7. Нові тенденції в українській літературі к. XIX - п. XX ст.

Література кінця XIX — початку XX ст. – це найвищий етап художнього розвитку нової української літератури. Він характеризується подальшим розвитком і водночас поновленням художніх засобів і прийомів дослідження людини (психологізм, натуралізм, посилення суб'єктивного авторського начала), активним стильовим пошуком, різноманітними художніми напрямами і течіями, їх складною взаємодією і співіснуванням (реалізм, імпресіонізм, неоромантизм, символізм, модернізм). У літературу приходить нова творча генерація, що започатковує нову літературну школу. Найбільш відповідними жанрами для втілення нового матеріалу стали інтелектуальна, ідеологічна чи психологічна драма і драматична поема (Леся Українка) та психологічна повість і новела (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська та ін.). Найвищого свого розвитку досягає українська проза, явивши так звану «нову школу» письма

Хоча молоді письменники звертаються до тих самих тем і образів, що і попередники, але проблематика і засоби відображення дійсності у них зовсім інші. Зростає філософське, інтелектуальне начало у літературі. Зростає ліричне сприйняття дійсності, навіть, не в ліричних родах і жанрах літератури, це прагнення призводить до перевороту у літературі: змінюється структура оповіді, жанру і стилю. Таке зростання ліричного призводить до відходу від етнографічно-побутової га ангажованості. Звідси брак довгих описів побуту та пейзажів. Головним стає психологічний аналіз соціальних явищ (Винниченко). Європеїзується уся українська культура в тому числі і література з театром (емансипація, нова драма, «нова школа» української прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська). І. Франко писав, що представники цієї школи прагнули «модерним» європейським способом зобразити своєрідність життя українського народу.)

8. Повість о. Кобилянської «Земля». Земля як головний персонаж і джерело конфлікту твору, її вплив на долю героїв.

Повість написана у 1901 році, вона стала символічним утілення погляду авторки на стан українського суспільства на межі ХІХ-ХХ століть. Тема землі на час написання Кобилянською своєї повісті новою не була. Письменники цілого XIX століття вели мову про землю як головний спосіб життя людини, уособлення її мрій та надій. Земля заповнює со­бою душу людини, стає верхньою межею її існування, зором, голо­сом, цілим світовідчуттям. У повісті переважає темний, як сама земля, настрій. Пейзажі створені так, щоб показати присутність у землі сильного притягального начала, одночасно темного й про­світленого, не залежного від волі людини, навпаки, такого, що підкорює собі людину, лякає її нерозгаданими таємницями та містикою буття. Земля реагує на людину спонтанними емоціями, тому й логічно­го пояснення всього, що відбувається в Димках, письменниця уни­кає. Інтуїтивне відчуття й символічні знаки майбутнього заповню­ють собою простір повісті. Анна бачить страхітливе видиво, що мчить на них із Михайлом із боку сусіднього лісу. Івоніка керується віщим сном у своєму раптовому рішенні йти до міста. Сава інстин­ктивно кидається на тварин, що не мають для нього жодного прак­тичного інтересу. Опис сусіднього лісу відлунює неясною загрозою для персонажів твору тощо. Роль цих композиційних прийомів (візії, сну, пейзажу) умотивована художнім задумом - показати містичну владу, що має над селянами земля, безроздільно пануючи в їхніх умах, душах, вчинках і сокровенних бажаннях. У повісті змальоване життя родин Федорчуків, які тяжкою працею заробляли гроші, щоб купити землю. Кров’ю і потом дісталася їм земля. Вони продовжують на ній працювати і земля віддає їм належне. Земля посідає важливе місце в їхньому житті, і вони не уявляють себе без неї. Земля стає і джерелом конфлікту в творі. Сава хоче убити свого брата Михайла, щоб вся земля дісталась йому. Він вбиває свого брата, а його батько після смерті сина починає ненавидіти землю. На якій працював. Йому здається, що земля сіється з нього, він її проклинає. Таким чином ми бачимо, що земля відіграє дуже важливу роль в житті селянина, без неї він не він, земля керує життям людини.