Глава 6. Земельні відносини і землеустрій у Радянській Україні

6.1. Скасування приватної власності на землю як етап реформування земельних відносин (1917 - 1920 рр.)

Під керівництвом партії більшовиків велика пролетарська революція 25 жовтня (7 листопада) 1917 р. скинула Тимчасовий уряд буржуазії. Другий Всеросійський з'їзд Рад оголосив про перехід влади до рук Рад. Одним з перших декретів радянської влади, за пропозицією В.І. Леніна, був Декрет про землю.

Декрет скасував приватну власність на землю, перетворив шляхом конфіскації без будь-якого викупу усю землю на загальнонародне надбання. Землі поміщиків, буржуазії, удільні, церковні, монастирські, як і всі інші землі «нетрудового» володіння, стали загальнонародною власністю у зв'язку з переходом державної влади до «рук» народу. Націоналізацію земель трудового селянства проведено без застосування конфіскації в результаті загального скасування права приватної власності на всі землі. В окремому пункті Декрету про землю записано, що «землі рядових селян і рядових козаків не конфіскуються» [1. с. 20], вони залишаються у їхньому користуванні, але без права продажу і купівлі. Націоналізовані землі становили загальнонародний земельний фонд, частина якого не підлягала розподілу. Основну частину цих земель було розподілено в селянське користування. До Декрету про землю В.І. Леніним був включений Селянський наказ, який передбачав зрівняльний розподіл землі в Індивідуальне користування за трудовими і споживчими нормами, а також періодичні перерозподіли землі залежно від зростання населення.

Таким чином, скасування Декретом про землю приватно і встановлення загальнонародної власності на землю стало повсюди основою революційного перетворення земельних відносин. Постанова Другого Всеросійського з'їзду Рад робітничих і солдатських депутатів стала законом, чинність якого поширювалась на всю країну, а отже, й на територію тих українських губерній, які тоді входили до складу колишньої Російської держави.

Від України в роботі з'їзду взяло участь 110 депутатів з 8 губерній, що становило близько 18 % усіх депутатів.

Українські депутати разом з іншими учасниками з'їзду Рад затвердили Декрет про землю і доданий до нього Селянський наказ як закон, що підлягає негайному проведенню в життя. Після розповсюдження Декрету про землю в Україні селяни почали відбирати у поміщиків їхні маєтки, описувати конфісковане майно і приступили до розподілу землі. У Чернігівській, Харківській, Подільській та інших губерніях вже у 1917 р. селяни захоплювали маєтки з живим і мертвим реманентом, землю оголошували народним майном [9, с. 87].

На початку 1910 р. у Катеринославській, Полтавській, Харківській, Херсонській, Чернігівській та інших губерніях відбувались губернські і повітові з'їзди Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів, які встановлювали правила розподілу поміщицьких земель [4, с. 36 - 39].

Дальший розвиток земельних відносин в Україні пов'язаний з роботою Другого Всеукраїнського з'їзду Рад, який відбувся у Катеринославі (Дніпропетровськ) 6 березня 1918 р. [19], і прийняв Тимчасове положення про соціалізацію землі. Це в основному були перші 18 статей проекту закону про соціалізацію землі, який розглядався селянською секцією Третього Всеросійського з'їзду Рад і з'їздом земельних комітетів 17-18 січня 1918 р. Вони підтвердили скасування назавжди і без будь-якого викупу приватної власності на землю. Земля розподілялася між селянами на засадах зрівнялівки таким чином, щоб забезпечити повне використання трудових ресурсів і безбідне існування трудівників села. Закон про соціалізацію землі був прийнятий Третім Всеросійським з'їздом Рад, і як Тимчасове положення надав переваги на користування землею і одержання допомоги від держави трудовим сільськогосподарським комунам і товариствам, які переходили до громадського обробітку землі. Він передбачав і організацію державних радянських господарств на базі церковних і поміщицьких земель.

У подальшому земельна політика радянського уряду України виходила з ідей, сформульованих у Положенні про соціалістичне землевпорядкування і про заходи переходу до соціа-лістичногоземлеробства, обговореного на Харківському губернському з'їзді Рад 20 лютого 1919 р. і схваленого Третім Всеукраїнським з'їздом Рад. У цьому законодавчому акті націоналізація землі дістала найчіткіше і завершене правове оформлення, де першою статтею скасовувалась приватна власність на землю і вся земля в межах УРСР вважалась єдиним державним фондом.

Принцип єдності земельного фонду, відмічений у Положенні про соціалістичне землевпорядкування 1917 р., вказує, що скільки б земля не перерозподілялася між користувачами, вона становить неподільний об'єкт права власності,, носієм якого є держава. На цій державній землі повинно було бути створене єдине, планомірно організоване в державному масштабі, «виробниче господарство, яке постачає Радянській республіці найбільшу кількість господарських благ при найменшій затраті народної праці» (ст. 5). Створення такого єдиного громадського господарства означало організацію сільського господарства на основі соціалізму з переходом від одноосібних форм землекористування до товариських. Цей висновок напрошується з того, що закон оголосив усі види одноосібного землекористування тимчасовими і такими, що відживають, та орієнтував увесь земельний устрій на першочергову організацію радянських комун і товариств щодо громадського обробітку землі.

Такий напрям земельної реформи не враховував реальних можливостей і невідкладних потреб українського села. Слід було б, ліквідовуючи поміщицьке землеволодіння, насамперед передати необхідну селянам конфісковану землю і цим самим виконати перед ними обіцяне. Проте першочергова організація численних радгоспів у конфіскованих маєтках без попереднього задоволення земельних потреб селян суміжних сіл викликала їхнє незадоволення, адже вони жили надією на одержання землі «своїх» поміщиків. Декрет Ради Народних Комісарів України від 16 січня 1919 р. про націоналізацію цукрової промисловості закріпив за заводами усі землі цукрозаводчиків і поміщиків, до сівозмін яких входили за останні п'ять років посіви цукрових буряків у повному складі з усіма угіддями.

Це зумовило численні протести малоземельних і безземельних селян, які проживали на цих територіях.

Тому вже 16 травня того самого року Раднарком України на зміну попередньому декрету затвердив новий Декрет про націоналізацію цукрової промисловості, згідно з яким за цукровими заводами закріплювалися лише землі цукрових сівозмін. При цьому передбачалося, що «клини вказаних сівозмін, призначені під посів хлібів, передаються у тимчасове користування селян, за винятком частини, необхідної для задоволення фуражної, продовольчої та насіннєвої потреб заводів і господарств Головцукру» [13, с. 140]. Це дало можливість хоча і не повністю, але частково задовольнити потреби селян.

Виконуючи інструкцію Наркомзему України від 6 березня 1919 р. з розподілу земель, земельні органи на місцях пробува^ ли форсувати насадження комун, не завжди дотримуючись принципу добровільності. Після відведення конфіскованих земель для радгоспів і комун решта їх розподілялася в одноосібне користування селян. За інструкцією Наркомзему спочатку треба було встановити волосні межі і визначити норми виділення землі, з урахуванням яких і провести відведення землі окремим селам і громадам. Через нестачу землевпорядних кадрів насамперед виконувались землевпорядні роботи на землях радгоспів і цукрових заводів. А розподіл конфіскованих земель між селянами проводився весною 1919 р., здебільшого самими селянами за рішеннями сільських сходів, волосних зборів і повітових з'їздів. Тому землю ділили по-різному, за різними нормами.

Така земельна політика не задовольняла селян. 22 січня 1920 р. були опубліковані «Основні засади організації земельної справи на Україні», а 5 лютого 1920 р. — Закон про землю. Цей закон встановив, що тільки трудящі мають право користуватися землею, а їхнє землекористування є недоторканим і має ті форми, які склалися. Усі раніше конфісковані землі переходять у користування всього українського трудового народу і призначаються дЛя першочергового забезпечення безземельних і малоземельних селян та землеробських робітників.

Утворені у 1919 р. радянські господарства теж передавалися селянам, які потребували землі. Винятком мали бути ті господарства, котрі з відома самих селян і після належного обстеження могли стати взірцевими господарствами, дослідними станціями тощо.

Маючи на меті показати селянам, що радянська влада надає їм повну можливість самим вибирати форми землекористування і не допускає жодного примусу в організації колективних господарств, нарком землеробства Д.З. Мануїльський розповсюдив лозунг: «Ніяких комун, окрім трудових об'єднань, заснованих за почином місцевих селян, без жодного стороннього впливу». Спеціальним наказом він запропонував земельним відділам довести цю заяву до кожного села, щоб зникли побоювання у селян перед «комунією».

20 березня 1920 р. IV конференція КП(б)У поставила завдання ліквідувати вплив на селі куркульства (читай заможних селян), розшарувати село, звільнити бідноту від засилля куркулів, створити на селі бойові класові організації пролетарських і на-півпролетарських верств, які б стали твердою опорою для здійснення заходів радянської влади [6, с. 51]. У результаті відповідно до декрету Всеукраїнського ЦВК від 9 травня 1920 р. на селі створюються комітети незаможних селян. На них покладалося: 1) швидко втілити у життя закон про наділення землею і реманентом безземельних і малоземельних селян; 2) втілити у життя закон про хлібну розверстку і забезпечення сільської бідноти частиною заготовленого хліба; 3) сприяти радянській владі у боротьбі за її утвердження на селі (боротьба з бандитизмом, неписьменністю, засиллям куркулів) [10, с, 95].

Внаслідок цього на селі розгорнулася боротьба з так званим куркульством, експропріацією куркуля. Хто ці селяни були насправді показано в табл. 4 [9, с. 120].

Таблиця 4

Дані Коростишівського земельного відділу про кількість будівель та реманенту, відібраних у куркулів (1923 р.)

	Будівлі та реманент
Куркулі	хата	клуня	хлів	плуг	борона	культиватор	граблі
Грабар Олекса	1	1	2	1	2	1
Мищенко Мирон	1	1	2	1	2	1
Масленко Федір	1	1		1	2
Бондаренко Іван	1	1	1	1	2	1
Юхимчик Іван	1	2	2	1	2	1	1
Гурман Антон	2	2	1	1	2	1
Ярошевський Владислав	1	2	2	2	2
Всього	8	10	10	8	14	5	1

Розкуркулення стосувалося насамперед селян, наділи І куплені землі яких перевищували середні розміри. Таким чином, зрівняльний розподіл землі, здійснений спочатку всім селянством щодо поміщицьких земель, був поширений біднотою і на заможних селян.

При розподілі землі, як правило, встановлювались так звані трудові норми на сім'ю, або сгґоживчі норми з розрахунку на їдця чи на душу населення, з урахуванням земельних ресурсів волості і повіту та населення, яке потребувало землі. Так в Кременчуцькому повіті з'їзд завідуючих волосними земельними відділами у лютому 1919 р. встановив такі максимальні трудові норми залежно від складу сім'ї: на 2 - 4 чол. - 10 десятин; на 5 - 7 чол. - 12; на 8 - 10 чол. - 14; на 13 чол. і більше -15 десятин [9, с. 100]. Пізніше ці норми були переглянуті і поділені на три категорії з особливими нормами на їдця: 1) чорноземні ґрунти і садибні землі - 1,5 десятини; 2) супіски, луки і заплави - 2 десятини; 3) солонці і круті схили - 2,25 десятини [9, с. 100].

Організовуючи на місцях вилучення куркульських надлишків землі і наділення нею бідноти, земельні органи виробили губернські і повітові норми. Так в повітах Київської губернії у 1921 р. були встановлені такі норми: Бердичівський -0,99 десятини на душу населення; Білоцерківський - 0,58; Звенигородський - 0,52; Канівський - 0,5; Київський - 1,1; Липовецький - 0,5; Радомишльський - 1,25; Сквирський - 0,72; Таращанський - 0,76; Уманський - 0,7; Чорнобильський - 1,5; в середньому по губернії - 0,84. Ці норми були орієнтовними і могли змінюватись кожним повітом залежно від ґрунтових умов і розміру наявного земельного фонду [9, с. 115].

Граничні норми залишення землі в Київській губернії були визначені за ґрунтовими групами у таких розмірах: чорнозем - 1 десятина на душу населення, деградований чорнозем - 1,2; сірі лісові ґрунти - 1,4; підзолисті суглинки - 2; підзолисті супіски - 2,5; піски - 3,25.

У Подільській губернії гранична норма залишення землі на душу населення була встановлена за чотирма ґрунтовими групами: перша група - 1; друга група - 1,2; третя група - 1,5; четверта група - 2,5 десятини.

Частина куркульських земель була передана бідноті, яка нерідко відмовлялася від землі, або ж брала невеличкі ділянки, які могла обробляти.

Оцінюючи в цілому процес зрівняльного розподілу конфіскованої землі між безземельними і малоземельними селянами, слід відзначити, що значна частина конфіскованої землі була передана селянству.