Розділ 5. Країни Європейського Союзу

5.1. Країни Європейського Союзу в системі світогосподарських зв’язків

5.1.1. Цілі та завдання Європейського Союзу

5.2. Сучасні економічні теорії європейської інтеграції

5.3 Економічна модель Німеччини

5.3.1. Місце ФРН в глобальній та європейській економіці

5.3.2. Особливості німецької економічної моделі

5.3.3. Сучасна модель розвитку

5.3.4. Структура господарства

5.3.5. Зовнішньоекономічні зв’язки

5.4. Економіка Франції

5.4.1. Позиції Франції у світовій економіці та в Європейському Союзі

5.4.2. Французька модель економіки

5.4.3. Сучасна структура господарства

5.4.4. Особливості зовнішньоекономічних зв’язків

5.5. Економіка Великобританії

5.5.1. Місце країни у світовій економіці та позиції в ЄС

5.5.2. Трансформація британської моделі розвитку

5.5.3. Галузева структура господарства

5.5.4. Особливості зовнішньоекономічних зв’язків

5.6. Економіка Італії

5.6.1. Італія в системі міжнародних економічних відносин

5.6.2. Особливості італійської моделі розвитку

5.6.3. Галузева структура господарства Італії

5.6.4. Особливості зовнішньоекономічних зв’язків

5.7. Скандинавська модель розвитку

5.7.1. Особливості розвитку економіки скандинавських країн

5.7.2. Суть та основні особливості швецької моделі

5.8. Економіка нових країн-учасниць ЄС

5.8.1. Країни ЦСЄ та Європейський Союз

5.8.2. Спільні та відміні риси трансформаційних процесів в державах ЦСЄ

5.8.3. Економіка Польщі

5.8.3.1. Загальна характеристика

5.8.3.2. Галузева структура господарства

5.8.3.3. Особливості зовнішньоекономічних відносин

5.8.4. Особливості економіки Чехії

5.8.5. Особливості економіки Словаччини

5.8.6. Особливості економіки Угорщини

5.8.6.1. Специфіка переходу до ринку

5.8.6.2. Сучасна структура економіки

5.8.6.3. Особливості членства в ЄС

5.9. України і ЄС

5.1. Країни Європейського Союзу в системі світогосподарських зв’язків

Історія європейської інтеграції розпочалася одразу після Другої Світової війни, а саме у 1946 році, коли Прем’єр-Міністр Великобританії Уінстон Черчіль виступив зі своєю історичною промовою у Цюріху (Швейцарія) про необхідність створення “Сполучених Штатів Європи”, першим кроком до якого мало послужити партнерство між Францією та Німеччиною, довічними супротивниками у всіх війнах^*.

Наступною подією, яку можна розглядати як підготовчий етап створення інтеграційного угруповання був американський план Маршала (1947 р.), метою якого був комплекс заходів щодо відродження господарства включаючи американську допомогу. У відповідності з цим 16 країн повоєнної Європи отримали з США близько 13 млрд. дол. у вигляді фінансування заходів економічного та технічного спрямування.

У 1948 році було започатковано митний союз між трьома “малими” країнами Західної Європи – БеНіЛюксом (Бельгія, Нідерланди, Люксембург). Цей досвід виявився досить корисним у подальшому і призвів до поширення інтеграційних ідей в інших країнах континенту.

Надзвичайно високі темпи економічного зростання у період 1947-1950 рр. призвели до того, що виникла необхідність посилити ефект “компенсаційного росту” новими об’єднувальними моделями дво- і багатосторонніх відносин. Творцями цього процесу стали два французькі політики – Жан Моне і Робер Шуман та німець Конрад Аденауер. 9 травня 1950 року (рівно через п’ять років після завершення останньої війни у Європі) було оприлюднено “Декларацію Шумана” (її автор займав тоді посаду міністра закордонних справ Французької Республіки), у якій пропонувалося двом провідним країнам – Франції та Німеччині об’єднати свої зусилля щодо контролю за виробництвом вугілля та сталі, а відтак і військової промисловості, яка була найбільшим споживачем останнього виду продукції. Ідея створення наднаціональної структури, яка б мала значні повноваження належала Ж.Моне і була палко підтримана канцлером ФРН – К.Аденауером. А вже через рік – 18 квітня 1951 року у Парижі шість країн (Бельгія, Італія, Нідерланди, Люксембург, Франція та ФРН) підписують угоду про створення Європейського об’єднання вугілля та сталі (ЄОВС), після ратифікації якого, у 1952 році зазначена вище Угода набула чинності. Тоді ж було започатковано створення Європейського оборонного співтовариства, а з часом – Європейського співтовариства з атомної енергетики. 25 березня 1957 року в Римі відбулося підписання Договорів про Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) та ЄВРОАТОМ, які у сучасній науковій літературі присвяченій історії європейської інтеграції називають “Римським договором”. Вони набули чинності 1 січня 1958 року.

Упродовж 50-х – 60-х рр. процес європейської інтеграції набуває нових обертів у т.ч. щодо розширення ЄЕС, рішення про яке було прийнято у грудні 1969 р. у м. Гаага (Нідерланди). Внаслідок цього, вже у 1973 році замість “шістки” – виникла “дев’ятка”, за рахунок приєднання Данії, Ірландії та Великобританії, в 1981 році цього союзу вступила Греція. Національний референдум 1994-го року. у Норвегії відхилив її членство в ЄС, проте вже у 1995 році до Європейського Союзу приєдналися Австрія, Фінляндія, Швеція.

Протягом 90-х років активно йшов процес удосконалення договірних основ функціонування Європейського Союзу. 11 грудня 1991 року відбулося підписання Маастрихтської угоди про створення ЄС, яка набула чинності 1 листопада 1993 року, саме з цього періоду Європейські співтовариства отримали сучасну назву – Європейський Союз. У 1997 році цей документ було удосконалено, а нова угода отримала назву – Амстердамський договір, який чітко визначав вільне працевлаштування та права громадян, свободу пересування, надання більшої ваги ЄС на міжнародній арені тощо.

Можливості подальшого розширення Євросоюзу були чітко задекларовані у Копенгагенських критеріях на вступ (1993), які згодом отримали назву політичних. Трохи пізніше були прийняті й економічні критерії для країн-аплікантів, які називаються Маастрихтськими. Таким чином було створено фундаментальні основи майбутнього розширення цього найбільшого у світі інтеграційного формування.

Першою подала заявку на вступ до ЄЕС – Туреччина – у 1987 році, у 1990 році – аналогічне бажання виказали Кіпр та Мальта, у 1994 р. – Угорщина та Польща, у 1995 р. – Румунія, Словаччина, Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, а у 1996 р. – Чехія та Словенія. Упродовж 1997-2003 рр. відбувався швидкий процес адаптації їх економік до системних вимог Євросоюзу та імплементації європейського законодавства до національного (тобто введення правил та норм до діючих законів, а також спостереження за «європейським» механізмом їх функціонування). Проте проходив він у країнах-аплікантах по-різному, а відтак різними були й результати. Внаслідок чого на Копенгагенському, а потім і Афінському саммітах (2002-2003 рр.) було прийняте безпрецедентне рішення про розширення ЄС одразу на десять нових (найбільш успішних в плані відповідності до вище згадуваних вимог) країн. 1 травня 2004 року членами Євросоюзу стали 10 європейських держав: Кіпр, Мальта, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія. Очікується, що у 2007 році до Європейського Союзу приєднаються ще й Румунія та Болгарія, а також, можливо, що деякі балканські країни (ЄС веде переговори з усіма країнами колишньої Югославії та з Албанією). Потребує вирішення також проблема майбутнього членства Туреччини, яка найпершою падала заявку на вступ, проте невідповідність критеріям, перш за все копенгагенським (політичним) відсуває очікуваний вступ на більш пізній період.

У наслідок активного процесу розширення у 2004-му році Європейський Союз став найбільшою і найпотужнішою інтеграційною організацією у світі, з чисельністю жителів – 455 млн. (2003 р.) США – 276, Японія – 127), великою площею у 3,9 млн. км² (США – 9,1, Японія – 0,4), ВВП – 9,1 трлн. дол. за ПКС (США – 8,9; Японія – 3,1). Основні країнові та глобальні порівняння представлені у табл. 5.1 станом на поч. 2000 р., тобто напередодні процесу розширення.

Таблиця 5.1