Глава 3. Землеустрій у період існування кріпосного права

Початок XIX століття характеризується розпадом господарсько-кріпосницької системи і виникненням нового капіталістичного ладу, а процес його зародження — розвитком промисловості в її мануфактурній стадії. Розвиток торгівлі у країні зробив серйозний вплив на сільське господарство і заманив його у ринкові відносини. Територія України, як в цілому і Росії, стає житницею Європи щодо постачання продуктів сільського господарства, в основному зерна. Разом з тим розвивається і внутрішній ринок.

Ріст зовнішнього і розширення внутрішнього ринку позначились на організаційній структурі поміщицького господарства, які проявились: 1) в осілості поміщиків на землі; 2) в посиленні тяги поміщиків до сільськогосподарського підприємництва; 3) у впровадженні вдосконалень у сільське господарство з метою підняття продуктивності і збільшення панських землеволодінь.

Розвиток промисловості і сільського господарства гальмувався відсутністю вільної робочої сили. Кріпосне господарство вступило в суперечність з розвитком відносин як у промисловості, так і в сільському господарстві.

Між кріпаками і поміщиками точилася боротьба за шляхи та форми подальшого розвитку сільського господарства. Селяни боролися за американський шлях — наділення їх землею, а поміщики — за прусський — збереження поміщицьких господарств. Загострення боротьби на селі примусило царський уряд реформувати кріпосний лад.

Перша із землевпорядних дій цього періоду називалася генеральним межуванням (Маніфест 19 вересня 1765 р.), яким розкрито мету межування:

• встановлення кількості земель і угідь, як усіх взагалі, так і державних;

• затвердження постійних володільців установленням правильних і безумовних меж землеволодінь.

Основні принципи генерального межування полягали у таких положеннях:

• межування проводиться не за іменем володільців землі, а за назвами сіл і урочищ; усі такі земельні одиниці одержали назву генеральних дач — єдиного володіння або загального володіння декількох осіб;

• основним принципом генерального межування було проведення меж між земельними дачами за згодою суміжних володільців. Усі межі позначались в натурі законно встановленими межовими знаками. На кожну обмежовану дачу землемір складав межові документи (окремий план і межову книгу). План складався шляхом зйомки з розшифруванням складу угідь. Копія плану видавалась власникам дач.

Другою важливою роботою у справі устрою земельної власності був поділ між окремими власниками загальних генеральних дач. Вона носила назву спеціального межування.

Це межування проводилось за тими самими правилами, що і генеральне — через повітових землемірів за взаємною згодою власників. Що стосується тих дач, по яких не могло бути досягнуто згоди, їхні межі встановлювались у судовому порядку за правилами, виданими в 1853 р.

Слід відмітити, що в Чернігівській і Полтавській губерніях межування було проведено на підставі особливих положень. Особливість земельних відносин в цих губерніях полягала у дуже дрібному черезсмужжі, на ліквідацію якої і було спрямовано сили межування. При цьому крупним володільцям виділяли землі в окремі відрубні ділянки, а дрібним — зводили у смуги по три в кожному полі.

У Волинській, Київській і Подільській губерніях суцільне межування проведено не було.

Генеральне і спеціальне межування в основному були спрямовані на землевпорядкування поміщицьких земель. Селянські землеволодіння землеупорядковувалися тільки тоді, коли були розміщені всередині поміщицьких. Винятком були землеволодіння державних селян.

До державних селян належала група населення, яка, по-перше, не була в кріпосній залежності і, по-друге, платила в казну оброчний податок. Це — в основному селяни, які поселилися на державних землях, українські козаки, військові відставни-ки, вільні хлібороби, колоністи та інші. Забезпечення їх землею було різним: на одних припадало до 20 десятин, на інших — півдесятини.

Адміністративний устрій державних селян регулювався положенням 1797 р., згідно з яким було утворено селянські волості і встановлено порядок їхнього правління. Починаючи з 1036 р., проводились облік, зйомка державних земель і регулювання селянських наділів. Розміри селянських землеволодінь на державних землях визначались люстраціями, які проводились тут на підставі положення 1839 р. Вони доводились до 15 десятин на душу чоловічого роду з вільних державних земель. Одночасно в окремих губерніях, де виникала така необхідність, проводилось переселення із малоземельних територій у багатоземельні і надання земельних наділів у власність. Крім того, кожному поселенню відводився певний лісний наділ із розрахунку одна десятина на душу. В цілому до 1861 р. було обстежено і знято на план 17,4 млн. десятин державних земель, з яких виділено новоствореним селянським землеволодінням близько 964 тис. десятин, у тому числі в Харківській губернії — 170 тис., Катеринославській — 351 тис., Херсонській — 345 тис.