4. Стандартизація та сертифікація

Частина 2 ст. 15 ГК визначає, що застосування стандартів чи їх окремих положень є обов’язковим для: суб’єктів господа­рювання, якщо на стандарти є посилання в технічних регламен­тах; учасників угоди (контракту) щодо розроблення, виготов­лення чи постачання продукції, якщо в ній (ньому) є посилання на певні стандарти; виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декларацію про відповідність продукції певним стан­дартам чи застосував позначення цих стандартів у її маркуванні. Правові засади стандартизації визначаються Законом України від 17 травня 2001 р. "Про стандартизацію". Нормативні до­кументи із стандартизації поділяються на: державні стандарти України; галузеві стандарти; стандарти науково-технічних та інженерних товариств і спілок; технічні умови; стандарти підприємств (ч. 1 ст. 4 Декрету Кабінету Міністрів України від 10 травня 1993 р. № 48-93 "Про стандартизацію і сертифі­кацію"). Державні стандарти містять певні обов’язкові та рекомендовані вимоги. Галузеві стандарти розробляються на продукцію за відсутності державних стандартів України чи у разі необхідності встановлення вимог, які перевищують або доповнюють вимоги державних стандартів. Технічні умови містять умови, що регулюють відносини між постачальником (розробником, виготівником) і споживачем (замовником) про­дукції. Стандарти підприємств розробляються на продукцію, яка використовується лише на конкретному підприємстві.

Отже, стандарти застосовуються не для того, щоб дозволити певні дії, проте є умовою здійснення, зокрема, підприємниць­кої діяльності, яка пов’язана із виробництвом, переробкою та іншою діяльністю, яка вимагає їх застосування. Суть стандар­тизації полягає у встановленні правил, загальних принципів та характеристик для загального і багаторазового застосування з метою захисту життя, здоров’я та майна людини, охорони до­вкілля та усунення загрози для національної безпеки.

Правові засади сертифікації визначаються Законом України від 17 травня 2001 р. "Про підтвердження відповідності", в якому зазначається, що сертифікація — процедура, за допо­могою якої визнаний в установленому порядку орган докумен­тально засвідчує відповідність продукції, систем якості, систем управління якістю, систем управління довкіллям, персоналу вста­новленим законодавством вимогам. Сертифікація продукції здій­снюється уповноваженими на те органами з сертифікації — підприємствами, установами, організаціями з метою: запобігання реалізації продукції, небезпечної для життя, здоров’я та майна громадян і навколишнього природного середовища; сприяння споживачеві у компетентному виборі продукції; створення умов для участі суб’єктів підприємницької діяльності в міжнарод­ному економічному, науково-технічному співробітництві та між­народній торгівлі (ст. 13 Декрету Кабінету Міністрів України "Про стандартизацію і сертифікацію"). Сертифікація поділяється на обов’язкову і добровільну. Обов’язкова сертифікація — сертифікація на відповідність обов’язковим вимогам нормативних документів і проводиться виключно в державній системі серти­фікації шляхом проведення перевірок та випробувань продукції. Під час проведення сертифікації та у разі позитивного рішення органу з сертифікації заявникові видасться сертифікат та право маркувати продукцію спеціальним знаком відповідності. Від­повідність продукції (товару), яка ввозиться і реалізується на території України, стандартам, що діють в Україні, має під­тверджуватися сертифікатом відповідності чи свідоцтвом про визнання відповідності.

Органи державної влади і посадові особи, уповноважені здій­снювати державний контроль і нагляд щодо підприємницької діяльності, їх статус та загальні умови і порядок здійснення контролю й нагляду визначаються законодавством. До системи таких органів слід віднести: Державну казначейську службу України, Державну податкову службу України, Державну сані­тарно-епідеміологічну службу України, Державну службу фінан­сового моніторингу України, Державну фінансову інспекцію України, Державну службу гірничого нагляду та промислової безпеки України тощо.

ГК містить заборону незаконного втручання органів держав­ної влади та місцевого самоврядування у господарську діяль­ність. Однією із загальних гарантій прав підприємця є відшко­дування йому збитків, завданих внаслідок порушення органами державної влади його майнових прав.

Органи державної влади і посадові особи зобов’язані здійсню­вати інспектування та перевірки діяльності суб’єктів господа­рювання неупереджено, об’єктивно і оперативно, дотримуючись вимог законодавства, поважаючи права і законні інтереси суб’єк­тів господарювання.