст.

Імператриця Агріппіна доручила йому виховання свого єдиного сина Нерона, якому було вже 12 років. Протягом п’яти років Сенека був його вихователем і наставником, сподіваючись виховати правителя-мудреця і втілити в життя ідею «вселенського граду». Він був автором інаугураційної промови Нерона і в період його правління досяг вершин влади й багатства.

Після вбивства за наказом Нерона Агріппіни й смерті друга – воєначальника Бурра (у 62 р.) Сенека відійшов від справ і хотів повернути Нерону всі отримані від нього багатства, але Нерон відмовився прийняти їх назад. Відхід від справ уже не міг врятувати філософа. Кривавий імператор Нерон відчував, що сама особа Сенеки, яка завжди втілювала для нього норму і заборону, є певною перешкодою на його шляху. І коли у 65 році було розкрито змову Пісона, Нерон, незважаючи на майже доведену непричетність Сенеки, наказує своєму наставнику померти. Виконуючи наказ імператора, Сенека покінчив із собою, його смерть нагадувала сучасникам смерть Сократа.

Дотримуючись доктрини стоїків, Сенека вважав, що все складається з матерії та Бога. В основі природи лежить Логос – розум, розлитий у всьому сущому, який забезпечує бездушним предметам «стійкий стан», рослинам – «проростання», тваринам – «саморух», а в людях і богах виступає як розум у власному смислі.

Сенека ототожнював Бога з природою, а природу – з Богом. На його думку, над світом панує доля як Божественна воля, яку людина не в змозі змінити. Сенека стверджував, що людина здатна досягти мудрості, яка дозволить визначати вчинки розумом, а не обставинами, досягти внутрішнього спокою і мужності, духовної незалежності від зовнішніх обставин життя.

Основні його твори: «Моральні листи до Луцилія», «Дослідження про природу», «Про блаженне життя», «Про спокій душі», «Про дозвілля», «Діалоги» та ін.

Слава Сенеки не щезла зі смертю філософа. Річка забуття поглинула багато творів античних письменників і філософів. Творам Сенеки пощастило. Їх переписували ще в Середньовіччі. Сенека не зник з обріїв європейської культури і в добу книгодрукування.

До особи Сенеки та його творів звертатимуться постійно, бо вони більш цілісні, ніж його життя, замішане на компромісах.

ФІЛОН ОЛЕКСАНДРІЙСЬКИЙ (бл.25 до н.е. – 50 н.е.) – видатний представник єврейського еллінізму, центром якого була Олександрія. Богослов, апологет іудейства, який своїми працями мав сильний вплив на богословський світогляд своїм екзегетичним (гр. «екзегеза» - тлумачення) методом і своїм вченням про Логос.

Філон намагався пов’язати догми іудейської релігії з грецькою філософією (Платона, стоїків, Піфагора). Він є автором вчення про Логос, якого він втілює то у вигляді вищої ідеї, то у вигляді верховного архангела (намісника Божого). Згідно з його вченням, істинність платонівської і стоїцької філософії полягає, передусім, у Торі. Іудейські закони – закони природи, які важливі для всіх людей. Людину він вважав інтелектуальною істотою. Головним завданням людини є наслідування Логосу і уподобання Богу шляхом екстазу.

Як філософ Філон був прихильником еклектичного (від гр. «еклектікос» - вибираючий; еклектизм – відсутність єдності, цілісності, послідовності в переконаннях) платонізму, сильно забарвленого стоїцизмом, який набув широкого поширення в Олександрії. Подібно до інших сучасних йому еклектиків, він вбачає у такому вченні загальну суть всієї грецької філософії, разом з тим, подібно до інших іудеїв-еліністів, визнає джерелом грецької мудрості святе одкровення Старого Завіту, з якого, на його думку, черпали знання давні філософи.

Книги Моїсея, за Філоном, боговдуховлені, де в кожній літері не тільки єврейського оригіналу, але й того грецького перекладу, який використовував Філон, вміщують в образній, своєрідній формі вчення Платона, Піфагора, Зенона і Клеанфа. Тому найзначніші твори Філона є по суті коментарями до святих книг (головним чином книги Буття), які дають тлумачення їх в світлі популярної тоді грецької філософії.

Надчуттєва істина пристосовується до людської немічі, обгортається в алегоричну форму, все Писання є алегорія, і задача тлумача полягає в тому, щоб розкрити «духовний» зміст, захований в цій алегорії.

Таким чином, Філон є посередником між філософією і Божим одкровенням – і в цьому його значення. Його віра в універсальну розумність слова Божого, яка яскраво виражена в його (Філона) екзегетиці і в його вченні про Логос, зробила його вчителем і попередником наступних апологетів і богословів, особливо олександрійської школи.

В космології Філон Олександрійський розвиває популярну теодицею (з грець. – «виправдання бога») стоїків, у психології – слідує платонізованим стоїкам. Він тлумачить біблійний переказ про гріхопадіння в світлі вчення Платона: душа існує завдяки Богу, зарікання від усього кінцевого, самозречення; найвища мета – містичне, безпосереднє возз’єднання з Богом у блаженстві екстазу.

ФОМА АКВІНСЬКИЙ (1225-1274) – середньовічний філософ, теолог, систематизатор схоластики на основі християнського арістотелізму. Оригінальність його творчості полягає в пристосуванні вчення Арістотеля, майже не змінюючи його, до християнської догми, застосування ідей неоплатонізму.

В історію філософії і теології увійшов як видатний мислитель, який головним принципом філософії вважав гармонію віри та розуму. Вважав що розум здатний раціонально довести буття Бога. Створив цілісну філософську систему томізму.

Основні твори: «Про істину», «Сума теології», «Про вічність світу».