Семенова Антоніна Михайлівна;
1962 р.;
Українка;
Сумська обл. с.Коржі;
домогосподарка.
Збережені уривки зі спогадів
« Когда я вспоминаю Германію, перве, шо приходе на ум – голод… Подивлюсь по сторонам – дівчата, такі як і я, а долі вже тоді були в нас покаліченими. Ми це понімали, а зробить нічого не могли. Дівчаточкам тоді було рочків по 20, а яким і 18 не було, були і старші, ну їх було значітєльно менше.
А чого ж забирали жінок. Та того мужики могли гулять з нємками, а потом у них ще б діти появлялись, а цього вже допустить не могли.
Дєпортация началась із квітня 1941 і до 44-го. Я усе врем’я думала, як правильніше поступить. Нас же за людей не счітали. А тут пішли слухи, шо у у Германію усі виїжжяють, там безоблачное небо над головой, работа є, всі ситі і довольні. Представляли нам людей вроді вони були у Германії, самі бачили як там добре всім. Все кидайте і їдьте.
Я рєшилась. Їду.
Як зараз помню як нас збирали усіх, я ще познакомилась із Зіною (чудна дівчина була). Та мені з нею ніколи не було одиноко. Я усігда чуствувала поддєржку. Зіна була для мене моїм талісманом, а я для неї.
Та так случілось, коли ми прібилі в Германію, нас розлучили. Мене і ще 43 жінки з них дівчата до 21 года привезли на кирпичний завод, де ми должні були розгружать кирпи. Робота була просто адською. Нас пошти не годували, ми пошти не спали, з нас іздівались як з тварин. А ще ці мужики…
У тиху годину ми з жінками цтішали себе піснями. А скільки юезудержних важкий сльоз було пролито. Якби зобрать усі мабуть річка вишла…
Зіну я більше ніколи не бачила, тільки 1 письмо досталось чудом до мене, де вона писала, шо її зґвалтував німець, один з начальників цеху, у якому вона работала. Ускорості вона родила ребьонка, Лічилась у госпіталі у гододі Вупперталь, де вона і находилась бліжайші 3 міс.
Після цього я писала їй, хлтіла знайти і забрать із собою, ДОДОМУ, та мені не приходили отвєти. Ще через місяців зо два мені пришла вєсточка, шо Зіна умерла… На тому світі всі будем…»
На жаль це лише уривки зі спогадів прабабусі Зозулі Таісії Федосіївни (1920-1973рр.). Вона закінчила 4 класи загальноосвітньої школи у с. Діброва Роменського р-ну, далі не продовжила навчання через надзвичайно скрутні часи, працювала дояркою на фермі. Листи були знайдені випадково на даху старого будинку, де мешкала Таісія Федосіївна. Але багато з них були зіпсовані.
Есе
Переяслав-Хмельницький
Яка ж велична й багатогранна наша історія! Хочеться одразу вклонитися тим, хто її зберігає та піклується про неї. Адже це великий і безцінний скарб нашого народу,наше обличчя, наша душа.
Уся Україна, кожен куточок має свою історію. Хочеться розповісти про місце, яке просто просякнуте нею – славнозвісний Переяслав-Хмельницький. Дуже вдячна долі, за те, що дала шанс відчути це й побачити на власні очі.
Однією із прикрас міста є національний історико-етнографічний заповідник, що містить у собі 25 музеїв, де зібрано близько 200 тисяч експонатів, які репрезентують різні аспекти історії Переяславщини. Нам пощастило побачити музей "Заповіту" Тараса Шевченка, меморіальний музей Г. С. Сковороди та музей народної архітектури і побуту Середньої Наддніпрянщини.
Як можна минути місто, якого торкнулася постать українського письменника Тараса Григоровича Шевченка. Музей на його честь в котрий раз нагадує нам про значимість цієї людини для кожного українця.
Для нас, як для майбутніх вчителів, надзвичайно важлива постать відомого українського просвітителя-гуманіста, філософа, поета, педагога – Григорія Савича Сковороди. Ми побачили те місце, де він навчав розуму своїх учеників, відчули ту атмосферу старини, яка просто витає в повітрі. Для нас це велика честь вчитися у таких геніальних людей.
Найбільшою окрасою міста є музей народної архітектури і побуту Середньої Наддніпрянщини. Він розташований на околицях Переяслава-Хмельницького просто неба. На території в 30 га розміщено 13 тематичних музеїв, які є органічним продовженням музею-села. Це місце ознайомлює з народною культурою, архітектурою та творчістю, звичаями та обрядами українців Середньої Наддніпрянщини. Потрапивши на територію музею, ми ніби перенеслись у ХІХ ст. І знову ж доказує нам, що ми є українці, ми тут народились, тут жив весь наш рід, який передав нам безцінний досвід багатовікової історії, і буде жити завжди. Одразу спадають на думку слова Володимира Сосюри: «Всім серцем любіть Україну свою, І вічні ми будемо з нею!»
