25. Василь Стефаник - експресіоніст.

Експресіонізм у творчості В.Стефаника досліджував О.Черненко. Він звертав увагу, що головні проблеми, які постають у експресіоністичних творах це проблеми людського життя, а точніше тема добра і зла, вини і кари. Саме цим темам присвятив велику частину своїх творів Стефаник. В основі багатьох його новел лежить мотив смерті . Стефаник, як і більшість експресіоністів, зображував смерть людини в її найжорстокішому вигляді, без жодної ідеалізації. Він виразно відкреслював образ гидкої смерті. В новелі «Стратився» Стефаник зображує хлопця, який наклав на себе руки повісившись; новела «Портрет» зображає старого помираючого чоловіка, у новелі «Сама-самісенька» зображена смерть старої самотньої баби. Своєрідну «мелодію смерті» творить В.Стефаник і в новелах «Похорон», «Озимина», «Сама-самісінька», матеріалізуючи відчуття людини, яка проживає останню годину. Сама суть смерть передана на початку новели «Скін», де автор пише, що смерть не страшна, а тяжке страждання і довге лежання. Інша ознака експресіонізму Стефаника – це внутрішні монологи та діалоги, які рухають весь твір. Також Стефаник досліджував проблему вини й кари, наприклад у новелі «Злодій», де втративши на хвилину свідомість господар хати і сусіди стали катами злодія. Таким чином у галузі змісту експресіонізм виявляється у зосередженість на глобальних проблемах, які стосуються цілого людства і кожної людини зокрема. Інша ознака експресіонізму Стефаника - це гіперболізоване ставлення до світу, сильні, яскраві, однозначні почуття. Гіперболізованість почуттів героя обумовлюється загостреним конфліктом, нагнітанням протиріч, зведенням докупи різнополюсних почуттів. Всі засоби підпорядковані прагненню дати почуття в його крайньому, майже неможливому прояві. Лексика емоційно забарвлена, тропи теж виконують функцію нагнітання емоцій. Найактивніше використовується гіпербола, іноді посилюється роль порівняння. Кольори в зображенні густі, контрастні, викликають неприємні асоціації. Подія підпорядковується потребам виразу емоцій.

33. Розширення проблемно-тематичного, жанрового діапазону української літератури к. XIX - п. XX ст.

У цей період зростає філософське, інтелектуальне начало у літературі. Зростає ліричне сприйняття дійсності, навіть, не в ліричних родах і жанрах літератури, це прагнення призводить до перевороту у літературі: змінюється структура оповіді, жанру і стилю. Великого поширення набуває новела, (часто с послабленою фабулою) етюд, ескіз, поезія в прозі – не фабульні жанри. Разом з тим посилення психологізації привело до зменшення епічності, що позначилось у жанровій структурі творів. Тенденція до лаконічності призводить (зменшення описів) до популяризації малих жанрів прози. Швидка мінливість життєвих подій, наявність суспільних струсів, знесення цензурних заборон українського слова і пов'язаний з цим масовий прихід письменників у література – все це сприяло розвитку новелістики. Але розквіт новелістики не означає занепад оповідання. Успішно продовжує розвиватися і жанр повісті. Інтенсивно розвивається лірична мініатюра – поезія в прозі.