4. Історія політичної етики

Проблема співвідношення етики й політики вперше виразно постала ще за часів античності. Чітке означення проблематики етики та політики у їх співвідношенні пов'язується із роботами Аристотеля. Проте його попередники (Сократ, Платон) по-своєму торкалися проблем найкращого устрою спільного життя і досягнення людського щастя в ньому.

Пошук соціальної гармонії передбачав звернення до ідеї блага в її найширшому етичному розумінні. Так, у Платона найкраще за устроєм суспільне упорядкування ("Держава", "Закони"), що втілює істинні принципи людського спільного життя детерміноване онтологічно первісним (як квінтесенція сущого) благом. Це ідея, що притягує до себе, організує і сповнює сенсом людське буття. Поза ним навіть щастя (суто людська, на відміну від божественної, ціль) не може бути істинним. Ідеальна політична влада і є інструментом здійснення блага як загальної мети. Для Платона істинна політика - це політика, що розчинена в ідеях істини та блага.

Більше того, і єдність людей визначена саме тим, що і для людини найважливіше бути підпорядкованим ідеї. Тому саме наймудріші за Платоном достойні бути правителями. Не розвиваючи власне етики як спеціальної царини роздумів, Платон своєю філософією виголошує тотожність розумного та етичного (як панування ідеї блага) і, в той же час, розуміє їх силою організуючою державу, ототожнюючи власне етичне і політичне. Адже влада ідей є повним і безсумнівним пануванням над умами. І така влада непорушна і остаточна.

У розумінні Платона недосконалість реальної влади перекривається розмірковуваннями про істинне і моральне. Той, хто пізнав істину, вже нічим іншим, крім цієї істини, крім блага не буде керуватися. Адже лад людського життя у прямій залежності від вищого ладу ("царства ідей"), який дається людині в її розумі. Сприймаючи його як людську чесноту (моральну якість), Платон знаходить у розумі опосередкування між світом вічних істин і світом конечним та помилковим, тим самим озброюючи людину на шляхах досягнення єдності з самим собою, свободи від пристрастей, самовладання і як результат - щастя.

У Аристотеля виникнення етики як спеціальної предметної галузі знань нерозривно пов'язувалось із політикою, яка ставала об'єктом спеціального теоретичного дослідження. Бо дослідження етики як учення про чесноти як якості людського характеру передбачалось не стільки задля озброєння людини на шляху до щастя, скільки задля визначення належних умов (загального та вищого блага і користі) спільного існування в практиці полісного життя.

Аристотель розглядав етику й політику в межах єдиної системи - як галузі практичного знання. Більше того, домінантні риси етичної орієнтації, визначенні Аристотелем (ідея блага, сфера публічних стосунків як основна царина етичного самовизначення особи та ін.)

Отже, в центрі аристотелівської етики - політичні питання, що власне і роблять його етику політичною педагогікою та політичною етикою. Як і загалом антична філософія, етика Аристотеля була намаганням осмислити оптимальні умови для упорядкування життєдіяльності полісу, його управління.

Етика й політика в Аристотеля невід'ємні в людському прагненні до «доброго життя» (евдемонії) разом з іншими і для інших у справедливих інституціях. Моральний сенс спрямування до блага (суспільного) поєднується з індивідуальним людським бажанням щастя. А у відкритих публічних стосунках проходить процес етичного самовизначення особи.

Специфічно людські риси: прагнення до блага і стосунки з іншими у вченні Аристотеля вписані в загальний емпіричний простір (поліс), який виявляє цілісну природу античної етики "етосу".

Досліджуючи реальну політичну практику (доробок аристотелівської школи - 158 монографій із серії "Політій"), філософ визначає політичне життя одним з основних способів людського буття, що надає існуванню людини певного особливого спрямування і властивостей.

Політика для Аристотеля - це спілкування «в найбільш досконалій його формі, котра дає людям повну можливість жити відповідно до їх прагнень», «спілкування, що є найважливішим з усіх і обіймає собою усі інші спілкування».

Політичне життя, за Аристотелем, передбачає єдність етичної і політичної проблематики людського буття загалом. Така взаємодія етики й політики засвідчує цілісність гармонійності світоглядних настанов культури античності, дух і цінності якої відобразились у творчості Аристотеля. Проте теорія Аристотеля все ж таки була певним ідеальним моделюванням в ситуації кризової доби античного класичного полісу. Філософ, досліджуючи найважливіші риси досконалого державного устрою, веде мову про бажане. Його інтенції були саме пошуком оптимального обґрунтування належного, яке б дало наснагу для вирішення суперечок та проблем реальної політичної практики першої третини IV ст. до н. е.

Якщо античність у своїй полісній формі організації життєдіяльності давала підстави до співвідносності політики та етики, теократія середньовічної доби знімала проблему як таку, то вже становлення новоєвропейської цивілізації, розпочате добою Відродження, поклало початок розрізнення політичної та моральної сфери (аж до взаємного виключення у найрадикальніших підходах).

Хоча пізніше за часів Відродження генетична спорідненість цих практичних сфер була переглянута у вченні Ніколо Макіавеллі не на користь їх єдності, а в світлі підпорядкування морального вибору політичним інтересом, характер їх взаємин не набув остаточної визначеності.

Персоналія Ніколо Макіавеллі є показовою щодо теоретичного обґрунтування протиставлення політики та моралі як різних сфер за вихідними інтересами та кінцевими ідеалами. Однак слід ураховувати, що він ввійшов у теоретичну спадщину політичної та етичної науки не тільки теорією об'єктивної, емансипованої від моралі та релігійних авторитетів політики, раціоналізацією та систематизацією політичної практики, а й пропагандою певної політичної етики. Якраз у його концепції, за якою мораль не тільки відділена від політики, а й навіть підпорядкована їй, мають місце політико-етичні приписи щодо норм політичного аморалізму як засобу досягнення загального блага, вигоди та самозбереження. Критика недієвих абсолютних моральних стандартів була пропозицією дієвої політичної етики, яка орієнтується на конкретно-ситуативний результат. Хоча у питанні співвідношення політики та моралі саме Макіавеллі став родоначальником досить жорсткого протиставлення цих двох сфер.

Політика, за Макіавеллі, приречена на злодіяння. Діючий політик не повинен боятися вершити злі дії, бо саме злочин є основним принципом в політиці, де мета виправдовує засоби. "Державцю, що бажає зберегти свою владу, потрібно навчитися бути не добрим і використовувати це вміння у випадку необхідності" (Н Макіавеллі).

Мораль, яку використовують в політиці, - це хитрування та лицемірство заради прикриття егоїстичних інтересів та маніпулювання чужою волею. Недалекі від цього і звичайна мораль та людські норови, про які Макіавеллі дотримувався самої поганої думки, змальовуючи реалії повсякденного життя. Саме через це філософ в своїй політичній етичній позиції повністю вилучає моральну метафізику, ідеологію, абстрактно належне, що перебуває по ту сторону життєвих обставин та колізій. Така чиста мораль несумісна з реальністю політики. В цілому її вплив на суспільне життя є незначним. Тому мораль не може бути корисною політиці, тим більше, бути співвідносною з нею.

Оцінюючи своєрідну теоретичну позицію Макіавеллі, варто відмітити, що вона, в свою чергу, пов'язана із специфікою історичного соціально-політичного моменту. Саме цілі боротьби за політичну автономію Флоренції в буремні часи пізнього Відродження придали тої перебільшеної цинічності, якою означена політична позиція Макіавеллі в обґрунтуванні виправдання будь-яких засобів в досягненні цілі - політичного владарювання.

Проте позиція Макіавеллі не стала ситуативним винятком, а мала в подальшому як своїх прибічників, так і критиків. Варто лише навести ряд висловлень з цього приводу, які засвідчують традиційний поділ думок по проблемі співвідношення моралі та політики. До моральних нігілістів у сфері політики можна залучити соціальних філософів, соціологів, політологів XVIII - XIX ст., які, досліджуючи досить жорстокі політичні реалії того часу, все більше стверджувались у думці, що політика є "брудною справою". Показовими є думки: "Не треба безпосередньо займатися політикою, щоб пересвідчитися в тім, як сильно її звичаї суперечать моралі і розуму" (ПІ. Монтеск'є); "Хто шукає спасіння своєї душі, той шукає його не на шляхах політики, яка має зовсім інші завдання, які можна розв'язати тільки при допомозі насилля" (М. Вебер).

Проблематика взаємозалежності політики і етики актуалізувалась у період самоусвідомлення європейської спільноти у процесах розбудови державності за Нових часів. Поглинання моралі державним законом і власне підпорядкування етики політикою обґрунтовувалось в філософських розвідках Т. Гоббса, Дж. Локка, А. Гельвеція, в подальшому становленні останньої спеціальною професійною сферою соціального буття.

Остаточне визначення політики як спеціалізованої діяльності, що вимагає особливої етики утвердилось у соціології М.Вебера в період кризи європейської культурної самосвідомості в складних соціально-політичних колізіях початку XX ст. Цим було покладено початок розробки спеціальної політико-етичної тематики представниками соціологічного та антропологічного підходу до вивчення політики. Утвердилась традиція розведення "етики переконань" та "етики відповідальності" (М. Вебер), "етики успіху" (М. Шелер) в політичній діяльності.

Однак глибока системна криза, з якою європейська спільнота вийшла із двох воєн, розпад системи ціннісних орієнтирів, певна дискредитація ліберальної традиції 60-х років XX ст., підрив авторитету державної політики, а у подальших роках криза управління, довіри, ідеології, нарешті економіки, моралі, політики з новою силою актуалізували перегляд взаємовпливу політики і моралі, чим викликали вже політичну етику як рефлексію цієї проблеми, ввівши її до складу багатьох філософських та політологічних досліджень.