Платон. Держава

- Тобі легше буде зрозуміти, якщо спершу я скажу от що: я думаю, ти знаєш, що ті, хто займається геометрією, рахунком і тому подібним, припускають у будь-якому своєму дослідженні, начебто їм відомо, що таке чіт і непара, фігури, три види кутів та інше в тому ж роді. Це вони ухвалюють за вихідні положення й не вважають потрібним віддавати в них звіт ні собі, ні іншим, немов це всякому й без того ясно. Виходячи із цих положень, вони розбирають уже все інше й послідовно доводять до кінця те, що було предметом їх розгляду.

- Це-Те я дуже добре знаю.

- Але ж коли вони в добавок користуються кресленнями й роблять звідси висновки, їх думка звернена не на креслення, а на ті фігури, подобою яких він служить. Висновки свої вони роблять тільки для чотирикутника самого по собі і його діагоналі, а не для тієї діагоналі, яку вони накреслили. Так і у всім іншому. Те ж саме ставиться до добутків ліплення й живопису: від них може падати тінь, і можливі їхні відбиття у воді, але самі вони служать лише образним висловом того, що можна бачити не інакше як думкою.

- Ти правий.

- От про цей вид умозрозумилого я тоді й говорив: душу у своєму прагненні до нього буває змушено користуватися передумовами й тому не сходить до його початку, тому що вона не в змозі вийти за межі передбачуваного й користується лише образними подобами, вираженими в нижчих речах, особливо в тих, у яких вона знаходить і почитає більш виразне їхнє вираження...

Символ печери

— Після цього,— сказав я,— ти можеш уподібнити нашу людську природу відносно освіченості й неосвіченості от якому стану... подивись: адже люди як би перебувають у підземному житлі на зразок печери, де у всю її довжину тягнеться широкий просвіт. З малих років у них там на ногах і на шиї окови, так що людям не зрушити з місця, і бачать вони тільки те, що в них прямо перед очима, тому що повернути голову вони не можуть через ці окови. Люди звернені спиною до світла, що виходить від вогню, який горить далеко у височині, а між вогнем і в'язнями проходить верхня дорога, обгороджена — бачиш — невисокою стіною начебто тієї ширми, за якою фокусники поміщають своїх помічників, коли поверх ширми показують ляльок.

- Це я собі представляю.

- Так представ же собі й те, що за цією стіною інші люди несуть різне начиння, тримаючи її так, що вона видна поверх стіни; проносять вони й статуї, і всілякі зображення живих істот, зроблені з каменю й дерева. При цьому, як водиться, одні з несучих розмовляють, інші мовчать.

- Дивний ти малюєш образ і дивних в'язнів!

- Подібних нас. Насамперед хіба ти думаєш, що, перебуваючи в такому положенні, люди що-небудь бачать, своє чи або чуже, крім тіней, що відкидаються вогнем на розташовану перед ними стіну печери?

- Як же їм бачити щось інше, раз усе своє життя вони змушено тримати голову нерухомо?

- А предмети, які проносять там, за стіною? Не те ж чи саме відбувається й з ними?

- Тобто?

- Якби в'язні могли один з одним розмовляти, хіба, думаєш ти, не вважали б вони, що дають назви саме тому, що бачать?

- Неодмінно так.

- Далі. Якби в їхній темниці віддавалося луною все, що б не вимовив кожної з минаючих повз, думаєш ти, вони приписали б ці звуки чому-небудь іншому, а не минаючої тіні?

- Клянуся Зевсом, я цього не думаю.

. — Такі в'язні цілком і повністю ухвалювали б за істину тіні проносимих повз предмети.

- Це зовсім неминуче.

- Спостерігай ж їх звільнення від оковів нерозуміння й зцілення від нього, інакше кажучи, як би це все в них відбувалося, якби з ними природнім шляхом трапилося щось подібне.

Коли з кого-небудь із них знімуть окови, змусять його раптом устати, повернути шию, пройтися, глянути нагору — убік світла, йому буде болісно виконувати все це, він не має сил буде дивитися при яскравому сяйві на ті речі, тінь від яких він бачив раніше. І як ти думаєш, що він скаже, коли йому почнуть говорити, що раніше він бачив дрібниці, а тепер, наблизившись до буття й звернувшись до більш справжнього, він міг би знайти правильний погляд?

- Обміркуй ще й от що: якби така людина знову спустилася туди й сіл би на те ж саме місце, хіба не були б його очі охоплені мороком при такому раптовому відході від світла Сонця?

- Звичайно.

- А якби йому знову довелося змагатися із цими вічними в'язнями, розбираючи значення тих тіней? Поки його зір не притупиться й ока не звикнуть — а на це треба було б чималий час,- хіба не видався б він смішний? Про нього стали б говорити, що зі свого сходження він повернувся із зіпсованим зором, а виходить, не варто навіть і намагатися йти вгору. А хто прийнявся б звільняти в'язнів, щоб повести їх угору, того хіба вони не вбили б, попадися він їм у руки?

- Неодмінно вбили б.

- Отож, дорогою мий Головкомів, це уподібнення слід застосувати до всього, що було сказано раніше: область, охоплювана зором, подібна тюремного житла, а світло від вогню вподібнюється в ній мощі Сонця. Сходження й споглядання речей, що перебувають у височині,- це підйом душі в область умоосягаємого. Якщо ти все це допустиш, то осягнеш мою заповітну думку - як тільки ти прагнеш її довідатися,- а вуж богу ведене, чи вірна вона. Отже, от що мені бачиться: у тому, що пізнаване, ідея блага — це межа, і вона із труднощами помітна, але коштує толь до її там розрізнити, як звідси напрошується висновок, що саме вона — причина всього правильного й прекрасного. В області видимого вона породжує світло і його владику, а в області умоосягаємого вона сама — володарка, від якої залежать істина й розуміння, і на неї повинен дивитися той, хто прагне свідомо діяти як у приватній, так і в суспільному житті.

- Я згодний з тобою, наскільки мені це доступно.

- Тоді будь із мною заодно ще от у чому: не дивуйся, що захожі до всього цього не прагнуть займатися людськими справами; їх душі завжди прагнуть угору. Так це й природно, оскільки відповідає намальованій вище картині.

- Так, природно.

Платон. Держава¹ // Твору

В 3 т. М., 1971. Т. 3. Ч. 1. С. 318-314

321- -322, 324-325