Забруднювачі, які виділяють будівельні матеріали.

Формальдегід та органічні речовини. Було встановлено, що формальдегід виділяють такі матеріали: деревинно-стружкові плити, особливо плити на основі сечовинноформальдегідної маси; інші клеєні деревинні матеріали, наприклад, деревинні проклеєні балки; матеріали для покриття типу фарб чи килимових виробів; текстильні товари; піноізоляційні матеріали.

Основними об'єктами гострого впливу формальдегіду є кон'юнктива ока та дихальні шляхи. Відзначено ушкоджуючу дію запаху цієї речовини. Її концентрації в приміщеннях, за даними вимірювань, проведених у багатьох європейських країнах, склали: максимальні — 2,8 мг/м³, середні — нижче ніж 0,5 мг/м³. Ці piвнi перевищують відповідні концентрації в зовнішньому повітрі, що свідчить про наявність у приміщеннях додаткових джерел забруднювачів.

Радон. Група вчених підтвердила наявність потенційного впливу радону на мешканців будинків, які споруджені з будівельних матеріалів, що містять цей елемент. Водогінна вода, природний газ, грунт i грунтові води в деяких географічних зонах теж можуть виділяти значну кількість радону в атмосферу приміщень.

Відзначають підвищення частоти захворювань на бронхогенний рак легень внаслідок відкладання дочірніх сполук радону. Збільшення кількості випадків бронхогенного раку легень було виявлено в багатьох епідеміологічних дослідженнях у працюючих в уранових та неуранових шахтах. Радон як газ може також надходити до кісткового мозку.

Азбест, який має ізоляційні та протипожежні властивості, використовують у різноманітній продукції у вигляді електро та термоізоляції, акустичних покрить, що напиляються на металеві сітки полум'ягасників, у вигляді азбоцементу, вінілазбестових покрить для підлоги тощо. У ході його використання може відбуватися безперервний вихід азбестових волокон у повітря приміщень, в якому виявляють концентрації, що перевищують встановлені для виробничих умов.

За наявними даними, азбест спричинює захворювання — від азбестозу до бронхогенного раку легень, особливо в ociб, які палять. Навіть відносно короткі експозиції можуть призвести до виникнення пухлин — мезотеліом плеври та очеревини з латентним періодом 15 років i більше.

Забруднювачі середовища приміщень, які виділяються внаслідок різних видів діяльності людини.

Діоксид вуглецю та водяна пара продукуються людиною i тваринами в процесі реакції обміну речовин, під час дихання, терморегуляції, а також спалювання будь-чого у приміщенні. Вода, яку використовують для прибирання приміщень, миття та прання, може суттєво збільшити вміст водяної пари в атмосфері приміщення. Температура повітря між +18 °С та +24 °С за наявності нормальної теплоізоляції одягу не становить ризику для здоров'я людини в разі низьких рівнів фізичних навантажень. У цьому температурному інтервалі для здоров'я необхідною є відносна вологість повітря від 20 до 70 %. Відносна вологість, якій надається перевага,— між 40 та 50 %, але не нижча від 30 %.

Зниження вмісту водяної пари в повітрі приміщень (відносна вологість <30 % за умов кімнатної температури) може спричинювати сухість слизових оболонок, кон'юнктивіти та загальну сухість шкіри. Бактерії та плісені, завислі в сухому повітрі, менш життєздатні. Підвищується також кількість гігроскопічних часток пилу, виникає статична електрика.

У приміщенні iз середньою та високою вологістю більш їдким стає тютюновий дим. Якщо відносна вологість перевищує 70%, починають множитися плісень та бактерії, частіше зустрічаються пилові кліщі, підвищується виживання в повітрі патогенних бактерій. За температури понад 24°С вологість перешкоджує випаровуванню поту, зумовлюючи тепловий дискомфорт i напруження терморегуляції, що само по coбi може являти ризик для ociб зi слабким здоров'ям.

Концентрація СО₂ майже завжди висока у закритих приміщеннях, де перебувають люди. Якщо вона перевищує 0,5% порівняно iз зовнішнім рівнем 0,03 %, то в разі тривалого впливу є підстави побоюватися зрушень кислотно-основного стану організму. Концентрації понад 0,1—0,15 % можуть спричинювати головний біль i запаморочення.

Запахи та життєздатні частки. У будь-якому замкненому середовищі запашні речовини легко можуть досягти відчутної концентрації. Саме по co6i відчуття стороннього запаху не може розглядатися як чинник, негативний для здоров'я, але високі концентрації запашних речовин чи неприємний характер запаху можуть зумовлювати стресові стани та зміни поведінкових реакцій.

Життєздатні частки приносить у повітря приміщень людина у вигляді бактерій, вipyciв, грибів, паразитів. Вентиляційні системи, зволожувальні установки, аерозольні та спрейні пристрої також можуть бути джерелами життєздатних часток, поряд з килимами і гардинами тощо. Домашні тварини, гризуни, комахи i рослини теж можуть служити джерелами живих часток у повітрі приміщень. Звичайні заходи боротьби із життєздатними частками включають усунення джерел, розбавлення повітря приміщення свіжим повітрям, а також фільтрування. Нові будівлі слід конструювати таким чином, щоб зменшити можливість поширення цих часток із однієї зони в іншу.

Нині розглядають питання про можливість впливу систематичних змін швидкості вентиляції на поширення інфекційних хвороб, особливо в лікарнях. Хоча поки що є мало даних, які б засвідчували певний ефект, слід мати на увазі, що декілька років тому поліпшення вентиляції допомогло знизити рівень багатьох інфекційних захворювань. Варто зауважити, що зміни, що зумовлюються новими системами вентиляції, слід вивчати на репрезентативних популяціях, наприклад, в родинах, які живуть у нових будинках з низьким рівнем вентиляції.

Слід звернути увагу на тарганів як нoсіїв бактерій. Є дані, що від тарганів, виловлених у житлових помешканнях, виділено до 30 видів бактерій, 54 % з яких належать до умовно патогенних, але зустрічались i збудники харчових токсикоінфекцій. Було встановлено, що кожен тарган несе на тілі до 14 млн. бактерій та близько 7 млн. міститься у кожній гранулі його фекалій. У зв'язку з цим особливого значення набувають санітарно-гігієнічні заходи боротьби з тарганами.

Тютюновий дим. Паління цигарок, трубок та сигар є одним із головних i поширених джерел забруднення повітря в приміщеннях. Обмежимось розглядом впливу диму на якість кімнатного повітря i на присутніх ociб, які не палять. Негативний вплив паління на власне курців, безумовно, більш серйозний. Пасивні курці (особи, котрі самі не палять, але перебувають у приміщенні, де палять) зазнають впливу підвищених рівнів С0₂, що безпосередньо зв'язано із серцево-судинною інвалідизацією, а також дією можливих канцерогенних речовин, які виділяються в атмосферу з тютюновим димом. Страждають, зокрема, особи із респіраторними захворюваннями, здорове населення зазнає неприємних відчуттів (подразнення кон'юнктиви очей, кашель, можлива також нудота від дії альдегідів, NO₂ та малих часток).

В світі стимулюються наукові дослідження, що стосуються визначення тривалого впливу на здоров'я пасивного курця. 79% медиків розглядають пасивне паління тютюну як серйозну загрозу для здоров'я. Пасивне паління створює небезпеку виникнення раку легень i в ociб, які не палять. У них може виникати також загроза тромбозу артерій та порушення діяльності серцево-судинної системи.

Особливо шкідливе пасивне паління для дітей. Доза нікотину, яку діти можуть поглинати за умов пасивного паління, залежить від кількості тютюну, що його випалюють. Внаслідок пасивного паління може статися загибель плода. Пасивне паління є причиною чисельних проявів патології з боку бронхів та легень у дітей. Результати опублікованих досліджень, які стосуються гострих i хронічних захворювань верхніх та нижніх дихальних шляхів у дітей курців, свідчить про те, що у 30 % дітей молодше 2 років, які госпіталізовані з бронхітом та пневмонією, палив хто-небудь із батьків, а у дітей молодших 5 річного віку інфекції ЛОР-органів виникали у 2 рази частіше, якщо палила мати. Хронічна патологія органів дихання зареєстрована у 30—80 % дітей та підлітків, батьки яких палять.

Оксиди азоту та вуглецю. NO₂ є одним із оксидів азоту, який завдає шкоди здоров'ю людей всередині приміщень у вигляді підвищення частоти респіраторних хвороб та змін функції легень, хоча останні більш пов'язані з піковими значеннями, ніж із середніми за тривалий період.

Головним наслідком дії оксиду вуглецю СО на організм є утворення сполук карбоксигемоглобіну, що негативно впливають на киснево-транспортну функцію нирок. Жителі, які страждають на серцево-судинні захворювання, складають групу найвищого ризику, оскільки перевищення втричі вмісту фізіологічно продукованого карбоксигемоглобіну, що дорівнює 0,8 %, призводить до збільшення частоти приступів стенокардії напруження.

Предмети особистої гігієни, включаючи косметику, лак для волосся, дезодоранти, лаки для нігтів та розчинники лаків, а також засоби для чищення містять широкий спектр летких речовин i твердих часток, а багато з них містить також пропеленти аерозолів. Пропелентами є хлоровані фторвуглецеві сполуки, нині заборонені в деяких країнах, закис азоту, хлорметил, хлорвініл, бутан, пропан. Засоби для чищення та полірування, відбілювачі та детергенти, як правило, мають органічну основу, яка випаровується в повітря приміщення.

Транспортні засоби. Більшість літаків розраховано на велику кількість пасажирів на 1 м³ внутрішнього простору i мають вмонтовані прилади для забезпечення високої швидкості вентиляції. Тому літак на злітній смузі, який став на стартову позицію та очікує злету, може затягувати вихлопні гази, що виходять з інших літаків, а ці гази часто містять пари незгорілого пального, СО i NO₂. Під час польоту в літак надходить дуже сухе повітря. До того ж на великих висотах додається надлишок озону в концентрації до 0,3 нг/м³. Тютюновий дим також створює проблеми, хоча останнім часом на багатьох авіалініях у літаках досить чітко виділяють зони, де паління заборонено. I нарешті, швидка зміна тиску атмосфери в салоні може спричинитися до різних ускладнень, особливо в чутливих оciб.

У поїздах щільність заповнення внутрішніх об'ємів людьми дещо менша, ніж у літаках, i відповідно менша швидкість вентиляції. Хоча двигуни залізничних потягів i продукують деякі забруднювачі, внутрішнє середовище вагонів забруднюється, головним чином, тютюновим димом. У поїздах зарубіжних кpaїн вже давно практикується розподіл купе на дві категорії: для тих, хто палить, i для тих, хто не палить.

В автомобілях та автобусах забезпечується відносно висока швидкість руху. Оскільки ці транспортні засоби рухаються у безпосередній близькості один від одного по загальній дорожній смузі, в автомобілі, що йдуть позаду, потрапляють гази з машин, що їдуть попереду. У вихлопних газах знайдено СО, СО₂ та NО₂, а також оксилати. У вихлопних газах автомобілів, що стоять із включеним двигуном, навіть якщо вихлопна система працює нормально, виявляють значні концентрації СО. У тунелях для автомобільного транспорту також було зафіксовано значний вміст СО та свинцю.

Термінали i гаражі часто містять високі концентрації у повітрі продуктів згорання газів. На станціях підземних доріг та в тунелях визначають високі концентрації радону. Ці споруди повинні добре вентилюватися.

Лекція №14 Екологічне право. Закон про охорону навколишнього природного

середовища.

Екологічне право. Екологічне право як комплексна галузь права являє собою сукупність правових норм, які регулюють на базі державного суверенітету та державної власності на основні об'єкти природи суспільні відношення щодо раціонального використання природних ресурсів, їх поліпшення, відтворення поновлених природних ресурсів та охорони навколишнього середовища для задоволення життєво важливих потреб суспільства з урахуванням інтересів нинішнього і майбутніх поколінь людей.

Сферу правового регулювання в системі “природа — суспільство” складають екологічні суспільні відносини. Вони виникають з приводу тих чи інших природних об'єктів, ресурсів, особливо комплексів, які охороняють, щодо яких встановлено визначений правовий режим.

Природні об'єкти складають матеріальні компоненти природного середовища, які мають соціально-економічне та біологічне значення для розвитку суспільства. Такими об'єктами природи є земля, її надра, води, ліси, тваринний та рослинний світ, атмосферне повітря.

Природні ресурси являють собою частину всієї сукупності природних умов існування людства та найважливіші компоненти оточуючого його природного середовища, які використовуються в процесі суспільного виробництва для задоволення матеріальних і культурних потреб суспільства. Іншими словами, природні ресурси — це частина всієї сукупності природних умов існування людини; найважливіші компоненти оточуючого її природного середовища.

Природні умови — це природне для людей середовище, яке забезпечує можливість їх життя. Сюди належать атмосферне повітря, сонячна та геотермальна енергія, рельєф, клімат, опади тощо. Компонентами навколишнього середовища є земельні та водні ресурси, надра, рослинний та тваринний світ тощо.

Природний комплекс, який особливо охороняється, являє собою ділянку природного середовища (земельну, лісову, водну, надрову), в межах якої є природні компоненти, що становлять особливу наукову або культурну цінність (типові чи рідкісні ландшафти, спільнота рослинних і тваринних організмів, рідкісні геологічні утворення, види рослин, тварин, пам'ятники природи, національні природні парки тощо). Дані комплекси виокремлюють на карті місцевості. У цих межах забороняється будь-яка діяльність, що порушує природний стан названих об'єктів.

Екологічне право має свої методи правового регулювання. Під методами правового регулювання звичайно розуміють сукупність закріплених в юридичних нормах способів (прийомів, засобів) впливу на поведінку людей, які беруть участь у регульованих правом суспільних відносинах. В юридичній літературі до структурних елементів методу правового регулювання відносять три способи впливу на поведінку суб'єктів правовідносин: дозвіл, розпорядження (позитивне зобов'язання) і заборона. Учасникам регульованих правом суспільних відносин у разі дозволу надаються права на активні дії у визначених правом межах можливої поведінки; у разі позитивного зобов'язання визначається належна поведінка, тобто покладаються обов'язки активної і конкретної поведінки (щось зробити, передати, припинити, заплатити); у разі заборони не дозволяється проводити визначеного роду діяння.

Аналогічні способи, детерміновані специфікою екологічних відносин, створюють у сукупності метод правового регулювання екологічного права. При цьому реалізація наявності норм цієї галузі забезпечується ще певними способами, а саме: узгодження, рекомендації, стимулювання належної поведінки та забезпечення законності.

Функціонування способів правового регулювання здійснюється по всьому ланцюгу екологічних правовідносин — виникнення, розвиток, припинення. Так, загально-оздоровчим способом забезпечується право загальнодоступного природовикористання (використання землі загального користування у населених пунктах, лісокористування, загальне водокористування). Цей спосіб здійснюється за принципом: дозволено все, крім дій, які прямо забороняються законом. Інші види природокористування реалізуються за допомогою способу правового регулювання. Він будується за принципом: заборонено все, крім дій, які дозволені нормами права.

Норми-заборони, притаманні екологічному праву, забезпечують охорону права державної власності на природні об'єкти. Вони виключають можливість використання природних об'єктів не за цільовим призначенням, оберігають їх від забруднення, засмічування, виснаження та інших дій, що погіршують якісний стан природних ресурсів чи їх ушкодження, знищення.

Державне управління в галузі використання та охорони природних ресурсів є складником державного управління єдиним народногосподарським комплексом країни. Дана діяльність спрямована на виконання трьох основних завдань: 1) забезпечення раціонального та ефективного використання природних ресурсів; 2) максимальне обмеження (усунення) негативного впливу антропогенного чинника на навколишнє середовище та екологічну рівновагу; 3) всесвітнє поліпшення та відновлення природних ресурсів.

Джерела правового регулювання екологічних відносин. Під джерелом права в матеріальному сенсі розуміють матеріальні умови життя суспільства, його політичний та соціально-економічний лад, в юридичному — форму вираження і закріплення державної волі у вигляді нормативно-правових актів.

Серед нормативно-правових актів, які регулюють екологічні відносини, що виражають екологічну політику України, слід виділити Конституцію України, Закони, Укази, Постанови та Розпорядження уряду, нормативні акти галузевих органів державного управління, рішення місцевих Рад та їх виконавчих структур, локальні нормативні акти.

Основоположним документом з охорони навколишнього середовища, раціонального забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини є Закон про охорону навколишнього природного середовища. Україна здійснює на своїй території екологічну політику, спрямовану на збереження безпечного для існування живої і неживої природи навколишнього середовища, захист життя і здоров'я населення від негативного впливу, зумовленого забрудненням навколишнього природного середовища, досягнення гармонійної взаємодії суспільства і природи, охорону, раціональне використання і відтворення природних ресурсів. Закон визначає правові, економічні та соціальні основи організації охорони навколишнього природного середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь.

Основними заходами охорони навколишнього середовища є такі:

а) пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов'язковість додержання екологічних стандартів, нормативів і лімітів "використання природних ресурсів у ході здійснення господарської, управлінської та іншої діяльності;

б) гарантування екологічно безпечного середовища для життя і здоров'я людей;

в) запобіжний характер заходів щодо охорони навколишнього природного середовища;

г) екологізація матеріального виробництва на основі комплексності рішень у питаннях охорони навколишнього природного середовища, використання та відтворення відновлюваних природних ресурсів, широкого впровадження новітніх технологій;

д) збереження просторової та видової різноманітності та цілісності природних об'єктів і комплексів;

е) науково обгрунтоване узгодження екологічних, економічних і соціальних інтересів суспільства на основі поєднання міждисциплінарних знань екологічних, соціальних, природних і технічних наук та прогнозування стану навколишнього природного середовища;

є) обов'язковість екологічної експертизи;

ж) гласність і демократичність у прийнятті рішень, реалізація яких впливає на стан навколишнього природного середовища, формування у населення екологічного світогляду;

з) науково обгрунтоване нормування впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище;

й) безкоштовність загального і вартість спеціального використання природних ресурсів для господарської діяльності;

і) стягнення плати за забруднення навколишнього природного середовища і погіршення якості природних ресурсів, компенсація шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

ї) вирішення питань охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів з урахуванням ступеня антропогенної зміненості територій, сукупної дії чинників, які негативно впливають на екологічну обстановку;

й) поєднання заходів стимулювання та відповідальності у справі охорони навколишнього природного середовища;

к) вирішення проблем охорони навколишнього природного середовища на основі широкого міждержавного співробітництва.

У Законі чітко визначені екологічні права громадян (стаття 9). При цьому екологічні права (стаття 10) забезпечуються проведенням державних заходів. Поряд з екологічними правами громадян Закон покладає на них обов'язки в галузі навколишнього природного середовища (стаття 12). У розділі III визначені повноваження Рад народних депутатів у галузі охорони навколишнього природного середовища — від компетенції Верховної Ради України (стаття ІЗ) до повноваження місцевих Рад народних депутатів (стаття 15).

У розділі IV визначені управління в галузі охорони навколишнього середовища з боку Кабінету Міністрів України (стаття 17), виконавчих і розпорядчих органів місцевих Рад народних депутатів (стаття 19), спеціально уповноважених органів державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів (стаття 20) та повноваження громадських об'єднань в галузі охорони навколишнього природного середовища (стаття 21).

Особливе місце в Законі відводиться екологічній експертизі (розділ IV), в тому числі об'єктам екологічної експертизи (стаття 27), де, зокрема, зазначається, що експертизі підлягають матеріали, речовини, продукція, господарські рішення, системи й об'єкти, впровадження або реалізація яких може призвести до порушення норм екологічної безпеки та негативного впливу на навколишнє природне середовище чи створення небезпеки для здоров'я людей.

Розділ V Закону присвячений спостереженню, прогнозуванню, обліку та інформуванню в галузі навколишнього природного середовища: моніторинг (стаття 22), кадастри природних ресурсів (стаття 23), державний облік об'єктів, які шкідливо впливають на стан навколишнього природного середовища (стаття 24), та інфор­мування про його стан (стаття 25).

У VII розділі Закону визначені завдання стандартизації та інформування в галузі охорони навколишнього природного середовища (стаття ЗІ), екологічні стандарти (стаття 32) та екологічні нормативи (стаття 33).

Система екологічних нормативів включає:

а) нормативи екологічної безпеки (гранично допустимі концентрації забруднюючих речовин у навколишньому природному середовищі, гранично допустимі рівні акустичного, електромагнітного, радіаційного та іншого шкідливого фізичного впливу на навколишнє природне середовище, гранично припустимий вміст шкідливих речовин у продуктах харчування);

б) гранично допустимі викиди та скиди у навколишнє природне середовище забруднюючих хімічних речовин, рівні шкідливого впливу фізичних та біологічних чинників.

Питання, що стосуються контролю та нагляду в галузі охорони навколишнього природного середовища, викладені у розділі VIII Закону, де визначені завдання та державний контроль (статті 34, 35), а також громадський контроль (стаття 36) та прокурорський нагляд (стаття 37).

У IХ розділі визначене регулювання використання природних ресурсів. Визначені природні ресурси республіканського та місцевого значення (стаття 39) та викладені екологічні вимоги до використання природних ресурсів (стаття 40).

Економічний механізм забезпечення охорони навколишнього природного середовища викладений у Х розділі Закону. Фінансування заходів щодо охорони навколишнього середовища викладені в статті 42, а плата за спеціальне використання та забруднення навколишнього природного середовища — в статтях 43, 44. Розділ платежів за використання природних ресурсів та фонди охорони навколишнього середовища викладені в статтях 46 і 47.

У розділі XI Закону викладені заходи щодо забезпечення екологічної безпеки. Дається визначення екологічної безпеки (стаття 50): це такий стан навколишнього середовища, при якому забезпечується запобігання погіршенню екологічної обстановки та виникненню небезпеки для здоров'я людей. Викладаються (стаття 51) екологічні вимоги до розміщення, проектування, будівництва, реконструкції, уведення в дію та експлуатації підприємств, споруд та інших об'єктів.

Екологічна безпека гарантується громадянам охороною навколишнього середовища. Законом визначаються курортні та лікувально-оздоровчі зони (стаття 62); рекреаційні зони (стаття 63), а також рідкісні і такі, що перебувають під загрозою зникнення у природних умовах на території держави, види тварин і рослин, занесені до Червоної книги України.

Розділ XIII Закону визначає зони надзвичайних екологічних ситуацій (стаття 65) та запобігання аваріям і ліквідації їх шкідливих екологічних наслідків (стаття 66); відповідальність за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища (стаття 68). Застосування заходів дисциплінарної, адміністративної або кримінальної відповідальності не звільняє винних від компенсації шкоди, заподіяної забрудненням навколишнього природного середовища та погіршенням якості природних ресурсів.

Незаконно добуті в природі ресурси та виготовлена з них продукція підлягають безплатному вилученню, а знаряддя правопорушення — конфіскації. Шкода, заподіяна внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища (стаття 69), підлягає компенсації, як правило, в повному обсязі без застосування норм зниження розміру стягнення та незалежно від плати за забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів.

Особи, яким завдано такої шкоди, мають право на відшкодування неодержаних прибутків за час, необхідний для відновлення здоров'я, якості навколишнього середовища, відтворення природних ресурсів до стану, придатного до використання за цільовим призначенням.

У статті 70 йдеться про адміністративну та кримінальну відповідальність за екологічні правопорушення і злочини. Порядок притягнення винних до адміністративної та кримінальної відповідальності за їх вчинення встановлюється Кодексом України про адміністративні правопорушення та Кримінальним Кодексом України.

Міжнародні відношення України в галузі охорони навколишнього природного середовища викладені в статті 71 “Участь України в міжнародному співробітництві в галузі охорони навколишнього природного середовища” та в статті 72 “Обов'язок іноземних юридичних осіб і громадян та осіб без громадянства щодо додержання законодавства України про охорону навколишнього середовища”.

Лекція №15 Правові аспекти навколишнього середовища та здоров’я людини. Закон України “Про охорону атмосферного повітря”. Цей важливий документ з охорони навколишнього середовища визначає правові та організаційні основи й екологічні вимоги у галузі охорони та використання атмосферного повітря.

У розділі II, що стосується “Стандартизації і нормування у галузі охорони атмосферного повітря”, найважливішими статтями, які мають відношення до охорони здоров'я людини, є статті 4, 5, 7. Зміст цих статей полягає в тому, що для оцінки стану атмосферного повітря встановлюються єдині для території України нормативи екологічної безпеки атмосферного повітря, а саме: гранично допустимі концентрації забруднюючих речовин в атмосферному повітрі, гранично допустимі рівні акустичного, електромагнітного, іонізуючого та іншого шкідливого фізичного та біологічного впливу на атмосферне повітря для людей і об'єктів навколишнього природного середовища.

У разі необхідності для курортних, лікувально-оздоровчих, рекреаційних та інших окремих районів можуть встановлюватися більш суворі нормативи гранично допустимих концентрацій забруднюючих речовин та рівні інших шкідливих впливів на атмосферне повітря. Нормативи екологічної безпеки атмосферного повітря розробляються і вводяться в дію Міністерством охорони здоров'я України та Міністерством охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України.

У розділі III “Заходи щодо охорони атмосферного повітря” в статтях 12, ІЗ регламентуються обов'язки підприємств, установ і організацій щодо охорони атмосферного повітря та регулювання викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами. Шкідливі впливи на атмосферне повітря, для яких ще не встановлено відповідних нормативів екологічної безпеки, забороняються.

Підприємства, установи й організації, викиди забруднюючих речовин або шкідливі впливи фізичних та біологічних чинників яких у разі перевищення встановлених граничних нормативів, аварій та несприятливих метеорологічних умов можуть призвести до надзвичайних екологічних ситуацій, зобов'язані мати заздалегідь розроблені заходи щодо охорони атмосферного повітря, погоджені з органами, що здійснюють державний контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища.

З метою відвернення і зменшення забруднення атмосферного повітря автотранспортними та іншими пересувними засобами й установками та шкідливого впливу їх фізичних чинників здійснюються такі заходи:

1) розробках виконання комплексу дій щодо зниження токсичності викидів, знешкодження шкідливих речовин та зменшення шкідливого фізичного впливу під час проектування, виробництва, експлуатації та ремонту автомобілів, літаків, суден, інших пересувних засобів і установок;

2) переведення транспортних засобів на менш токсичні види енергії та палива;

3) раціональне планування і забудова населених пунктів із дотриманням необхідної відстані до автомобільних шляхів;

4) виведення з густонаселених житлових кварталів за межі міста автотранспортних підприємств, автозаправних станцій, вантажного транзитного автомобільного транспорту;

5) обмеження в'їзду автомобільного транспорту та інших пересувних засобів і установок у сельбищні зони, місця відпочинку і туризму;

6) поліпшення утримання в належному стані автомобільних шляхів та вуличних покриттів;

7) упровадження в містах автоматизованих систем регулювання дорожнього руху;

8) вдосконалення технологій транспортування та зберігання палива, забезпечення постійного контролю за якістю палива на нафтопереробних підприємствах і автозаправних станціях;

9) удосконалення діяльності контрольно -регулювальних та діагностичних пунктів з перевірки вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах автотранспортних та інших пересувних засобів і установок, а також їх шкідливого фізичного впливу на атмосферне повітря.

Виробництво й експлуатація транспортних та інших пересувних засобів і установок, в яких вміст забруднюючих речовин у відпрацьованих газах перевищує нормативи або рівні шкідливого впливу фізичних чинників, забороняються (стаття 19).

Вимоги щодо охорони атмосферного повітря під час застосування засобів захисту рослин, мінеральних добрив, видобування корисних копалин та проведення вибухових робіт, а також у разі забруднення виробничими, побутовими та іншими відходами викладені в статтях 20, 21 та 22 Закону.

Під час створення нових препаратів повинні розроблятися нормативи гранично допустимих концентрацій і методи визначення залишкової кількості цих препаратів у атмосферному повітрі. Розміщення в населених пунктах нових териконів і відвалів, які можуть бути джерелами забруднення атмосферного повітря або іншого шкідливого впливу на нього, забороняється (стаття 21).

Власники або уповноважені ними органи управління підприємств, установ, організацій зобов'язані забезпечувати переробку, утилізацію та своєчасне вивезення відходів, що забруднюють атмосферне повітря, на підприємства, які використовують їх як сировину, або на спеціальні звалища (стаття 22). Не допускається спалювання зазначених відходів на території підприємств, установ, організацій та населених пунктів, за винятком випадків, коли це здійснюється з використанням спеціальних установок при додержанні вимог щодо охорони атмосферного повітря.

У статті 23 “Відвернення і зниження шуму” викладені заходи, яких необхідно вживати для запобігання шумові: а) створення та впровадження малошумних машин і механізмів на основі технічного нормування; б) поліпшення конструкцій транспортних засобів та умов їх експлуатації, а також утримання в належному стані залізничних і трамвайних колій, автомобільних шляхів, вуличних покриттів; в) розміщення підприємств, транспортних магістралей, аеродромів та інших об'єктів з джерелами шуму під час планування та забудови населених пунктів відповідно до встановлених санітарно-технічних вимог та карт шуму; г) виробництво будівельних матеріалів, конструкцій і технічних засобів та споруд з необхідними акустичними властивостями; д) організація заходів для відвернення та зниження виробничих, комунальних, побутових і транспортних шумів, включаючи уведення раціональних схем і режимів руху залізничного, повітряного, водного та автомобільного транспорту в межах населених пунктів.

Розділ IV Закону присвячений дотриманню вимог щодо охорони атмосферного повітря під час проектування, будівництва або реконструкції промислових об'єктів. У населених пунктах, у зоні яких на атмосферне повітря впливає діяльність кількох підприємств, установ і організацій, за рішенням місцевих органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування розробляються зведені проекти нормативів гранично припустимих викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря і шкідливих впливів на нього фізичних та біологічних чинників. У разі неможливості зменшення викидів забруднюючих речовин і зниження рівнів шкідливого впливу фізичних та біологічних чинників на атмосферне повітря до встановлених нормативів діяльність відповідних підприємств, установ, організацій, споруд та інших об'єктів припиняється або їх виробничий профіль змінюється відповідно до статей 15, 17, 20 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” (стаття 24).

З метою охорони атмосферного повітря в районах житлової забудови, масового відпочинку і оздоровлення населення під час визначення місць розташування нових, реконструкцій діючих підприємств, споруд та інших об'єктів, які впливають на стан атмосферного повітря, встановлюються санітарно-захисні зони. Проектування, розміщення, будівництво та введення в експлуатацію нових і реконструйованих підприємств, споруд та інших об'єктів повинно здійснюватися з обов'язковим дотриманням норм екологічної безпеки, врахуванням сукупної дії викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря, накопичення забруднення в атмосфері, транскордонного його перенесення, особливостей кліматичних умов.

Законом забороняється впровадження відкриттів, винаходів і раціоналізаторських пропозицій, застосування нової техніки, імпортного устаткування, технологій та систем, якщо вони не відповідають встановленим в Україні вимогам щодо охорони атмосферного повітря (стаття 29).

Розділ V “Регулювання відносин у галузі використання атмосферного повітря” стосується використання атмосферного повітря як сировини основного виробничого призначення (стаття 30), обов'язків підприємств, установ та організацій щодо цієї діяльності (стаття ЗІ).

Розділ VI “Економічний механізм забезпечення охорони атмосферного повітря” складається з 5 статей, а саме: “Організаційно-економічні заходи щодо забезпечення охорони та використання атмосферного повітря” (стаття 33), “Порядок встановлення лімітів викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря і рівнів шкідливого впливу на нього” (стаття 34), “Порядок визначення нормативів плати і стягнення платежів за забруднення атмосферного повітря та за інші шкідливі впливи на нього” (стаття 35), “Плата за використання атмосферного повітря як сировини основного виробничого призначення” (стаття 36) та “Розподіл платежів” (стаття 37).

Розділ VII присвячений контролю у галузі охорони атмосферного повітря. Державний контроль здійснюється: місцевими органами державної виконавчої влади; Міністерством охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України та його органами на місцях; Міністерством охорони здоров'я України та його органами на місцях у частині дотримання правил і нормативів, спрямованих на відвернення негативного впливу на здоров'я людей; Державною автомобільною інспекцією Міністерства внутрішніх справ України та її органами на місцях у частині дотримання нормативів вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах автомобільного транспорту та сільськогосподарської техніки; іншими державними органами, а також органами місцевого самоврядування відповідно до законодавства України (стаття 39).

Виробничий контроль за охороною атмосферного повітря здійснюється підприємствами, установами, організаціями в процесі їх господарської діяльності (стаття 40). Громадський контроль у галузі охорони атмосферного повітря здійснюється громадськими інспекторами охорони навколишнього природного середовища (стаття 41).

Розділ VIII “Державний облік та моніторинг у галузі охорони атмосферного повітря” визначає, що державному обліку підлягають: об'єкти, які шкідливо впливають або можуть впливати на стан атмосферного повітря; обсяг атмосферного повітря, що використовується як сировина основного виробничого призначення; види і обсяг шкідливих речовин, які викидаються в атмосферне повітря; види і розміри шкідливого впливу фізичних і біологічних чинників на атмосферне повітря. Збір, опрацювання, збереження та аналіз інформації про стан атмосферного повітря здійснюється в рамках єдиної системи державного моніторингу навколишнього природного середовища (стаття 43).

У IХ розділі перераховуються правопорушення в галузі охорони атмосферного повітря, а саме: 1) порушення прав громадян на екологічно безпечний стан атмосферного повітря; 2) перевищення лімітів і нормативів гранично припустимих викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря; 3) перевищення нормативів гранично припустимих рівнів шкідливого впливу фізичних і біологічних чинників на атмосферне повітря; 4) викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря та використання атмосферного повітря як сировини виробничого призначення без дозволу спеціально уповноважених на те державних органів; 5) здійснення незаконної діяльності, що негативно впливає на погоду і клімат; 6) впровадження відкриттів, винаходів, раціоналізаторських пропозицій, нових технічних систем, речовин і матеріалів, а також закупівля в зарубіжних країнах та експлуатація технологічного устаткування, транспортних засобів та інших об'єктів, які не відповідають встановленим вимогам щодо охорони атмосферного повітря; 7) порушення правил складування й утилізації промислових та побутових відходів, транспортування, зберігання і застосування засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту, мінеральних добрив та інших препаратів, що спричинило забруднення атмосферного повітря; 8) проектування і будівництво об'єктів з порушенням норм і вимог щодо охорони і використання атмосферного повітря; 9) невиконання розпоряджень та приписів органів, які здійснюють державний контроль у галузі охорони та використання атмосферного повітря; 10) відмова від надання своєчасної, повної та вірогідної інформації про стан атмосферного повітря, джерела забруднення, а також приховування або перекручення даних про стан екологічної обстановки, яка склалася внаслідок забруднення атмосферного повітря.

Підприємства, установи, організації та громадяни зобов'язані відшкодувати збитки, заподіяні порушенням законодавства про охорону атмосферного повітря, у порядку та розмірах, встановлених законодавством України (стаття 45). Участь України в міжнародному співробітництві в галузі охорони атмосферного повітря викладається в розділі X.

Закон України про природно-заповідний фонд - є важливим законодавчим актом щодо охорони навколишнього середовища. Цей Закон визначає правові основи організації, охорони, ефективного використання природно-заповідного фонду України. Природно-заповідний фонд становлять ділянки суші та водного простору, природні комплекси та об'єкти яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього природного середовища.

У розділі 1 “Загальні положення” дається класифікація територій та об'єктів природно-заповідного фонду України, до яких належать: 1) природні території та об'єкти — природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища; 2) штучно створені об'єкти — ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки — пам'ятки садово-паркового мистецтва. Заказники, пам'ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки і парки — пам'ятки садово-паркового мистецтва залежно від їх екологічної та наукової цінності можуть бути загальнодержавними або місцевого значення.

Ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки, створені до прийняття цього Закону, не підлягають приватизації. У разі зміни форми власності на землю, на якій розташовані заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, парки — пам'ятки садово-паркового мистецтва, землевласники зобов'язані забезпечувати режим їх охорони і збереження з відповідною перереєстрацією охоронного зобов'язання (стаття 4).

У статті 5 визначені правові засади функціонування територій та об'єктів природно-заповідного фонду. Природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, а також ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки загальнодержавного значення є юридичними особами. При цьому збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду забезпечується таким чином: 1) встановленням заповідного режиму; 2) організацією систематичних спостережень за станом природних комплексів та об'єктів; 3)

95

проведенням комплексних досліджень з метою розробки наукових основ їх збереження та ефективного використання; 4) додержанням вимог щодо охорони територій та об'єктів природно-заповідного фонду під час здійснення господарської, управлінської та іншої діяльності; розробки проектної та проектно-планової документації, землевпорядкування, лісовпорядкування, проведення екологічних експертиз; 5) запровадженням економічних важелів стимулювання їх охорони; 6) здійсненням державного та громадського контролю за додержанням режиму їх охорони та використання; 7) встановленням підвищеної відповідальності за порушення режиму їх охорони та використання, а також за знищення та пошкодження заповідних природних комплексів і об'єктів; 8) здійсненням широкого міжнародного співробітництва у цій сфері; 9) проведенням інших заходів з метою збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду (стаття 8).

Розділ II Закону “Управління в галузі організації охорони та використання природно-заповідного фонду” визначає спеціально уповноважений орган державного управління в галузі організації, охорони та використання природно-заповідного фонду, управління територіями та об'єктами природно-заповідного фонду (стаття 12) та регламентує участь громадян в управлінні територіями та об'єктами природно-заповідного фонду.

Розділ III Закону визначає режим територій та об'єктів природно-заповідного фонду. Він стосується як природних та біосферних заповідників (глави 1—2, статті 15, 16, 17, 18, 19), так і національних, регіональних природних парків та заказників (глави 3-4, статті 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26). Окремі глави Закону присвячені: пам'яткам природи (глава 6, статті 27, 28), заповідним урочищам (глава 7, статті 29, ЗО), ботанічним садам (глава 8, статті ЗІ, 32), дендрологічним паркам (глава 9, статті 33, 34), зоологічним паркам (глава 10, статті 35, 36), паркам—пам'яткам садово-паркового мистецтва (глава II, статті 37, 38).

Розділ V “Науково-дослідні роботи на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду” визначає мету наукових досліджень (стаття 41), основні засади забезпечення організації наукових досліджень (стаття 42) та літопис природи територій та об'єктів природно-заповідного фонду України (стаття 43).

Економічне забезпечення організації та функціонування природно-заповідного фонду викладені в розділі VI Закону, статті 44—50. Розділ VII визначає порядок створення й оголошення територій та об'єктів природно-заповідного фонду. Проекти створення територій та об'єктів природно-заповідного фонду підлягають державній екологічній експертизі. Рішення про створення природних заповідників, національних природних парків та відведення їм земельних ділянок, а також щодо інших територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення приймаються Президентом України.

Рішення про організацію чи оголошення територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та встановлення охоронних зон територій та об'єктів природно-заповідного фонду приймається обласними Радами народних депутатів.

З метою недопущення знищення або руйнування внаслідок господарської діяльності цінних для заповідання природних територій та об'єктів до прийняття в установленому порядку рішень про організацію чи оголошення територій та об'єктів природно-заповідного фонду і виділення необхідних для цього коштів проводиться їх резервування. Території, що резервуються, залишаються у віданні їх землевласників та землекористувачів і використовуються за цільовим призначенням із додержанням особливих вимог охорони навколишнього природного середовища. При цьому власникам та користувачам природних ресурсів з метою відшкодування збитків, пов'язаних з обмеженням господарської діяльності, можуть встановлюватися пільги з урахуванням статті 49 цього Закону.

Державний кадастр територій та об'єктів природно-заповідного ФОНДУ (визначення, призначення, зміст та порядок ведення) визначений у розділі VIII Закону (статті 56, 57, 58, 59).

До складу служб охорони територій та об'єктів природно-заповідного фонду входять керівники адміністрацій природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків, регіональних ландшафтних парків, ботанічних садів, дендрологічних парків та зоологічних парків загальнодержавного значення, працівники охорони, а також інших підрозділів цих адміністрацій. Служби охорони очолюють керівники адміністрацій територій та об'єктів природно-заповідного фонду.

Працівники служб охорони територій та об'єктів природно-заповідного фонду мають право: 1) вимагати від громадян і службових осіб пояснення у зв'язку з порушенням режиму територій та об'єктів природно-заповідного фонду, їх охоронних зон; 2) перевіряти у громадян і службових осіб посвідчення на право перебування, використання природних ресурсів та здійснення іншої діяльності в межах відповідних територій та об'єктів природно-заповідного фонду; 3) доставляти порушників установленого режиму з метою з'ясування особи; 4) складати протоколи про порушення вимог законодавства, надсилати їх відповідним органам для притягнення винних осіб до відповідальності; б) вилучати у порушників предмети та знаряддя незаконного використання природних ресурсів, транспортні засоби, відповідні документи; 6) проводити особистий огляд осіб, речей, транспортних засобів та перевірку знарядь і продукції, одержаної внаслідок природокористування; 7) безперешкодно відвідувати підприємства, установи, організації, судна та інші транспортні засоби в межах відповідних територій, об'єктів природно-заповідного фонду, їх охоронних зон для перевірки додержання законодавства про охорону навколишнього природного середовища та природно-заповідний фонд; 8) вносити пропозиції до відповідних державних органів про припинення, зупинення чи обмеження будь-якої діяльності, що порушує вимоги законодавства про природно-заповідний фонд. Працівникам служби охорони може бути надано у встановленому порядку право носіння форми, а також зброї під час виконання службових обов'язків. Ефективна дія всіх розглянутих нами законів, що стосуються охорони навколишнього середовища, можлива лише за умови підкріплення їх пакетом відповідних законів та підзаконних актів, розробка яких постійно триває. Охорона і використання окремих природних ресурсів регулюються відповідними кодексами: Водним кодексом України (1992 рік), Земельним кодексом України (1992 рік), кодексом про надра України (1994 рік), Лісовим кодексом України (1994 рік). В Україні головним джерелом природоохоронного права є Конституція України (1996 рік).