Захарова Тетяна Олегівна;
1997р.;
Українка;
Сумська обл. М. Ромни;
Учениця 10 класу ЗОШ №7.
Про скарб останнього кошового отамана України
Нещодавно я почула легенду про скарб, який належав нашому землякові, останньому кошовому Запорізької Січі Петру Калнишевському (1690-1803).
Як відомо, 5 червня 1775 року за наказом російської цариці Катерини ІІ Запорізька Січ була захоплена стотисячним військом, і вже через 2 роки тільки вали, рови та могили нагадували про славнозвісну Січ.
«Шоб піддобрить імператрицю, Калнишевський рішив подарить їй свою ценну зброю, украшену золотом і діамантами. Склав усі клейноди до скринь і рушил до Петербурга».
Іменно в цю пору якась експедиція,не добрешу, во главє з англійським лордом склала карти Новоросії і, зустрівшись із попутчиками, остановились шоб заночувать.
Балакали латиною, і англичанин узнає про желаніє піддобрити Катерину ІІ дорогими подарками і посовітував не везти в палац весь багаж. Офіцер не догадався, про що договорилися іноземець з кошовим.
Петро Іванович Калнишевський, навчений англічанином, повелів завезти багаж до англійського посольства і ждать його возврати. А Калнишевський же ж багато год свойого життя провів у казематах. А колєкція його зброї благополучно була переправлена на Британські острови, до лорда.
Через 220 років молодий український діпломант, оглядував музей і натрапив на козацьку зброю дуже дорогу і красиву, вінрішив вивідать її історію. Хочеться вірить, що це не легенда, а правда. Ілюди всігда надіються, шо разом із зброєю (вона зараз зберігається у московському музеї), до нас вернеться клад послєднього кошового Запорозької Січі».
Кондратенко Олег Михайлович;
1960 р.;
українець;
Сумська обл. с. Пустовійтівка;
пенсіонер.
Про те, як царя зустрічали
«Ні, - це не легенда. Це скоріше бувальщина. Трохи чудна, трохи сумна, але достеменна правда. Вір чи ні, а таке було: цар Микола І, саме той, який заслав на десять років у Орезбурзькі степи великого українського поета Т. Г. Шевченка, проїжджав через Ромни. Я пам’ятаю цю історію. Мені її розказували мої бабуся і дідусь. Так от, як же його стріли.
Було то, не пам’ятаю якого року, як Іллінський ярмарок наш всім звісний перевели з Ромнів у Полтаву. А начальство уже сказало: «скоро через це місто проїде його імператорська величність. Так шо готуйтеся. Місцеве начальство задрижало з переляку: «Шо робить?» Нікуди діваться. І рішили в день приїзду царя послать зустрічать як можна більше людей. Шоб стояли вздовж дороги, кланялися цареві і кричали: «Ура!». Таще ж і з хлібом-соллю стрічати від щасливих роменців.
А по Ромнах вже чутки поповзли: «Цар хоче побачити наше місто!», « Мать якусь милість виявить Ромнам». А там вже говорять, що хоче наш Іллінський ярмарок вернуть. Та всякого наговорили. А цар тим часом готувався до виїзду та на Білу Церкву, а ніяк не на Ромни.
Ранком вже роменці ждали царя. Нєкотрі невсидючі подалися вже на зустріч йому – на Процівку. А мо й другі в них причини були. На про цівці продавалася вольна горілка, дешевша, ніж у Ромнах. Як би там не було та на центральній улиці про цівки гуляла п’яна товпа. А далі і случилося те чудне. Коли царська карета переїхала мост процівський, до неї кинулись п’яні, і простяглися. Хапалися за колеса, за перекладини, за усе шо можна.
Коні рвонули, а потім стали, бо не могли зрушить з місця карети. Цар устав, поклонився на всі боки,. Та п’яним вседно, вони і не думали відпускати карети. Він розсердився, закричав на всю силу: «Расступитесь! Пошли прочь! Вон, говорю!». А ті вроді не чуюють, держуться за колеса.
Ледве царська карета вирвалась із лап п’яної товпи.
Коли вже карета була на горі. Ад’ютант доповів царю, шо громадяни містя хочуть піднести йому хліб-сіль. Та ніяк не могли домовиться хто піде. Домовились. Та де ж хліб-сіль. Та у коморі, а кома закрита і ключ загубили.
Так і поїхав Микола І з Ромнів без хліба-солі. І крім п’яної товпи нічого не побачив. Через це, кажуть, він звжди об’їжджяв наші Ромни».