1.Поняття інтелектуальної діяльності та права інтелектуальної власності.

Інтелектуальна діяльність — одна з форм життєдіяльності людини, сутнісна основа процесу створення інтелектуального продукту та відтворення інтелектуального капіталу, найпотужніша рушійна сила розвитку людської цивілізації. Вона спирається на сукупність досягнень науки, культури, традиції та духовні цінності, накопичені людством протягом тисячоліть.

Інтелектуальна діяльність поєднує два взаємопов'язані аспекти: репродуктивний — спрямований на вирішення стандартних завдань, досягнення заданих результатів, застосування відомих алгоритмів та типових засобів; творчий (продуктивний) — спрямований на вирішення нестандартних завдань, які вимагають створення нових (неповторних, оригінальних, унікальних) або нестандартного застосування відомих засобів у принципово нових ситуаціях, які не мають аналогів у минулому.

Творча (продуктивна) праця спрямована на створення і впровадження інновацій. Водночас її результатом є не лише новий інтелектуальний продукт, а й інтелектуальний розвиток самої особистості.

Стаття 418. Поняття права інтелектуальної власності

1. Право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом.

2. Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності визначається цим Кодексом та іншим законом.

3. Право інтелектуальної власності є непорушним. Ніхто не може бути позбавлений права інтелектуальної власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених законом.

2.Співвідношення права інтелектуальної власності та права власності.

Стаття 419. Співвідношення права інтелектуальної власності та права власності

1. Право інтелектуальної власності та право власності на річ не залежать одне від одного.

2. Перехід права на об'єкт права інтелектуальної власності не означає переходу права власності на річ.

3. Перехід права власності на річ не означає переходу права на об'єкт права інтелектуальної власності.

3. Теорії та концепції правової природи права інтелектуальної власності.

Слід зазначити, що основна дискусія виникла практично одночасно з появою самого поняття «інтелектуальна власність» і ведеться представниками різних напрямів правової науки протягом багатьох десятків років з невщухаючим ентузіазмом. Основне питання, яке обговорюється, — чи доречний термін «інтелектуальна власність» і чи несе він у собі тотожність, схожість чи взагалі будь-який зв’язок з поняттям «власність», а звідси — чи можна вивести поняття «право інтелектуальної власності» через поняття «права власності».

Загалом калейдоскоп теорій та уявлень про сутність інтелектуальної власності та права інтелектуальної власності вражає уяву навіть досвідченого науковця. Це теорія привілеїв і договірна, теорія промислової власності та нематеріальна (імматеріальна), теорія особового права (або персональна) і теорія інтелектуальних прав, деліктна доктрина інтелектуальної власності та рентна конструкція, теорія вічної промислової власності, й, нарешті дві основні теорії права інтелектуальної власності, кожна з яких має своїх палких прихильників і опонентів в усі часи існування поняття права інтелектуальної власності — це проприєтарна теорія (теорія власності та теорія квазівласності) і теорія виключних природних прав.

Представники проприєтарної теорії ототожнюють права авторів та інших осіб на продукти творчої діяльності з правом власності на матеріальні об’єкти. Перед ними одразу постала проблема визначення змісту правомочностей власника, способів охорони цієї власності, правових форм передачі цієї власності іншим особам. Отже, будь-який винахід чи відкриття було проголошено власністю його автора, а згодом постало питання про поширення облігаторного підходу і на твори літератури, мистецтва і науки. За суб’єктом права власності на «нетілесні» об’єкти було визнано ті ж правомочності, які належали власникам «тілесних об’єктів»: право володіння, право користування і право розпорядження.

На відміну від попередньої, теорія виключних прав у своїй основі була побудована на тому, що в самій природі виключного права знаходиться заборонна функція, яка дозволяє патентоволодільцю виключити третіх осіб із несанкціонованого використання запатентованого винаходу, і це право є факультативним. Отже, виключне право дозволяє заборонити використання цього права будь-якій третій особі.

Наукові дискусії щодо визначення сутності та природи права інтелектуальної власності розпочалися ще у середині XVIII ст. і тривають до сьогодні. Вивчення природи права інтелектуальної власності безпосередньо пов’язане з таким важливим й актуальним аспектом, як захист прав інтелектуальної власності. Саме тому від результатів цих досліджень залежить вирішення багатьох практичних проблем.

Проблеми природи та сутності права інтелектуальної власності останнім часом досліджували російські та вітчизняні вчені В. А. Дозорцев, О. В. Калятін, О. П. Сергєєв, О. А. Підопригора, О. О. Підопригора, Р. Б. Шишка, А. С . Довгерт, О. Д. Святоцький, Ю. Л. Бошицький та ін. Проте на сьогодні жодна із запропонованих ними концепцій, теорій чи підходів до визначення природи та змісту права інтелектуальної власності не є загальновизнаною чи домінуючою в теорії сучасного цивільного права. Саме тому необхідне здійснення комплексного дослідження визначення наукової проблематики, вивчення та аналіз основних теорій природи права інтелектуальної власності, процес їх розвитку у часі і просторі, аналіз відмінностей між правом власності та правом інтелектуальної власності, визначення доцільності використання терміна „інтелектуальна власність” у юридичній науці та національному законодавстві.

Поняття інтелектуальна власність як економічна та юридична категорії з’явилися порівняно недавно. Відповідно, протягом певного періоду часу ці категорії змінювалися, доповнювалися, відбувався постійний пошук більш прийнятних визначень і тлумачень зазначених категорій. Особливо це питання загострювалося на переломних етапах розвитку суспільства, держави та права.

Для того, щоб зрозуміти сутність права інтелектуальної власності, особливість та специфіку її правового регулювання, необхідно насамперед простежити історію, еволюцію та гносеологію розвитку законодавства про інтелектуальну власність, становлення її теоретичних засад та практики закріплення у нормативних актах. Загалом необхідно відзначити, що проблема права інтелектуальної власності, а також питання про соціально-економічну і правову значущість результатів творчої діяльності на відміну від інших галузей та інститутів цивільного права в Україні має достатньо молоду історію свого розвитку як із точки зору її нормативного забезпечення, так і пояснення сутності та правової природи. Отже, необхідно звернутися до витоків цього правового феномену.

Згадуючи про римське приватно право, потрібно відзначити, що немайнові відносини у праві Стародавнього Риму мали досить обмежене регулювання. І хоча сьогодні ми є свідками наявності високого розвитку культури, мистецтва та християнства античності, відносини, які складалися між авторами певних творів, особливого регулювання не мали. Зазвичай вони будувалися на основі договору найму робіт для розпису громадських та інших будівель чи договору купівлі-продажу. Тобто за тих часів результат роботи і її матеріальний носій повністю зливалися в одне ціле, а загрози незаконного тиражування та подальшого економічного використання результатів творчої праці не виникало. Винагорода авторам була за їх роботою від покупця носія твору. Однак хоча в римському праві немає прямих натяків на врегулювання відносин власності на результати творчої діяльності, можна відзначити справжній розцвіт мистецтва і технічної думки того часу. Крім того, відомо, що ще за часів античності суворо засуджувалось запозичення та спотворення чужого твору. А на невільницьких ринках Стародавнього Риму та Греції представників творчих професій оцінювали набагато вище, ніж простих рабів. Однак, справді античний світ не знав нічого подібного до сучасного права інтелектуальної власності, що пояснюється особливістю існуючих у той час економічних відносин та системи виробництв [1, 8– 13].

Інтелектуальна власність була властива розумним істотам від моменту їх появи. Проте в економічному обігу результати інтелектуальної діяльності з’явилися лише наприкінці XVIII ст. Перше згадування про інтелектуальну власність сягає часів Великої французької революції XVIII ст., коли поширення набула теорія природного права, відповідно до якої все зроблене людиною (чи то матеріальні об’єкти чи то результати творчої праці) визнається її власністю, а сама людина має виключне право розпоряджатися результатами власної творчої праці.

Наприкінці XVIII та у ХІХ ст. панівною стала теорія права власності. Як згадувалося вище, виникнення терміна „інтелектуальна власність” пов’язують з французьким законодавством XVIII ст. та французьким пропрієтарним підходом до авторських і патентних прав. Логічним наслідком цього підходу стало закріплення у французькому законодавстві понять „літературна власність”, „промислова власність”, „інтелектуальна власність”. У законодавчих актах США, Данії, Пруссії, Норвегії, Саксонії та ін. країн авторське право визначалось як „найсвятіший вид власності”. У своїй основі такий підхід спирався, передусім, на теорію природного права, а по-друге, був зумовлений розвитком капіталістичних відносин, для яких стало актуальним питання про вільний обіг прав на результати інтелектуальної діяльності. За тих часів право власності здавалося найкращою конструкцією, яка б могла чітко визначити та забезпечити панування творця і право власника над результатом інтелектуальної діяльності, а також забезпечити „святість та недоторканість” об’єктів інтелектуальної власності