1.2. Засади доказів у цивільному процесі.

Виконання завдань цивільного судочинства  залежить від встановлення судом  у справі об'єктивної істини та правильного  застосування норм матеріального і  процесуального права. Для цього  ст. 15 ЦПК України покладає на суд обов'язок, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, створювати необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи [2, с. 492].

Така діяльність відбувається в  процесі судового розгляду справи в  результаті здійснення судом і особами, які беруть участь у справі, доказування  і пізнання в установленому цивільному процесуальному порядку. Виходячи з діалектичного розуміння пізнання як процесу відбиття в свідомості людини об'єктивної реальності, зовнішнього світу, природи і суспільства, пізнання в цивільному судочинстві - процес відбиття в свідомості суддів і осіб, які беруть участь у справі, обставин конкретної справи і доказів, що їх підтверджують та існують в об'єктивному світі. Пізнання складається з діалектичної єдності розумової і процесуальної діяльності суду і осіб, які беруть участь у справі, та яка відбувається в процесі подання, витребування, дослідження і оцінки матеріалів цивільної справи. Пізнавальна процесуальна діяльність складається з чотирьох частин (видів): доказування фактичних обставин, які з'ясовуються під час розгляду справи; встановлення судом деяких фактичних обставин під час розгляду справи шляхом безпосереднього спостерігання суддями в судовому засіданні; пізнання судом спірних правовідносин, прав і обов'язків сторін; пізнання, яке здійснюється вищестоящими суддями в процесі перевірки законності і обґрунтованості судового рішення у цивільній справі.

Об'єктом пізнання в цивільному судочинстві є матеріали справи, її обставини - фактичні і юридичні - та докази, на підставі яких вони встановлюються; метою пізнання - встановлення об'єктивної істини у справі; засобами пізнання - доказування і докази; процесуальна форма пізнання - судовий розгляд. А пізнавальна процесуальна діяльність (процес пізнання) виступає методом встановлення об'єктивної істини у справі, її фактичного і юридичного складу.

Об'єкт пізнання формується поступово. При прийнятті судом матеріалів справи до свого провадження вимальовуються тільки загальні контури, які в процесі розвитку судочинства розширюються і поглиблюються. Обставини і докази можуть носити суперечливий характер, взаємно виключати і доповнювати один одного, але важливо те, щоб по кожній обставині, яка підлягає доказуванню, було достатньо необхідних доказів для її всебічного, повного і об'єктивного з'ясування.

Поняття і основні ознаки доказів в цивільному судочинстві можна визначити з ст. 27 ЦПК України, за якою доказами (instrumental в цивільній справі є будь-які фактичні дані, що вміщують інформацію про обставини, необхідні для правильного вирішення справи; носіями такої інформації виступають точно визначені засоби доказування (probatio), одержання цієї інформації судом здійснюється в порядку, визначеному законом. Отже, відповідно до зазначеної статті доказами в справах у цивільному судочинстві будуть одержані з передбачених законом і допустимих ним засобів доказування у визначеному порядку будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи [9, с. 315].

Наявні в теорії цивільного процесу погляди, що доказами в цивільних  справах виступають тільки фактичні дані, відривають докази від їх процесуальної  форми - засобів доказування, без яких вони не можуть бути залучені в цивільний процес. Визнання доказами як фактів об'єктивної дійсності (фактичних даних), а також засобів встановлення цих даних (джерел інформації про факти) не повністю відповідає ст. 27 ЦПК України. Докази в цивільному процесі характеризуються сукупною єдністю: змістом, яким виступають фактичні дані, що інформують про обставини, необхідні для правильного вирішення справи; процесуальною формою, в якій закладена така інформація - засоби доказування; встановленим процесуальним порядком одержання, дослідження і оцінки змісту і процесуальної форми (доказової інформації і засобів доказування)

Зміст доказів - сукупність фактичних даних про обставини, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Обставинами будуть юридичні факти - дії (бездіяльність) і події. Фактичні дані як доказова інформація можуть виступати в безпосередній і опосередкованій формі - прямого або побічного доказу.

Процесуальна форма  доказів - засоби доказування виступають джерелами інформації про фактичні дані. Статтею 27 ЦПК України (ч. 2) встановлено п'ять процесуальних форм одержання фактичних даних: пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази, висновки експертів. Але в процесуально-правовому становищі сторін перебувають заявники й заінтересовані особи в справах, що виникають з адміністративно-правових відносин і окремого провадження, а також інші особи, які беруть участь у справі. Вони подають докази (ст. 30 ЦПК), дають письмові і усні пояснення суду (ст. 180 ЦПК), в яких вміщується інформація про фактичні дані, одержані в результаті особистого спостерігання або від інших осіб, що мають значення для правильного вирішення справи. Тому пояснення таких осіб є засобом доказування [2, с. 492].

В судовій практиці в цивільних справах допускається розширення кола засобів доказування. В разі необхідності судами можуть бути прийняті як письмові докази документи, одержані за допомогою електронно-обчислювальної техніки. А з врахуванням думки осіб, які беруть участь у справі, суд може також досліджувати подані звуко, -відеозаписи.

Одержання і дослідження  доказової інформації і засобів  доказування (змісту і процесуальної  форми доказів) повинно здійснюватися  в установленому законом процесуальному порядку (статті 28-61, 180-190 ЦПК України), який виступає процесуальною гарантією всебічного, повного і об'єктивного пізнання дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін. Тому порушення процесуального порядку одержання і дослідження доказів знецінює їх, веде до втрати ними властивостей і значення доказів.

Для виявлення особливостей окремих доказів вони класифікуються за видами. За характером зв'язку фактичних  даних (змісту доказів) з фактами, які  підлягають встановленню (з фактами, які підлягають доказуванню), докази поділяються на прямі і побічні. Прямі докази більш вагомі для пізнання, оскільки вони дають можливість зробити однозначний висновок про наявність чи відсутність фактів, які підлягають доказуванню. Побічні - характеризуються численністю зв'язків з фактами, які підлягають встановленню, тому в процесі пізнання дають можливість зробити декілька вірогідних висновків про них. Отже, в доказовій діяльності, в процесі пізнання істини вони спричинюють труднощі.

За процесом формування даних про факти (характерами  створення доказів) докази класифікуються також за двома видами - первинні і похідні. Первинні (першоджерела, безпосередні) формуються під безпосереднім впливом фактів, які підлягають встановленню (безпосередніх фактів), від носія інформації (джерела доказів). Похідні (опосередковані, копії) - відтворюють (копіюють) дані, одержані від інших джерел, тобто формуються під впливом опосередкованих джерел. Значення цієї класифікації в тому, що вона розкриває процес формування доказів і цим саме сприяє правильному веденню їх дослідження і оцінці в процесі судового розгляду цивільної справи [4, с. 211].

В юридичній літературі обґрунтовується також третя  підстава для класифікації доказів - за джерелом, за допомогою якого суд їх одержує: на особисті і речові, і за цими ж підставами на первинні і похідні3; на особисті, речові і змішані. Такий поділ доказів за однією підставою на три різні види зводить нанівець саму ідею класифікації. До складу особистих доказів включається не тільки пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків і висновки експертів, а й різні документи, оскільки вони виходять від відповідних осіб. Дійсно, пояснення сторін є особистим доказом і воно не перестає бути таким незалежно від того, чи буде воно одержано в усній або письмовій формі (ст. 180 ЦПК). Експерт дає висновок виходячи з своїх спеціальних пізнань, тому його висновок стосується не змішаних, а особистих доказів [2, с. 492].

Отже, носіями даних  про факти виступають особи і  речі (предмети), які можуть відтворити закріплену і збережену в них інформацію про відомі обставини, що мають значення для справи. В особистих доказах носієм інформації про факти завжди виступає людина, яка мусить правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, зберегти їх в пам'яті і відтворити (давати пояснення, показання - статті 40, 42 ЦПК). Особисті докази носять суб'єктивний характер, тому в пізнавальній діяльності необхідно враховувати психологію особи, наявність матеріально-правової заінтересованості у справі та особливих стосунків з сторонами.

Змагальність судового процесу як одна з основних конституційних засад судочинства - це важливий показник демократичності правосуддя, бо його реалізація й ефективність передбачає послідовне проведення в життя передусім рівності сторін, створення реальної можливості для ефективного відстоювання кожній стороні процесу своїх прав та законних інтересів. Розгляд і вирішення справ у судах України здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості. Водночас кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на власний розсуд. Таким правом користуються й особи, в інтересах яких, наприклад, подано позов, за винятком тих, які не мають відповідної процесуальної дієздатності.

Принцип змагальності в загальному вигляді закріплений у Конституції України, ст. 129 якої передбачає, що однією з основних засад судочинства є змагальність сторін, свобода в наданні ними доказів та в доведенні перед судом їх переконливості [1, с. 141].

У свою чергу, суд вживає передбачених законом заходів, необхідних для з'ясування всіх обставин у справі, зокрема щодо виявлення та витребування доказів із власної ініціативи. Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або за власною ініціативою витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає. Засада змагальності є однією з основних конституційних засад судочинства, що являє собою правило, згідно з яким особи, зацікавлені в результаті вирішення справи, вправі відстоювати свою правоту шляхом подання доказів, участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами, а також висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду в судовому засіданні.

Засада змагальності поширює також свою дію на інших осіб, котрі беруть участь у справі, і на них покладається обов'язок доведення обставин, що мають значення для справи, на які посилаються на підтвердження своєї позиції. Отже, змагальність є різновидом активності зацікавленої особи. Особи, котрі беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів. Водночас розпорядження зазначеними правами відбувається під контролем суду.

Жоден процесуальний кодекс не містить норм, які б докладно регламентували сам хід змагання сторін. Ті окремі законодавчі положення, що є в наявності у процесуальному законодавстві, важко назвати змагальністю сторін. Вони, швидше, направлені на реалізацію прав сторін у судовому процесі.

Перш за все, слід звернути увагу на сам характер звернення до суду. Якщо не враховувати судовий розгляд заяв про встановлення юридичних фактів, то у всіх інших випадках до суду звертаються особи, чиї права чи законні інтереси порушені іншою особою. У свою чергу, як позивач, так і відповідач у справі обґрунтовують свою позицію нормами відповідного законодавства, надають певні докази, що підтверджуються фактичними даними.

І закони, і докази після відповідної судової процедури їх перевірки на відповідність, належність та законність приймаються судом до розгляду. Таким чином, ми маємо дві сторони з протилежними: а) мотивацією; б) метою; в) доказами. При цьому наведене обґрунтовується нормами чинного законодавства. Спільним у них залишається єдине - як позивачу, так і відповідачу необхідне судове рішення, яке відповідало б його інтересам. Ніякі красномовні промови у судовому процесі взагалі та в судових дебатах зокрема не мають жодного впливу на суд, крім доказів, підтверджених фактичними даними по суті справи. Свого часу ще відомий російський процесуаліст І.Є. Енгельман говорив про те, що рішення повинно бути постановлене за наданими і доведеними обставинами, а не за переконаннями совісті [3, 125].

Для цього стороні у справі необхідно надати суду такі докази, які б беззаперечно вказували на правоту її дій. При цьому інша сторона робить те ж саме, тобто надає суду інші докази, які доводять саме її правоту. Таким чином, для отримання позитивного для себе судового рішення по справі сторона повинна надати такі докази, які підтверджували б її правоту та спростовували докази, надані супротивною стороною. З цього можна вивести правову формулу стандарту доказування, який можна визначити як баланс імовірності: тягар доказування стороною вважається виконаним якщо суд може констатувати, що стверджуване стороною на підтримання своєї позиції є більше ймовірним, аніж заперечення проти цього.

Отже, на мою думку, безпосередньо змагальність сторін розпочинається з моменту розгляду судом доказової складової. Всі інші дії сторін та суду будуть підготовкою до цього змагання, його зовнішнім оформленням. Таким чином, для практичної реалізації конституційної засади змагальності сторін законом повинні бути гарантовані однакові можливості сторонам в усьому, що стосується їх прав, оскільки дійсна змагальність буде можлива тільки при дійсному дотриманні рівних можливостей сторін у збиранні, наданні та дослідженні доказів.

У контексті зазначених положень вирішальним фактором є те, що суд не повинен нічого доказувати за своєю ініціативою, оскільки це – обов’язок сторін, які користуються рівними правами щодо надання доказів, їх дослідження та доведення перед судом переконливості цих доказів. Отже, сторони виконують функцію суб’єктів доказування при встановленні юридично значущих фактів [12, с. 201].

Із зазначеного можна зробити висновок, що змістом доказування є процесуальна діяльність осіб, які беруть участь у справі. Метою цієї діяльності є збір і надання доказів, а також вплив на формування переконання суду, який є суб’єктом пізнання фактичних обставин справи.

Таке розуміння доказування, на нашу думку, найбільш правильно відображає реальне правове положення суду та осіб, які беруть участь у справі, а також відповідає вимогам змагального цивільного процесу.

Для того, щоб сторони могли повністю реалізувати своє конституційне право на судовий захист, здійснити свої права й виконати передбачені цивільним процесуальним законодавством обов’язки (особливо ті, що стосуються доказового права: взяти участь у розгляді справи, надати обґрунтування своїх вимог чи заперечень, довести їх переконливість перед судом), необхідно визначити положення і повноваження суду в змагальному процесі, межі його процесуальної діяльності щодо забезпечення дійсної змагальності сторін, створення дійсно змагального процесу.

У зв’язку з проголошенням на конституційному рівні принципу змагальності, його закріпленням у цивільному судочинстві, роль суду в процесі доказування значно зменшилася. З іншого боку, його роль щодо забезпечення змагальності процесу зросла і певною мірою навіть ускладнилась, оскільки її виконання вимагає конкретних процесуальних дій для виконання основного обов’язку суду – створення особам, які беруть участь у справі, умов для всебічного, повного та об’єктивного з’ясування обставин справи.

Змагальність сторін у судовому процесі - досить складне процесуальне явище, яке може дати позитивний ефект тільки у випадку, коли сторони у процесі володіють високопрофесійними знаннями, точним розумінням своїх процесуальних прав, обов'язків, завдань тощо. Але чи завжди сторони мають рівні можливості у наданні доказів? Судова практика свідчить, що говорити про рівні можливості сторін на даний час ще зарано. Для прикладу візьмемо такий вид доказів, як висновок експерта.

На території колишнього СРСР, а згодом і на просторах незалежної України, судова експертиза була вотчиною держави. Судова експертиза підтримувала в судочинстві функцію карально-правового впливу. Призначати проведення експертизи було привілеєм судових і слідчих органів, а їх виконання цілком покладалося на спеціалізовані державні експертні установи. За наведеного порядку проведення судових експертиз сторони були фактично позбавлені можливості самостійно обирати експертну установу для проведення експертизи чи запросити незалежного експерта в суд. Як наслідок - непевність сторони у повній незалежності експерта та в об'єктивності його експертного висновку. Адже часто саме від висновку експерта залежить результат прийнятого судом рішення, доля не тільки підсудного, але і долі багатьох інших людей.

Експертні висновки не мають заздалегідь установленої сили, вони, як і будь-який інший доказ, підлягають всебічній оцінці судом при активній участі сторін. Однак фанатична віра в незаперечну істинність висновку експерта, як показує судова практика, тягне за собою трагічний ланцюг судових помилок протягом багатьох десятиліть. Просто ми забуваємо, що експерт - це людина науки, якій так само властиво помилятися, як і всім іншим пересічним людям. Саме тут видно весь трагізм ситуації: суд упевнений у правильності свого судового рішення, обґрунтовуючи його висновком експерта (яке може бути і помилковим), а експерт, в свою чергу, бачить підтвердження своєї думки, посилаючись на те судове рішення, в основу якого покладено його висновок [6, с. 125].

Це сприятиме розвитку якісно нового напряму змагальності сторін - змагальності експертів сторін. На практиці це дозволить сторонам на свій розсуд запрошувати в процес незалежного експерта, здатного дати оцінку експертизам, висловити свою думку про їхню об'єктивність, вступити в наукову полеміку з колегою-експертом, скласти незалежний альтернативний висновок. Усе це, насамперед, допоможе суду об'єктивно оцінити всі доводи, висунуті сторонами, переконатися в їх істинності, винести справедливе рішення, що буде переконливим для всіх учасників судового процесу.