Відповіді до історії України

1. Дослов'янські народи на території України.

Першими землеробсько-скотарськими культурами на теренах України були буго-дністровська культура (друга половина VІ — межа V—IV тис. до н. е.), поширена на території теперішніх Одеської та Кіровоградської областей, та культура лінійно-стрічкової кераміки (друга половина V тис. до н. е.), поширена в Подністров'ї та Західній Волині, а загалом її ареал від України до Франції. В районі від Дніпровських порогів і до узбережжя Азовського моря у V — на початку IV тис. до н. е. проживали нечисленні племена сурської культури, які займались переважно рибальством, хоча в них уже помітний перехід до скотарства. Значну частину Лівобережної України та Середнього Подніпров'я у V—III тис. до н. е. заселяли племена дніпро-донецької культури, в яких домінувало мисливство та рибальство, проте поступово починається перехід до скотарства. Культура ямково-гребінцевої кераміки у IV—III тис. до н. е. охоплювала територію від Волго-Окського басейну до Північно-Східної України.

Трипільські племена, що вступили на територію України були найбільш раннім суспільним утворенням. Паралельно з Трипільською культурою існувала культура Гумельниця. Трипільська культура була відкрита археологом В. Хвойкою в районі села Трипілля в 19 ст. Найвідоміші поселення трипільців на території України: Трипілля, Майданецьке, Доброводи. Поселення мали чітку забудову, наземні житла (дво- і триповерхові). Деякі поселення займали площу 200-300 га і в них мешкало до 20 тис. осіб. Основним заняттям трипільців було землеробство. Важливу роль відігравало також скотарство. Допоміжну роль виконувало рибальство та мисливство. Високого рівня набуло керамічне виробництво. Посуд фарбували мінеральними фарбами червоного кольору і випалювали у спеціальних печах. За кольорами розпису кераміки цю культуру іноді називають культурою червонолакової кераміки. Малюнки на керамічних виробах трипільців деякі вчені вважають писемністю. На початку III тис. до н. е. трипільська культура поступово зникає внаслідок підкорення та асиміляції племенами інших культур. Трипільська культура відіграла важливу роль у формуванні цивілізації на території України та входженні її у загальноєвропейський цивілізаційний простір. Саме із цією культурою пов'язане остаточне утвердження відтворювального господарства на теренах України. Чимало українських істориків та археологів вважають трипільців пращурами українців.

В І тис. до н.е – поч. І тис. н.е. на території України перебували кочові племена та давньогрецькі колонії. Кіммерійці — перший народ на території України, про який згадують писемні джерела (давньогрецькі автори Геродот, Страбон) та давньогрецькі міфи. Більшість учених вважає кіммерійців іраномовними кочовиками, що прийшли у причорноморські степи в ХІ-ІХ ст. до н. е. з Поволжя. Кіммерійців ототожнюють з племенами зрубної культури. Вони панували в степах між Дунаєм і Доном з межі II- І тис. до н. е. до УПІ-УП ст. до н. е. Початково це були кочові племена скота рів. Але поступово кіммерійці почали переходити до осілого способу життя й займатися землеробством. Вони налагодили торговельні контакти з населенням Близького Сходу та Балтійського півострова. Кіммерійське суспільство перебувало на по розі класоутворення, але розвиток державотворення у кіммерійців перервала навала скіфів. На межі УПІ-УП ст. до н. е. зі сходу в Північне При чорномор'я  вдерлись  племена скіфів. Іраномовні  кочовики, батьківщиною яких були степи Центральної Азії, витіснили кіммерійців з Північного Причорномор'я і встановили тут своє панування, яке тривало до середини IV ст. до н. е. Скіфи утворили протодержавне об'єднання — Велику Скіфію, яка охоплювала територію степу та лісостепу між Доном та Дунаєм. Скіфи (за свідченням Геродота) поділялися на чотири групи: скіфи-царські (займали степовий Крим та Нижнє Подніпров'я), скіфи-кочовики (причорноморські степи), скіфи-землероби (лісостеп на схід від Дніпра) та скіфи-орачі (лісостеп між Дністром і Дніпром). Останні дві групи українські історики  вважають пра-слов'янами (праукраїнцями). Значною подією в історії скіфів стала війна проти перського царя Дарія І (513 р. до н. е.), в якій скіфи перемогли і здобули славу непереможного народу. Скіфи постійно воювали проти сусідів, особливо проти фракійців (населення Балканського півострова). Це призвело до їх зіткнення з Македонією. У 339 р. до н. е. в битві з царем Філіппом II Македонським скіфи були розбиті (загинув і 90-річний скіфський цар Атей, який особисто брав участь у битві). І хоча скіфи у 331 р. розгромили македонське військо, але й підірвали свою могутність. Велика Скіфія розпалась на дві Малі Скіфії (одна розташовувалась на Нижньому Дунаї, друга займала степову частину Криму та Нижнє П дніпров'я). Остання проіснувала до 375-376 рр. н. е., коли її знищили гуни. Головний удар Великій Скіфії завдали сармати, що прийшли в IV ст. до н. е. у Північне Причорномор'я зі сходу. Сармати панували у причорноморських степах з ІІІ ст. до н. е. до ІІІ ст. н. е. Суспільний лад сарматів вирізнявся міцнішим родоплемінним ладом та військовою демократією і складався із союзів племен, очолюваних вождями, проте в управлінні брали участь всі вільні общинники-воїни. Страбон (І ст. до н. е. — І ст. н. е.) поділяв сарматів на племена язигів, роксоланів, сіраків, аорсів та аланів. У джерелах згадуються також сарматські царі, зокрема цар Гатал, що могло свідчити про прискорення розпаду родоплемінного ладу, початок класоутворення та державотворення. В перших століттях нашої ери сармати були витіснені з Північного Причорномор'я або асимільовані готами. У II ст. н. е. з Південно-Східної Прибалтики у Північне Причорномор'я прийшли германські племена готів, які витіснили сарматів. На думку деяких учених, готи створили у Подніпров'ї власну державу (держава Германаріха) і заснували Київ.

ІІІ-ІУ ст. н. е. готи поділилися на західних (вестготів) та східних (остготів). Вестготи перейшли через Дунай і зайняли Балкани. Остготи залишились у Причорномор'ї. Наприкінці IV ст. н. е. в Північне Причорномор'я зі сходу прийшла ще одна кочова орда — гуни. Вони завдали поразки сарматам і готам і змусили їх залишити цей регіон, а також знищили Малу Скіфію. Рештки скіфів і готів закріпились у гірському Криму, де проіснували до другої половини І тис. н. е., поступово змішуючись та асимілюючись з новими народами, що приходили у Крим. Гунське панування тривало до середини V ст., до розгрому цих кочівників. У VII-V ст. до н. е. Північне Причорномор'я стало об'єктом грецької колонізації. Перше грецьке поселення в цьому регіоні — Борисфеніда — було засноване у VII ст. до н. е. на о. Березань в районі Буго-Дніпровського лиману. Впродовж наступних двох століть виникли інші грецькі колонії на півдні сучасної України. Найвідоміші з-поміж них: Херсонес (район сучасного Севастополя), Ольвія (біля сучасного Миколаєва), Пантикапей (Керч), Феодосія, Тіра (поблизу Білгорода-Дністровського) та ін. Греки-колоністи не переривали зв'язків з батьківщиною, і таким чином Північне Причорномор'я потрапило в орбіту тодішнього цивілізованого світу, духовна культура якого значною мірою вплинула на місцеве населення. Грецькі колонії являли собою незалежні міста-держави (поліси). Формою політичної організації цих міст-держав була рабовласницька республіка (аристократична або демократична). У демократичних республіках (Ольвія, Тіра) участь у житті держави брали всі вільні громадяни чоловічої статі, у аристократичних (Пантикапей) — лише верхівка. Пантикапей став столицею Боспорського царства (IV ст. до н. е. — IV ст. н. е.). В окремі періоди грецькі міста потрапляли в залежність від скіфів, у II—І ст. до н. е. — від Понтійського царства, а з І—II ст. н. е. — від Риму. У 370-х роках н. е. більшість давньо¬грецьких колоній у Північному Причорномор'ї була знищена гунами.