СУМСЬКИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. А. С. МАКАРЕНКА

Інститут філології

Кафедра української літератури

МАТЕРІАЛИ ФОЛЬКЛОРНОЇ ПРАКТИКИ

Студентки І курсу 212 групи Спичак А.В.,

яка проходила практику в м. Ромни Сумської області

Керівник:

Кириленко Н. І

Суми 2013

Легенда про назву м. Ромни

«Коли на роменській землі ще не було нічого, ні людей, ні дорог сюди прийшли перші поселенці. Коли вони зайшли на територію, то побачили шо тут дуже багато ромен-цвіту. Вони оселилися на наші землі і рішили назвать її Ромен, на честь квітки, а річку Роменка.

1. Спичак Зінаїда Михайлівна;

2. 1938 р.;

3. українка;

4. Сумська обл. м. Ромни;

5. Пенсіонерка.

Легенда про те, що було до появи м. Ромен

Ще в кінці першого тисячоліття прийшли до берега Сули два племені – слов’ян та романів, котрих нині називаємо циганами. Племена були дружніми, ніколи не ворогували, проте господарювати разом не стали: оселилися на різних берегах ріки і заснували поселення Вольну та Романію. Благодатно зустрів їх незайманий край: в Сулі було повно смачної риби, ліси кишіли тваринами, особливо дикими козами та зайцями, ґрунти давали багатий урожай – життя здавалося казкою. Досвід підказував, що для ворогів селища могли стати чудовою здобиччю, але невже тут, серед спокою чудової природи таке можливо? Якось не вірилось… Та розбиті князівськими воїнами дикі племена якось випадково натрапили на селища. Сутичка була короткою і жорстокою. Слов’яни і романи швидко подолали ворога завдяки його лише не чисельності, і тільки тепер, вперше за багато років, ватажки племен – Кирило і Ром – замислились про безпеку свого люду.

Негайно було скликано віче. Та на ньому раптом постала ще одна проблема: племена не могли дійти згоди між собою. Романи пропонували перейти на інше, спокійніше місце, бо їх стада легко було переганяти, слов’яни ж нізащо не хотіли лишати свої посіви. Отож перед ватажками постало одне невирішене питання.

Довго цієї ночі вони думали біля вогнища, але так і розійшлися ні з чим.

Рано-вранці Кирило прокинувся від обережного стуку в двері. То були посланці з романового поселення. Ром хотів бачити ватажка слов’ян негайно, на мосту через Сулу. Кирила швидко вбрали в найкращий одяг, і він наказав також збиратися трьом своїм синам. То були справжні легіні. Найстаршому, теж Кирилу, було майже 20 літ. Красивий, стрункий юнак, з сильним тілом, русявим довгим волоссям, він був дивно схожим на батька і лише від матері, гречанки Анни покійної дружини старшого Кирила успадкував ясно-блакитні очі. Середній син Олег та молодший Микула були народжені від нинішньої дружні Кирила – слов’янки Пракседи. Їм було 16 та 15 літ.

Ром прийшов на зустріч без зброї і без воїнів. Він привів із собою… своїх дочок.

• Сьогодні я говорив з духами, – сказав Ром, вони сказали шлях до об’єднання племен. Є один вихід. Має бути весілля дітей.

Кирило здивовано підняв брови і глянув на юнаків. Хто з них? Кирило, Олег т Зур’яна вже мали наречених. Микула і Єсенія? Вони занадто молоді. Тоді хто ж?

• Духи і це сказали, – відповів ром немов прочитавши його думки. Він взяв за руку Зур’яну і підвів його до молодого Кирила.

• Відтепер він твій повелитель, – сказав до дочки. – А вона – твоя вірна рабиня. – уважно подивився на хлопця.

Усі мовчали.

• Ні! – скрикнула раптом Єсенія і кинулася бігти геть з мосту кудись до лісу. Юнаки і старша дочка побігли слідом.

Чотири літа пройшло з того часу. Племена таки знайшли спільну мову і разом збудували навколо селищ високий тур.

Час трохи розвіяв рани розбитих сердець. Молодші Кирило та Зур’яна жили разом добре, три роки вже як мали сина, якого по давньому звичаю нарекли теж Кирилом. Олег і Микула також нещодавно одружилися.

Лиш Євгенія ходила смутна та невесела. Вона щойно зустріла своє сімнадцяте літо, але досі була незаміжня. Тим часом молода врода її розкрилася і засяяла, як квітка.

Якось уночі доверці помітили в степу безліч вогників, що швидко рухалися до фортеці. То було величезне військо, а вогнище – смолоскипами. То були вороги.

Селищам опанував жах, люди ледь прокинувшись, не розуміли, що сталося, а тому лише безладно кричали і метушилися. Чоловіки похапцем готувалися до бою і збігалися під браму.

Тупіт ворожих коней наближався. Кирило щойно під’їхав до брами, де на нього вже чекали Ром та військо. Разом ці два воїни уособлювали силу двох племен. Їх вид дещо заспокоїв людей, з облич зник зляканий вираз.

• О великий Перуне! – голосно промовив Ром. – Прошу тебе у цей час дай перемогу нам, вірним твоїм слугам!

Але в цей час ворота з тріском повалилися і чорні вершники увірвалися до селища…

Цього вечора Єсенія довго купалась у Сулі, насолоджуючись самотою, глибоко вдихаючи пахощі вечірніх трав. Довго блукала по берегу, кінчиками пальців торкаючись до голівок квіток ромену. Думи майже покинули її. На душі було спокійно. Тут, вдалині батько, сестра, коханий, – все здавалося нереальним. У хвилях річки вона змивала з себе всі турботи, почувалася майже щасливою. Трохи поблукавши берегом, втомлена Єсенія заснула просто неба, надійно схована від чужого ока високими травами.

Раптом щось потривожило її сон. Дівчина швидко відкрила очі , але не ворухнулася. Зрозумівши, що поруч нікого немає, обережно підвелася на ноги. На серці стало тривожно. Подивившись у темну долину, вона побачила багато вогнів біля селища. Звідти долітали крики, проте розібрати щось було важко. Єсенія швидко пішла у бік вогнів, потім побігла берегом – легко й швидко, відчуваючи душею біду… На одному із крутих поворотів стежини не втримала рівноваги і впала вниз, втративши від сильного удару пам’ять. А коли прийшла до пам’яті, до було вже пізно…

Кількома днями по тих гірких подіях молодий Кирило стояв на пагорбі і, обпершись на важкий меч, задумано дивився на схід сонця. Знову і знову згадував про події останніх днів і люту, криваву січ, смерть батька і дружини своєї любої, сплюндровану землю свою і забраних у полон свої людей.

• Нема чого захищати! – гірко подумав він. – Все спалили, все понівечили…

Позад нього зашелестіла трава і раптом підійшла Єсенія, котра чудом врятувалася від полону степовиків. В її очах було повно жалю і смутку. А ще – світилася надія, надія на майбутнє щастя, майбутнє кохання. Адже гірка доля, позбавивши життя її сестру, дарувала їй – про це нині й думалося важко – майбутнє щастя.

• Я співчуваю тобі, мій любий, – важко, з напругою від незвички мовила Єсенія. – Але що вдієш. Місто з попелу і людей із смерті не повернеш. А живим треба жити.

Кирило довго-довго мовчав у глибокій задумі. А поті повернувся до неї і промовив з тугою, але твердо і впевнено:

• Я збудую нове славне місто! Кінець Вольній, кінець Романії! Віднині тут буде місто, яке ми назвемо ім’ям білої квітки – Ромен. І бути йому гордістю землі цієї довіку.