Форфейтинг як форма експортного фінансування

Факторинг і форфейтинг (варіант факторингу) застосовуються в експортному фінансуванні й передбачають комплекс фінансових послуг банку в обмін на уступку дебіторської заборгованості.

Факторинг

– така схема, за якої банк кредитує експортера на термін розстрочки платежу імпортера, за умови, що експортер переуступає банку права вимоги боргу.

Початок операціям факторингу поклав створений в Англії ще у XVII столітті Дім факторів (House of Factors). У той час великі європейські торгові доми мали свої представництва в колоніях – факторії, які очолювали фактори (торгові посередники зі збуту товарів на незнайомих іноземним виробникам ринках). Перед фактором, що знав товарний ринок, платоспроможність покупців, закони й торгові звичаї даної країни, ставилися задачі пошуку надійних покупців, зберігання та збуту товару, а також наступного інкасування торгової виручки. Велика кількість факторингових компаній виникла наприкінці XIX ст. в США. Вони були агентами «дель-кредере» німецьких та англійських постачальників одягу й текстилю, а в силу великих дистанцій між населеними пунктами в Америці та відмінностей у законодавстві різних штатів надавали свої послуги місцевим виробникам.

Агент «дель-кредере» (Del credere agent) – це торговий агент, який гарантує оплату всіх товарів, які він продає від імені свого принципала, якщо його клієнт виявиться неплатоспроможним. В якості компенсації ризику неплатежу він бере додаткову комісійну винагороду.

Зі збільшенням факторингових компаній до перерахованих вище послуг додалась функція фінансування постачальника.

Форфейтинг зародився на початку 60-х років ХХ століття у той час, коли економіки країн Східної та Центральної Європи почали відчувати потребу в західних товарах і технологіях, але при цьому не мали достатнього обсягу твердої валюти, аби підтримувати такий імпорт. Виробники, розміщені на Заході, особливо в Західній Німеччині, з нетерпінням чекали розширення власних ринків на так званий комуністичний блок. Вони готові були надавати фінансування на період до 5 років під імпорт засобів виробництва в ці країни.

Розширення фінансування імпортерів на такі довгі періоди мало несприятливий вплив на фінансову стійкість компаній-експортерів, а також на ризик, пов'язаний з неплатежем банку імпортера. Тоді основні європейські фінансові інститути прийняли на себе зобов’язання по сплаті за виконані поставки й надали необхідне фінансування західним експортерам. Таким чином, було сформовано ринок форфейтингу.

Форфейтинг

є формою середньострокового експортного фінансування. Це поняття походить від французького "a forfait" - повністю, гуртом, разом. Під ним розуміють купівлю, як правило, кредитною установою платіжної вимоги експортера (в жиро- або вексельному обігу), яка супроводжується угодою про відмову від регресу при несплаті такої вимоги.

Перехід вимоги відбувається через поступку вимоги продавця (форфейтисту) банку (форфейтеру), часто – на основі соло-векселя, виставленого імпортером на користь експортера й індосованого ним без забезпечення, з приміткою "without recourse" ("без регресу").

При жиро-вимогах як додаткове забезпечення вимагають гарантію солідного банку в країні імпортера, а при соло-векселях – поручительство за ними. Продажем експортної вимоги форфейтист покращує свою ліквідність. Ризик виконання вимоги несе форфейтер.

Ринки, що розвиваються, мають величезний потенціал, але в той самий час зберігаються певні складнощі внаслідок нерозвиненості банківської системи, існування незрозумілих і складних законів, так само як незвичайних бізнес-структур та етики. Компанії-експортери, що прориваються на нові ринки, можуть досягти великих продаж, але й стикнутись із великими труднощами.

Форфейтер надає послуги і рекомендації для того, щоб виключити або матеріально контролювати ризики, таким чином дозволяючи компаніям-експортерам бути господарями ситуації в їх бізнесі в той час як вони освоюють нові ринки у постійно мінливому світі. Імпортери у країнах, що розвиваються, готові платити за товар з відстрочкою платежу великі суми; оскільки доступ до середньострокового і довгострокового фінансування в даних країнах обмежений і дорого коштує, імпортер приводить виплати за контрактами у відповідність до одержання доходів від проекту, завчасно фіксуючи відсоток за час користування кредитом.

В Україні цільовим сегментом споживачів факторингових і форфейтингових послуг реально можуть бути тільки середні підприємства. Підприємства з обігом більше 100 млн. дол. США можуть собі дозволити придбати банк і мати дешеву кредитну лінію. Підприємства з обігом менше 10 млн. дол. США будуть не цікаві банку, тому в якості цільового сегменту виділяють фірми з обігом від 10 до 100 млн. дол. на рік.

Схеми експортного фінансування, що пропонуються вітчизняними банками, знаходяться у жорсткій конкуренції з різного роду офшорними схемами. У непрозорі зони ведення бізнесу експортерів виштовхує й порядок оподаткування, за якого аванс, одержаний за експорт з-за кордону, обкладається ПДВ. Нерідко виробники відкривають акредитиви з власних коштів в офшорі, щоб отримати фінансування всередині країни. Такі схеми включають у ланцюг до п’яти-семи посередників. Однак, несправедливо бачити в усіх офшорних компаніях потенційних злодіїв. Серед них є й серйозні трейдери, що працюють на ринку протягом років. У низці випадків офшори можуть виконувати функцію залучення іноземних кредитів з порівняно низькими ставками, суттєвими обсягами, а головне – більш тривалим терміном кредитування.