10.2. Власність на землю

Поняття власності на землю — це економічна категорія, за допомогою якої характеризуються стосунки між людьми та їхніми колективами у процесі використання землі (землекористування) з приводу привласнення матеріальних благ, тобто власність на землю — це суспільні відносини. Власність на землю як економічна категорія реалізується тоді, як починає приносити дохід, а саме в процесі присвоєння і відчуження землі як основного фактора виробництва і його результатів — доходу. Існує два основних способи присвоєння і відчуження: індивідуально відособлений — приватний і сумісний, загальний — публічний. Відповідно за ознакою суб'єкта присвоєння розрізняються дві основні форми власності: приватна і публічна. Однак центральним моментом цього поняття є те, що відносини між окремими індивідами та їхніми групами складаються з приводу привласнення матеріальних благ (земельної ренти).

Саме привласнення земельної ренти є матеріальною стороною відносин власності на землю. Разом з тим, як і будь-які інші суспільні відносини, власність на землю має і соціальну сторону — вона визначає характер взаємодії між людьми у процесі привласнення землі як засобу виробництва та його продуктів.

Привласнення конкретної земельної ділянки, усуваючи від неї інших осіб, визначає характер взаємодії у процесі привласнення. Отже, економічні відносини власності на землю — це суспільні відносини окремих землеволодільців та їхніх колективів з приводу привласнення конкретних земельних ділянок шляхом усунення від них усіх інших осіб.

Зміст економічних відносин власності на землю складають володіння, користування і розпорядження земельною рентою (матеріальними благами).

Володіння — закріплення матеріальних благ (земельної ренти) за конкретними власниками - індивідами та колективами, фактичне утримання земельної ділянки у сфері господарювання (проживання) цих осіб.

Користування — вилучення із земельної ділянки корисних властивостей, які надають можливість задовольнити відповідні потреби землекористувача (індивіда чи колективу).

Розпорядження — визначення власником юридичної або фактичної долі земельної ділянки.

Індивід або колектив здійснює володіння, користування і розпорядження землею (земельною рентою) за своїм інтересом незалежно від волі й бажання інших осіб, за винятком окремих обмежень. Тому економічні відносини власності на землю у будь-якому суспільстві закріплюються за допомогою норм права і набувають характеру земельних правовідносин.

Відповідно до статті 13 Конституції України земля є об'єктом права власності українського народу. Від імені українського народу права власника здійснюють органи державної влади та місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Право власності на землю гарантується. Це право набува-ється і реалізується, згідно із статтею 14 Конституції України, громадянами, юридичними особами та державою винятково до закону, тобто до Земельного кодексу України.

Одночасно вона гарантує право власності на землю, яке може існувати і як право приватної власності, і як право державної власності, і як право комунальної власності.

Конституція, зважаючи на винятково важливе значення у всіх сферах життєдіяльності України та її народу, відокремлює землю від інших об'єктів нерухомості і запроваджує принципи її особливої охорони з боку держави, суть якої полягає у законодавчому запровадженні деяких обмежень свободи на використання землі.

Земельним законодавством встановлюється спеціальний правовий режим щодо умов набуття права власності на земельні ділянки та здійснення громадянами правомочності власника, обмежуються їхні розміри, що зумовлено особливостями такого об'єкта права власності та його значенням у суспільстві. Ці особливості полягають у тому, що об'єктом права власності є не земля взагалі як фізичний об'єкт матеріального світу, а земельна ділянка як правова категорія з чітко окресленими межами. На відміну від інших об'єктів права власності, щодо яких власник управі здійснювати будь-які дії (змінювати місце розташування, споживати, навіть знищувати або псувати), земельна ділянка має використовуватися лише відповідно до її цільового призначення (для сільськогосподарських цілей, забудови тощо), власник не повинен завдавати їй шкоди, знищувати чи псувати.

Враховуючи інтереси українського народу, обмеженість розмірів земельних ресурсів кордонами території України, законодавець передбачив певні розміри земельних ділянок, що можуть перебувати у приватній власності громадян.

Приватна власність — це основа ефективної ринкової економіки. Коли власність на землю має реальних господарів, у цих господарів існує стимул до її використання з максимальною віддачею. Якщо ж земля нікому не належить, відкриваються шляхи до зневажливого ставлення до неї: посилюються процеси деградації родючого шару, забруднення тощо.

Існування приватної власності на землю передбачає наявність системи прав та обов'язків, покликаних не допустити трагедії громадських (общинних) земель. За традицією громадська (общинна) земля — це ділянка сільської землі, що знаходиться у спільній власності й вільному користуванні усіх жителів села. Оскільки громадська земля не має конкретного господаря, ніхто не турбується про її найрозумніше використання з погляду майбутнього.

Інституція приватної власності спирається на правову систему, що визначає відносини власника (чи власників) до земельної ділянки, яка йому (їм) належить. Законодавство у цій галузі є досить складним. Одні види власності, наприклад на гектар землі, легко піддаються визначенню. Інші наоагато складніші, як скажімо, право на володіння природними ресурсами — особливо повітря, озера та річки, корисні копалини тощо.

Концепція приватної власності сягає своїм корінням у давнє минуле. Ще у Римській імперії існувало зібрання дуже складних законів про власність, які мали величезний вплив на сучасне західноєвропейське право. Інші джерела сучасного права власності включають британське загальне право, що розвивалось протягом століть на Британських островах, та німецьке право, яке увібрало в себе положення римського права. Історично склалося так, що Україна опинилася поза серйозним впливом західноєвропейських традицій майнового права.

Тому в Україні, навіть після приватизації, належить вирішити складне завдання створення системи приватної власності. Країні потрібні не лише приватні власники, а й інфраструктура (судово-правова система, система кадастру і реєстрації прав на землю тощо), спроможна забезпечити дотримання прав приватної власності на землю. На розвиток такої інфраструктури інституту приватної власності на землю потрібно багато років. Навіть розвиненим ринковим країнам, які мають чималий економічний досвід, доведеться стикатися з безліччю проблем у питанні регулювання земельних прав. Отже, Україні потрібно невідкладно розвивати законодавство та організаційну побудову системи гарантування прав власності на землю.