11 Теорії походження держави

Патріархальна теорія

(Аристотель, Р. Філмер, М.К. Михайловський, М. М. Покровський) ґрунтується на положенні, що держава виникла з патріархальної сім'ї в результаті ЇЇ розростання та об'єднання сімей у племена, союзи племен, народності (цьому сприяло збереження переказу про їх загальне виникнення). За Аристотелем, селища, що утворилися, склали державу. Держава виникає як результат природного потягу до сімейних взаємин, спілкування, а влада государя (монарха) є продовженням влади батька (патріарха) у сім'ї, що мас державно-власницький характер на зразок домовласницького.

У наш час ця теорія не може бути сприйнята повністю. Проте деякі її елементи (виникнення держави з появою публічної влади, роль сім'ї в становленні державності, утвердження порядку в суспільстві шляхом підпорядкування публічній владі) варто враховувати.

Теологічна теорія

(Фома Аквінський, ХНІ ст.) базується на ідеї божественного державотворення з метою реалізації загального блага. Вона слугує обґрунтуванню панування духовної влади над світською. Стверджується, що церква наділяє государя правом панувати над людьми і реалізувати волю Божу на Землі. Кожній людині пропонується упокоритися перед волею Бога, який встановив державну владу, підкоритися владі, що санкціонована церквою. Воля володаря, що керує державою, трактується як об'єднавча засада, без якої держава розпалася б. Теологічна теорія пронизана ідеєю вічності держави, її непорушності: держава вічна, як і сам Бог. Звідси випливає твердження про необхідність збереження в незмінному вигляді всіх існуючих у суспільстві державно-правових інститутів.

У теологічній теорії важко знайти елементи, прийнятні для сучасного трактування виникнення держави. її раціональним зерном можна вважати ідею про утвердження порядку як загального блага в державі. Щоправда, такий порядок відповідно до цієї теорії створюється за допомогою божественної сили, що виключає активність особи.

Договірна (природно-правова) теорія

(Г. Гроцій, Б. Спіноза, Т. Гоббс,Дж. Локк,Ж.-Ж. Руссо, Я. Козельський,М. Радищев, І. Кант) ґрунтується на ідеї виникнення держави в результаті угоди (договору) як акта розумної волі людей. Об'єднання людей у єдиний державний союз розглядається як природна вимога збереження людського роду і забезпечення справедливості, свободи і порядку.

Стверджується, що державі передував природний стан людей. Він уявлявся прихильникам цієї теорії неоднозначно. Т. Гоббс, наприклад, вважав, що в природному стані відбувається "війна всіх проти всіх", оскільки там панував принцип "людина людині - вовк". Ж.-Ж. Руссо, навпаки, малював райдужну картину свободи і рівності, "золоте століття". Проте всі вони розглядали державу як продукт людського розуму і діяльності, зумовленої прагненням людей до виживання. Можна виділити два варіанти договору державотворення, запропонованих представниками цієї теорії:

1) договір між правителем і людьми (Т. Гоббс), коли правителю передається частина природжених прав, які він повертає громадянам зі своїх рук після державотворення і виступає їх гарантом (суспільний договір-підпорядкування);

2) договір людей один з одним, усіх з усіма (Ж.-Ж. Руссо), що передбачає невідчуження, збереження природних прав за індивідами при укладанні договору одного з одним про державотворення (суспільний договір-об'єднання). У будь-якому разі передбачається забезпечення природних прав І свобод особи в межах держави - це визначає прогресивність варіантів цієї теорії.

Проте цією теорією перебільшуються індивідуалістичні засади на ранніх етапах життя людства, розвиненість розуму людей періоду переходу до державності від "природного стану", усвідомленість їхнього підходу до необхідності вступу в договір про утворення держави. Скоріше переважала інтуїція, ніж розум як підстава договору.

Зрозуміло, об'єктивні причини виникнення держави не можна пояснити тільки договором. їх значно більше. Водночас договір відіграє значну роль у створенні деяких держав, у практиці їх державного будівництва. Так, Конституцією США закріплений договір між народами, що входять до складу держави, і визначені його цілі: утвердження правосуддя, охорона внутрішнього спокою, організація спільної оборони, сприяння загальному добробуту.

Органічна теорія

(Г. Спенсер, XIX ст.) ототожнює процеси виникнення і функціонування держави з біологічним організмом. Уявлення про державу як про своєрідну подобу людського організму сформульовані ще давньогрецькими мислителями. Г. Спенсер, натхненний успіхами природознавства, розвинув цю думку, заявивши, що держава - це суспільний організм, який складається з окремих людей, подібно до того, як живий організм складається з клітин.

Відповідно до його теорії, держава, як і будь-яке живе тіло, базується на диференціації і спеціалізації. Держава спочатку виникає як найпростіша політична реальність і в процесі свого становлення ускладнюється, розростається і гине внаслідок старіння (як людина). У процесі становлення держави спостерігається інтеграція (об'єднання) дрібних утворень людського суспільства в більш великі і складні - "агрегати": плем'я, союз племен, міста, держави, імперії. Одночасно під впливом часу в "агрегатах" відбувається соціально-класова диференціація і спеціалізація у вигляді поділу праці, формування системи органів держави. Кожний орган виконує визначену лише йому властиву функцію (як у людському організмі): уряд - функцію мозку (регулятор суспільного організму); хлібороби і ремісники - функцію органів травлення (забезпечують життєдіяльність суспільного організму); працівники торгівлі, транспорту та інших засобів сполучення слугують кровоносною системою; панівні класи відповідають за оборону держави тощо. Завданням державної влади є служіння благу суспільства.

Таке уявлення про державу здається, на перший погляд, наївним і ненауковим, однак тут є раціональне зерно. Визнається зв'язок законів громадського життя і законів природи, підкреслюється, що людина, перш ніж стати істотою суспільною, біологічно формується як індивід з волею і свідомістю. Інакше кажучи, людина спочатку є витвором природи, потім - членом суспільства, а потім - громадянином держави. Позитивним можна назвати обґрунтування диференціації (поділ на класи), інтеграції громадського життя (об'єднання людей у державу) у взаємозв'язку і системі, спеціалізації (поділ праці).

Теорія насильства

Має два варіанти: теорія зовнішнього насильства (Л. Гумплович, К. Каутський) і теорія внутрішнього насильства (Є. Дюрінг). Теорія зовнішнього насильства пояснює виникнення держави як результат воєн, насильницького підпорядкування одного племені іншому. Усі державно-правові інститути, що існують у суспільстві, виникають з голого насильства: державні органи і закони створюються для придушення поневолених народів. Насильство є підставою виникнення приватної власності. Панування племені згодом перетворюється на панування класу. При цьому виявляється, що в державі зацікавлені більш слабкі племена, ніж сильні, оскільки вона служить захистом завойованих племен від можливих зазіхань з боку інших сильних племен. Держава зображується як захисниця інтересів усіх класів суспільства, здатна забезпечити загальне благо як сильних, так і слабких. Вона визначає обсяг вимог, пропонованих до завойованих племен, і дає їм можливість улаштувати життя в межах цих вимог і збережених за ними прав. Переможцям надається можливість спокійно користуватися вигодами свого становища. Теорія внутрішнього насильства пояснює виникнення власності, класів і держави в результаті насильства однієї частини суспільства над іншою, причому йдеться про насильство (панування) більшості над меншістю.

Винятково насильством неможливо пояснити виникнення держав. Тим більше неправильно вважати завоювання пріоритетним фактором утворення держави. Внутрішні соціально-економічні причини, класове розшарування суспільства спричиняють війни і сприяють виникненню держави. Однак не можна заперечувати певної (більшої чи меншої") ролі насильства у цьому процесі. Історичний досвід свідчить, що завоювання одних народів іншими було одним із реальних факторів існування державності протягом тривалого часу (наприклад, Золота Орда). Елементи насильства супроводжують утворення будь-якої держави (римської, давньогерманської, Київської Русі). Насильство - боротьба між Північчю і рабовласницьким Півднем - відіграло інтегруючу роль при формуванні держави в США.

Класово-матеріалістична (марксистська) теорія

(К. Маркс, Ф. Енгельс, В. І. Ленін, її попередником був Л. Морган) вбачає витоки держави у первісному суспільстві, в поділі його на класи з протилежними інтересами, зумовленому економічними чинниками: суспільний поділ праці, поява надлишкового продукту, виникнення приватної власності. Як писав Ф. Енгельс, держава - сила, потрібна для стримування зіткнення класів із суперечливими економічними інтересами, утримання їх у межах "порядку". Цю ж саму думку розвиває К. Маркс: держава є "орган панування, орган гноблення одного класу іншим". В. І. Ленін називав державу "машиною для підтримки панування одного класу над іншим". Держава у трактуванні прихильників цієї теорії забезпечує переважні інтереси економічно панівного класу, використовуючи спеціальні засоби підпорядкування і управління.

Безумовно, класово-матеріалістична теорія дає підстави для аналізу причин виникнення держави, визначення її сутності, але вона є однобічною, оскільки пояснює виникнення держави винятково економічними і класовими чинниками; недооцінює Ідеологічні фактори (свідомість, менталітет); недовраховує біологічні фактори: люди як біологічні істоти, спонукувані почуттям самозбереження перед силами природи і зовнішньою загрозою (боротьба за джерела харчування), відчували потребу в об'єднанні і державотворенні. Надмірний акцент на ролі класів і класової боротьби у виникненні держави призводить прихильників цієї теорії до виключення факту, що держава, крім функції охорони інтересів панівного класу, виконувала (тією чи іншою мірою) ще й загально-соціальну функцію. Крім того, пов'язуючи походження держави з виникненням класів, ця теорія передбачала неминуче зникнення держави разом з відмиранням класів і встановленням суспільства комуністичного самоврядування.

Олігархічна теорія

(Від грец. oiigarchia - влада обраних) (Б. Шантебу) пов'язує виникнення держави з поділом праці і виділенням управління як специфічного виду діяльності, яким займалася елітарна група, що виокремилася із суспільства. Розрізняють три види олігархічного шляху виникнення держави: військовий (поява правлячої військової еліти в результаті військових походів і захоплення здобичі - це держави франків і монголів); аристократичний (формування управлінської еліти на основі родової аристократії - вождів племен, представників знатних родів, що вирізнялися знання і військовими доблестями); плутократичний (плутократія - влада багатих; формування управлінської еліти на підставі майнової переваги). Підкреслення поділу праці і виокремлення особливої верстви - управлінців як умов і ознак виникнення держави характеризує позитивні сторони теорії. Однак зазначення тільки цих елементів не вичерпує всіх ознак процесу виникнення держави. Не враховується й той факт, що держава, її управлінська структура формувалися не тільки для задоволення потреб правлячої еліти, а й для вирішення загальних справ.

Окрім зазначених теорій виникнення держави можна назвати також психологічну (Л. Петражицький), демографічну (Т. Мальтус), географічну (Є. Хантінгтон), расову (Ж.-А. Габіно, Ф. Ніцше) та ін.

12

У спеціальній літературі розробляється чимало визначень поняття держави, котрі відбивають такі його аспекти:

- держава як організація політичної влади;

- держава як апарат влади;

- держава як політична організація всього суспільства.

Кожний із зазначених аспектів заслуговує на увагу. Дійсно, розуміння держави як організації політичної влади підкреслює, що серед інших суб'єктів політичної системи вона виділяється особливими якостями, є офіційною формою організації влади, причому одноособовою організацією політичної влади, яка управляє усім суспільством. Водночас політична влада - одна із ознак держави. Тому недоцільно зводити до неї поняття держави.

Із зовнішнього боку держава виступає як механізм здійснення влади і управління суспільством, як апарат влади. Розгляд держави через безпосереднє втілення політичної влади в апараті, системі органів - також не розкриває повністю її поняття. У разі такого розгляду не враховується діяльність системи органів місцевого самоврядування та інших.

Держава є особливою політичною реальністю. Розкриваючи зміст поняття держави, слід підвести її під таке родове поняття,

як політична організація. Якщо державу до середини XIX ст. можна визначати як політичну організацію панівного класу, то пізніша, й особливо сучасна, держава - це політична організація всього суспільства. Держава стає не просто владою, що спирається на примус, а цілісною організацією суспільства, яка виражає і охороняє індивідуальні, групові і суспільні інтереси, забезпечує організованість у країні на підґрунті економічних і духовних чинників, реалізує головне, що надає людям цивілізація, - народовладдя, економічну свободу, свободу автономної особи.

Визначити загальне поняття держави, яке б відбивало всі без винятку ознаки і властивості, характерні для кожного з її періодів у минулому, дійсному і майбутньому, неможливо. Водночас будь-яка держава має набір таких універсальних ознак, що виявляються на всіх етапах її розвитку. Такими ознаками є територія, населення, влада.

Держава — суверенна політико-територіальна організація суспільства, що володіє владою, яка здійснюється державним апаратом на основі юридичних норм, що забезпечують захист і узгодження суспільних, групових, індивідуальних інтересів зі спиранням, у разі потреби, на легальний примус.

Загальні ознаки держави.

Держава - єдина політична організація, яка:

1) охоплює усе населення країни в просторових межах. Територія - матеріальна основа існування держави. Сама територія не породжує держави. Вона лише створює простір, у межах якого держава простирає свою владу на населення, що мешкає тут. Територіальна ознака породжує громадянство - юридичний зв 'я-зок особи з даною державою, який виражається у взаємних правах і обов'язках. Громадянин держави набуває: а) обов'язок підкорятися державно-владним велінням; б) право на заступництво і захист держави;

2) має спеціальний апарат управління - систему державних органів, що складаються з особливого розряду осіб, професіоналів з управління;

3) має у своєму розпорядженні апарат легального примусу: збройні сили, установи і заклади примусового характеру (армія, поліція, тюремні і виправно-трудові установи);

4) в особі компетентних органів видає загальнообов'язкові юридичні норми, забезпечує їх реалізацію, тобто держава органі-

зує громадське життя на правових засадах, виступаючи, таким чином, як арбітр, що узгоджує індивідуальні, групові і суспільні інтереси. Вона забезпечує і захищає права своїх громадян, а також інших людей, що перебувають на її території. Без права, законодавства держава не в змозі ефективно керувати суспільством, забезпечувати здійснення прийнятих нею рішень;

5) має єдину грошову систему;

6) має офіційну систему оподаткування і фінансового контролю;

7) має суверенітет;

8) має формальні реквізити - офіційні символи: прапор, герб, гімн.

Слід зважити на те, що держава може бути світською і теократичною. Більшість держав світу - світські, тобто такі, в яких розмежовані сфери дії церкви і держави (церква відокремлена від держави). У теократичних державах влада належить церковній ієрархії (Монголія до 1921 p., сучасний Ватикан).

13

Сутність держави - це головне в державі як соціальному явищі: те кому належить державна влада в суспільстві й, отже, чиї волю й інтереси ця влада виражає.

У світлі характеристики головного в утримуванні діяльності держав минулого й сучасності, сутність держави як соціального інституту проявляється в стійкій загальній спрямованості його діяльності, пов'язаної із забезпеченням їм як загальсоціальних, так і узкогрупповых (у тому числі класових) інтересів.

Сутність держави проявляється в його функціях, у тій службовій ролі держави в суспільстві, якісна визначеність якої характеризується стійким здійсненням, забезпеченням їм переважно узкогрупповых (у тому числі класових) або загальсоціальних інтересів. Історія показує, що держава у своїй діяльності завжди в певній мері сполучить (координує, консолідує) ці інтереси для збереження цілісності єдності суспільства (без найманих робітників немає капіталістів, без селян - феодалів, без рабів - рабовласників, без общинників і їхньої праці - чиновницького апарата східної держави).Але міра сполучення цих інтересів державою історично неоднозначна. Іншими словами, сутність держави двуедина (служіння узкоклассовым, груповим і загальсоціальним інтересам) і історично мінлива в плані співвідношення її сторін. Так, у рабовласницькому, феодальному суспільстві переважає класова сторона сутності держави (інтереси панівного класу- вище всього). Це ж характерно й для раннебуржуазного держави, раннекапиталистического суспільства. Але зі зміною цього суспільства міняється і його держава в напрямку посилення загальсоціальної сторони його сутності. Це можна простежити, прийнявши, наприклад, за вихідну точку момент зародження протистояння таких суспільних чинностей як буржуазія й пролетаріат у період формування так званого "дикого" капіталізму (середина XIX в.). Із цим періодом зв'язане правильне розуміння сутності держави як знаряддя класової боротьби, машини для придушення класових супротивників, підтримки панування одного класу над іншим. Однак події, що пішли потім такі, всесвітньо-історичного значення як Жовтнева революція 1917 р. у Росії, Великий криза й Велика депресія кінця 20-х рр., нанесли спочатку політичний, а потім економічний удар по капіталізму й порушили питання про його подальшу долю. Держава, що править економічна й політична еліти змушені були по-новому підійти до рішення проблеми стабілізації суспільства й конституційного ладу. Це виразилося, насамперед, у посиленні соціальної захищеності особистості, у соціальній орієнтованості держави. Гуманістичному відновленню капіталізму сприяв і розгром фашизму як прояву найбільш реакційних і агресивних чинностей монополістичного капіталу. Після цього в розвинених західних демократіях держава поступово ставала коштами зняття, подолання суспільних протиріч не шляхом насильства й придушення, а через досягнення суспільного компромісу, консенсусу, хоча сам по собі механізм держави по підтримці громадського порядку мало в чому перетерпів зміни. У діяльності ж держави все більшою мірою стали оптимально сполучатися класові й загальсоціальні цілі й функції.

Сутність сучасної соціальної , демократичної, правової держави полягає в тому, що воно є знаряддям досягнення в соціально неоднорідному суспільстві соціального компромісу й згоди.

14 -

15

Політи́чна систе́ма — впорядкована, складна, багатогранна система державних і недержавних стосунків соціальних (суспільних та політичних) інститутів, що виконують певні політичні функції. Вона покликана відображати різноманітні інтереси соціальних груп, які безпосередньо або через свої організації і рухи роблять вплив на державну владу.

Дане поняття об'єднує різноманітні дії і взаємини володарюючих груп і підвладних, таких, що управляють і керованих, пануючих і підпорядкованих, теоретично узагальнює діяльність і взаємозв'язки організованих форм владо-відносин — державних і інших інститутів і установ, а також і політичних цінностей і норм, регулюючих політичне життя членів даного суспільства. В межах окремих держав політичне життя найбільшою мірою проявляє себе як система, а політична система найповніше проявляє свою головну функцію — суспільної інтеграції. Тому поняття політична система застосовують для аналізу політичного життя в межах окремих держав. Коли мова йде про політичну систему суспільства, то мають на увазі саме окремі держави.

Поняття політична система носить багатоаспектний характер. Тим і пояснюється неоднозначність підходів в його аналізі:

Якщо розглядати систему в інституційному плані, то її можна звести до сукупності державних і недержавних інститутів і норм, в рамках яких проходить політичне життя даного суспільства.

В іншому варіанті підкреслюється владний аспект політичної системи і її визначення пов'язується, головним чином, з узаконенням державного примусу як засобу регуляції взаємин між людьми.

В третьому — політичну систему розглядають як систему авторитарного (за допомогою влади) розподілу цінностей в суспільстві.

Кожен з названих підходів буде коректним за умови конкретної вказівки аспекту визначення поняття… У 50-х роках XX ст. системний підхід став широко використовуватися для дослідження політики в західній, особливо американській, політології. Системний аналіз дає можливість установити, що політична система складається з багатьох елементів, елементи складають єдине ціле, система взаємодіє з навколишнім середовищем. Певний внесок в розробку теорії політичної системи зробили політологи Мітчел Уеслі Клер, Дойч К., Толкотт Парсонс, Луман Ніклас, Пауелл Г., Трумен Д., Істон Девід, Алмонд Габріель. Істон Девід і Алмонд Габріель заклали основи різних варіантів концепції політичної системи. Суть підходу Істона полягає в розгляді політичної системи під кутом зору її складових підсистем, вивченні сукупності взаємодій і взаємозв'язків, які виникають всередині її. Тому він трактує політичну систему як «систему взаємодій структурних елементів, за допомогою яких у суспільстві авторитарно розподіляються цінності». Алмонд Габріель більше уваги приділяє загальним характеристикам, вивченню входів і виходів й зворотних зв язків, які встановлюються між політичною системою та навколишнім середовищем. Алмонд визначає політичну систему як систему взаємодій структурних елементів, які виникають на вході або виході політичної системи та асоціюються « із загрозою застосування фізичного примусу».У політичній системі суспільства розрізняють п'ять основних груп елементів: політичні інститути, політичні відносини, політичні норми, політичну свідомість і політичну культуру.[1] Відповідно до цих елементів виділяють організаційно-інституціональну, регулятивну, функціональну, комунікативну та духовно-ідеологічну підсистеми політичної системи.

Інституціональну підсистему складають такі політичні інститути: держава та її структурні елементи, такі як парламент, уряд, політичні партії, громадсько-політичні організації, церква, органи місцевого самоврядування. У своїй сукупності ці взаємозв'язані політичні інститути утворюють політичну організацію суспільства, організаційну основу політичної системи. До політичної системи як її інститути входять не всі наявні в суспільстві громадські організації, а лише ті, що пов'язані з функціонуванням політичної влади. Залежно від ступеня залученості до політичного життя і здійснення влади розрізняють три види організацій:

Власне політичні — організації прямо й безпосередньо здійснюють політичну владу у повному обсязі або, у крайньому випадку, прагнуть до цього. Здійснення влади або боротьба за неї є головним у їхній діяльності. Такими є держава і політичні партії.

Політизовані або невласне політичні організації, для яких участь у здійсненні політичної влади є лише одним з аспектів їх функціонування, це — громадські організації, професійні спілки, народні рухи, об'єднання підприємців тощо.

Неполітичні організації, якими є, наприклад, науково-технічні товариства, різноманітні аматорські об'єднання — товариства рибалок,

мисливців, спортсменів тощо, за звичайних умов не беруть участі у здійсненні політичної влади. Формально діяльність таких організацій не передбачає здійснення політичної функції, проте за певних умов, ситуативно, вони можуть бути суб'єктами політики, виступаючи як групи тиску.

У своїй сукупності і взаємозв'язках політичні інститути утворюють політичну організацію суспільства, організаційну основу політичної системи. Центральна роль у політичній системі належить державі. Саме вона забезпечує політичну організованість суспільства. Особливе місце в політичній системі займають політичні партії, які є головними учасниками боротьби за завоювання, утримання й використання державної влади. Кожна партія прагне мати можливість визначати політику держави або хоча б впливати на неї. Інституціональна підсистема є основоположною як до політичної системи суспільства в цілому, так і до її окремих складових.

Регулятивну підсистему утворюють сукупність політичних норм, за допомогою яких здійснюється регулювання політичних відносин. Одні політичні норми цілеспрямовано створюються державою — норми права; інші складаються поступово під впливом політичних, економічних, духовних чинників — норми моралі, звичаї, традиції. Головною складовою регулятивної підсистеми суспільства є норми національного права.

Функціональна підсистема політичної системи знаходить своє вираження у політичному процесі й політичному режимі.

Комунікативна підсистема містить політичні відносини, тобто ті зв'язки між людьми та їх спільностями, які складаються у процесі реалізації влади або з її приводу. Інформаційно-комунікативна підсистема містить ЗМІ, засоби комунікації, науково-інформаційну інфраструктуру — тобто розгалужену мережу установ, які займаються збором, обробкою, поширенням інформації про політичне життя, пропагуючи вироблені політичні та правові норми, певну політичну свідомість і політичну ідеологію.

Духовно-ідеологічну підсистему політичної системи складають політична свідомість і політична культура.

Функції політичної системи

Функції політичної системи — основні напрями впливу політичної системи на політичне життя суспільства:

вироблення політичного курсу держави та визначення цілей та завдань розвитку суспільства (функція політичного цілепокладання);

організація діяльності суспільства на виконання цілей, завдань політичної програми держави (мобілізаційна);

функція легітимізації — приведення реального політичного життя у відповідність до офіційних політичних правових норм;

координація окремих елементів суспільства;

політична соціалізація (включення людини в політичну діяльність);

артикуляція інтересів (пред'явлення вимог до осіб, що приймають політичні рішення);

узгодження та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення;

інтеграція всіх елементів суспільства навколо єдиних для всього народу соціально-політичних цілей і цінностей;

політична комунікація складових політичної системи.

16-

17

3.3. Особливості політичної системи України

Політична система України нині перебуває на стадії розвитку всіх її компонентів, наповнення її функцій новим змістом, що відповідає статусу незалежної самостійної держави. Становлення і розвиток політичної системи України відбувається в період переходу від тоталітарного до демократичного суспільства еволюційним шляхом. Суперечливий характер її розвитку виявляється в повільних темпах політичної структуризації суспільства, незавершеності процесів виникнення багатопартійності та партійних систем, прагненнях використати політичні цінності минулого без урахування змісту і специфіки політичного розвитку України на сучасному етапі.

Новий етап у розвитку політичної системи України настав із прийняттям Конституції України 28 червня 1996 р. Основний Закон держави визначив засади формування і розвитку політичної системи, закріпив функції її окремих елементів, розкрив зміст та особливості діяльності держави у політичній системі. Сьогодні у нашій державі відбувається активний процес становлення нового типу політичної системи, що відображається у формуванні системи органів місцевого самоврядування, запровадженні інституту президентської влади, поділі політичної влади та наявності механізму стримувань і противаг.

Для політичної системи України притаманні такі ознаки:

— перехід від неправового до правового типу;

— легітимна для більшості населення;

— миролюбна, неагресивна;

— позбавлена власної глобальної (загальнопланетарної) системи — забезпечення національних інтересів;

— система, яка поки що не здатна забезпечити зростання рівня й якості добробуту усіх основних верств населення, але яка зберігає елементи "соціальної держави";

— світська (на відміну від релігійної чи атеїстичної);

— етатизована (одержавлена);

— система з недостатньо високим інтелектуальним рівнем політики;

— система з політичним домінуванням певних соціальних верств "реформованої традиційної номенклатури", нової "номенклатури", "нуворишів" тощо;

Основними напрямами формування і розвитку політичної системи України на сучасному етапі є:

— побудова демократичної соціально-правової держави;

— утвердження громадянського суспільства;

— подальший розвиток і вдосконалення політичних відносин, політичних принципів та норм;

— зростання політичної свідомості та політичної культури суспільства і особи;

— вдосконалення діяльності засобів масової інформації.

Отже, політична система — це сукупність інститутів, які формують і розподіляють державну владу та здійснюють управління суспільними процесами задля втілення інтересів певних соціальних груп. Політична система має монополію на владу в масштабі всього суспільства, визначає стратегію суспільного розвитку, забезпечує політичне й адміністративно-державне управління суспільними процесами, формує правову систему. Політична система виконує функції: владно-політичну, національної інтеграції, стабілізації соціально-політичного життя, соціально-політичної модернізації, управління, політичної соціалізації. Політичну систему представляють різні типи. До того ж, кожна система має переваги, а також застереження. Але кожна форма встановлюється в суспільстві відповідно до стану справ у ньому, особливостей його політичного розвитку, традицій, культури тощо.