Здоров'я і старіння

Проблеми реформування системи охорони здоров'я не можна відокре­мити від того факту, що ми живемо в суспільстві, яке дедалі старіє і в якому частка людей, старших за шістдесят п'ять років, постійно зростає. Водночас проблема соціального значення старіння насправді охоплює набагато ширше коло проблем. Тут ми маємо справу з двома суперечливими процесами. З одного боку, старші люди в сучасних суспільствах мають, як правило, ниж­чий статус і менше влади, аніж було в досучасних культурах. У цих культурах, як і в сьогоднішніх незахідних суспільствах (скажімо, в Індії або Китаї), вважалося, що зі старістю приходить мудрість, і в будь-якій спільноті найстарші люди завжди ухвалювали головні рішення. Сьогодні ж старість здебільшого приносить із собою дещо протилежне. В суспільстві, яке безперервно змінюється, як, наприклад, наше, накопичені знання старших людей часто здаються молодим не дорогоцінним надбанням мудрості, а чимось таким, що вже застаріло й не потрібне [с.166-167].

Проте, з другого боку, нині старі люди набагато менш схильні сприймати старіння як неминучий процес руйнації тіла. Тут ми знову маємо нагоду простежити вплив соціалізації природи. Процес старіння колись усіма сприймався як неминучий вияв руйнівної діяльності часу. Але тепер старіння усе більше й більше не сприймається як щось природне; проґрес у медицині та в харчуванні спричинився до того, що багато з процесів, які приводили до старіння й здавалися неминучими, можуть бути зупинені або пригальмовані. Загалом люди сьогодні живуть набагато довше, аніж ще сто років тому, що стало можливим унаслідок удосконалень у харчуванні, гігієні та медицині [с.167].

У Британії 1850 р. частка людей, старших за шістдесят п'ять років, становила близько 5 відсотків від усього населення. Сьогодні таких людей уже понад 15 відсотків, і ця частка постійно зростає. Середній вік мешканців у Британії зростає вже понад півтора сторіччя. В 1800 р. середній вік був дуже низький, він, певно, не перевищував шістнадцяти років. На початку двадцятого сторіччя він уже піднявся до двадцяти трьох. У 1970 р. дорівнював двадцяти восьми рокам, а сьогодні, либонь, уже перейшов тридцятирічну позначку. Середній вік протягом певного часу і далі зростатиме, якщо не відбудеться якихось великих змін у сучасних демографічних процесах. У 2000 р. він, певно, дорівнюватиме тридцяти п'яти рокам, а на 2030 р. досягне тридцяти семи [с.168].

Старість як таку не можна ототожнювати ані з поганим здоров'ям, ані з інвалідністю, хоча в похилому віці, звичайно, проблеми зі здоров'ям ускладнюються. Лише протягом останніх двадцяти років біологи спробували провести систематичні дослідження, аби з'ясувати різницю між фізичними наслідками старіння та характеристиками, пов'язаними з недугами. Проте загалом результати досліджень показують, що погане здоров'я і похилий вік аж ніяк не синоніми. Існує чимало людей, яким за шістдесят п'ять і які, проте, можуть похвалитися чудовим здоров'ям. Старіння тіла залежить від соціальних впливів, але, звичайно ж, ним управляють передусім генетичні фактори. Біологи загалом погоджуються, що максимальну тривалість життя людини визначають її гени; вважають, що це приблизно 120 років. Як і в усіх істот, людське тіло генетично запрограмоване померти [с.168-169].

Гіденс Е. Соціологія [Переклад з англійської В.Шовкун, А.Олійник; Науковий редактор О.Іващенко]. – К.: Основи, 1999. – 726 с.

5.Опрацюйте фрагмент книги вченого, американського еволюційного біолога, викладача Каліфорнійського університету Джареда Даймонда «Зброя, мікроби і харч: Витоки нерівностей між народами» про витоки епідемій та їх вплив на історію людських цивілізацій і дайте відповіді на запитання:

• Які спільні характеристики притаманні інфекційним хворобам?

• Назвіть приклади найбільших епідемій в світі?

• Чому масові хвороби не могли підтримувати своє існування в невеликих ватагах мисливців-збиральників і вирубно-вогневих рільників?

• Коли і з чим пов’язане формування масових хвороб серед людства?

• Які фактори сприяють поширенню епідемії?

• Яку роль відіграли інфекційні хвороби та епідемії у завоюваннях європейцями індіанських народів Америки?

• Чи хворіли європейці масово на захворювання народів Америки?

Припустімо, що хтось підраховує кількість випадків певних інфек­ційних захворювань на якійсь географічній території та спостерігає, як їхня кількість змінюється з часом. У результаті буде отримано моделі, які сильно відрізняються від хвороби до хвороби. При деяких захворюваннях, як-от малярія або анкілостома, нові випадки виникають кожного місяця будь-якого року на зараженій території. Натомість так звані епі­демічні хвороби довгий час не проявляють ознак існування, потім про­носиться ціла їх пошесть, а тоді на якийсь час знову настає затишшя [с.195].

Серед таких епідемічних хвороб грип найвідоміший для більшості американців. Епідемії холери настають через більші про­міжки часу, наприклад, перуанська епідемія 1991 року була першою, яка досягла Нового світу в XX сторіччі. Хоча сьогодні епідемії грипу та холе­ри потрапляють у заголовки газетних передовиць, епідемії були набагато страхітливішими до виникнення сучасної медицини. Найграндіознішою окремою епідемією в історії людства була пошесть грипу, котра забра­ла життя 21 мільйона людей наприкінці Першої світової війни. «Чорна смерть» (бубонна чума) вбила четвертину населення Європи протягом 1346-1352 років, забравши в деяких містах до 70% населення [с.195-196].

Інфекційним хворобам, які навідують людей у формі епідемій, а не стійкого напливу, притаманні кілька спільних характеристик. По-перше, вони швидко й ефективно поширюються від інфікованої особи на на­вколишніх здорових людей, у результаті чого їх невдовзі підхоплює вся популяція. По-друге, це «гострі» недуги: ви або помираєте за короткий час або повністю видужуєте. По-третє, ті щасливці, які видужують, ви­робляють у собі антитіла, які роблять їх імунними до рецидивів хвороби на довгий час, а часто на все життя. І нарешті, носіями цих хвороб здебільшого виступають люди; мікроби, які їх викликають, переважно не живуть у землі або інших тваринах. Усі ці чотири риси притаманні знайомим американцям із дитинства епідемічним хворобам, як-от кору, краснусі, свинці, коклюшу та віспі [с.196].

Неважко зрозуміти причину, чому поєднання цих чотирьох рис при­зводить до поширення хвороби в епідемічній формі. Ось що відбувається у спрощеному викладі. Стрімке поширення мікробів і швидкий перебіг симптомів означають, що все локальне населення буде швидко інфіко­вано і невдовзі по тому ці люди або помруть, або одужають і сформують імунітет. У живих не залишиться нікого, кого би ще можна було інфі­кувати. А оскільки мікроб не може вижити поза тілом живої людини, епідемія спадає, доки нове покоління дітей не підросте до підхожого віку і доки інфікована особа не прибуде ззовні, щоб дати початок новому спалаху епідемії [с.196].

Класична ілюстрація того, як проходять епідемії, — історія кору на ізольованих Фарерських островах ув Атлантичному океані. Люта по­шесть кору досягла Фарерів у 1781 році, а відтак спала, давши островам спокій, доки заражений тесляр не прибув на кораблі з Данії в 1846 ро­ці. Впродовж подальших трьох місяців майже все фарерське населення (7782 осіб) заразилося й або вимерло, або одужало, не залишивши вірусу поживи аж до наступної епідемії. Дослідження показують, що кір може зникнути серед популяції, яка не перевищує півмільйона осіб. І лише серед чисельнішого населення хвороба буде переміщуватися з одного локального вогнища до іншого, в такий спосіб виживаючи, доки не на­родиться достатня кількість дітей у раніше зараженій місцевості, куди вона відтак може повернутися [с.196].

Інших відомих нам гострих інфекційних захворювань світу стосу­ється все те саме, що ми розповіли про кір на Фарерах. Аби підтриму­вати своє існування, вони потребують достатньо численного і достатньо щільно розміщеного населення, щоб численне покоління вразливих дітей було доступне для інфекції на той час, коли вона почне спадати в іншому місці. Тому кір та подібні хвороби також називають масовими хворобами [с.196].

Зрозуміло, що масові хвороби не могли підтримувати своє існування в невеликих ватагах мисливців-збиральників і вирубно-вогневих рільників. Як підтвердив трагічний сучасний досвід із амазонськими індіанцями та тихоокеанськими острів'янами, занесена гостем ззовні епідемія може стерти з лиця землі майже все дрібне плем'я, позаяк ніхто з цих дрібних племенах не мав антитіл від занесених мікробів. Напри­клад, узимку 1902 року епідемія дизентерії, яку заніс один із матросів китобійного корабля «Ектів», убила 51 із 56 ескімосів-садлерміютів — цілковито ізольованої ватаги на острові Саутгемптом у канадській Арк­тиці. Крім того, кір і деякі з наших «хвороб дитинства» легше вбивають дорослих, ніж дітей, тому всі дорослі в дрібному племені вразливі. (На­томість сучасні американці рідко підхоплюють кір у дорослому віці, бо більшість із них або раніше вже перехворіла кором, або отримала від нього щеплення у дитинстві.) Вигубивши все дрібне плем'я до ноги, епідемія зникає. Невелика кількість людей у дрібному племені пояснює не тільки, чому вони не можуть витримати епідемій, занесених ззовні, а й чому в них не розвинулися власні епідемічні хвороби, які вони могли б передати гостям [с.197].

Це не значить, ясна річ, що невеликі популяції людей взагалі не мають інфекційних хвороб. У них є інфекції, але лише певних типів. Збудниками деяких із них виступають мікроби, які здатні виживати в тілах тварин або в землі, завдяки чому ці хвороби не зникають, а лиша­ються завжди напоготові, щоб заразити людей. Наприклад, вірус жовтої пропасниці переносять дикі мавпи, від яких він завжди може переки­нутися на сільське населення Африки, звідки завдяки трансатлантичній работоргівлі він перенісся до Нового світу, де заразив мавп і людей [с.197].

Ще інші інфекції дрібних популяцій належать до хронічних хвороб, як-от проказа і тропічна фрамбезія. Оскільки такі хвороби дуже повіль­но вбивають свою жертву, та довгий час залишається носієм мікробів і заражає членів свого дрібного племені. Наприклад, плато Каримуї у новогвінейських верхогір'ях, де я працював протягом 1960-х років, зай­має ізольована популяція чисельністю кілька тисяч осіб, яка страждає під найвищої кількості хворих на проказу — близько 40% населення! Нарешті, невеликі популяції також уразливі до нелетальних інфекцій, від яких у нас не розвивається імунітет, через що людина може наново підхопити таку хворобу після видужання. Так трапляється з анкілосто­мою та багатьма іншими паразитами [с.198].

Хвороби таких типів, притаманні невеликим ізольованим популя­ціям, — мабуть, найдавніші хвороби людства. Саме ці хвороби розви­нулися й збереглися протягом перших мільйонів років нашої еволюції, коли все людство було нечисленним і подробленим. Ці хвороби у нас також спільні з нашими найближчими дикими родичами — африкан­ськими великими мавпами — або схожі на їхні хвороби. Натомість масові хвороби, про які йшлося вище, могли постати лише після появи вели­ких скупчень населення. Формування таких скупчень почалося після виникнення рільництва, яке зародилося десь 10 тис. років тому, і при­швидшилося після постання міст кілька тисяч років тому. Перші під­тверджені дати багатьох знайомих нам інфекційних хвороб на диво недавні: найдавніші сліди віспи датовані десь 1600 роком до н.е. (віспини на староєгипетських муміях), свинки — 400 р. до н.е., прокази — 200 р. до н.е., епідемічного поліомієліту - 1840 р. н.е. і СНІДу - 1959 р. [с.198].

Чому виникнення рільництва привело в рух еволюцію наших масо­вих інфекційних хвороб? Одну причину ми щойно згадали: рільництво здатне забезпечувати значно вищу густоту населення, ніж мисливсько-збиральницький триб життя, — від 10 до 100 разів вищу. Мало того, мисливці-збиральники часто змінюють свої осідки, лишаючи за пле­чима купи фекалій із нагромадженими в них мікробами та личинками черв'яків. А рільники ведуть осіле життя в оточенні власних відходів, гарантуючи мікробам недалекий шлях від тіла однієї особи до питної води іншої [с.198].

Деякі рільничі народи ще далі полегшують зараження нових жертв для своїх фекальних бактерій і черв'яків, збираючи свої кал і сеч, щоб розкидати їх яко добриво на полях, де вони працюють. Зрошувальне рільництво і розведення риби створювали ідеальні життєві умови для слимаків, які розносять шистосому, і для трематод, які зариваються у нашу шкіру, коли ми бредемо водою, в яку скидається кал. Осілого рільника оточує не тільки його кал, а й хвороби, які переносять гри­зуни, котрих притягують відкладені ним запаси їжі. Вирубування лісу африканськими рільниками також створює ідеальне середовище для розмноження москітів, які переносять малярію [с.198].

Якщо виникнення рільництва було справжнім подарунком для на­ших мікробів, то ще більший подарунок їм піднесло виникнення міст, у яких іще щільніше сконцентроване населення гноїлося в іще гірших санітарних умовах. До початку XX сторіччя європейське міське насе­лення не було самодостатнім: щоб компенсувати стабільну смертність міських жителів від масових хвороб, воно потребувало стабільного на­пливу здорових селян. Іншим подарунком для мікробів став розвиток світових торговельних шляхів, які ще до римських часів фактично спо­лучили між собою людські популяції Європи, Азії та Північної Африки у велетенський розплідник мікробів. Саме в цей час віспа кінець кінцем досягла Риму і під назвою «Антонієва чума» вбила мільйони римських громадян протягом 165-180 років н.е. [с.198-199].

Бубонна чума вперше з'явилася в Європі як «Юстиніанова чума» (542-543 pp. н.е.). Але на повну силу вона вдарила по Європі як епіде­мія «чорної смерті» аж 1346 р. н.е., коли новий шлях суходільної тор­гівлі з Китаєм забезпечив швидке перевезення вздовж євразійської осі схід-захід заражених вошами хутр із охоплених пошестю чуми регіонів Центральної Азії до Європи. Нині реактивні літаки зробили навіть най­довші міжконтинентальні рейси коротшими за перебіг будь-якої інфек­ційної хвороби людини. Саме через це літак авіакомпанії «Aerolineas Argentinas», який у 1991 році вилетів із Ліми (Перу), того самого дня приніс на своєму борту десятки заражених холерою людей до мого міста Лос-Анджелеса, розташованого майже за 5 тис. км від Ліми [с.199].

Велике значення смертоносних мікробів ув історії людства чудово ілюструє завоювання європейцями Нового світу і потомна його депопу­ляція. Набагато більше корінних американців померли від євразійських бацил у своїх ліжках, аніж від європейських рушниць і шабель на полі бою. Ці мікроби підірвали індіанський опір, винищивши більшість із них та їхніх верховод і похитнувши мораль решти. Наприклад, у 1519 році Кортес висадився на узбережжі Мексики зі 600 іспанців і завоював багатомільйонну й схиблену на війні імперію ацтеків. Те, що Кортес дійшов до столиці ацтеків Теночтитлану, утік звідти, втративши «лише» дві третини своїх сил, і зумів прорватися назад до узбережжя, демон­струє іспанську військову перевагу і початкову наївність ацтеків. Але коли почався черговий наступ Кортеса, ацтеки більше не були наївними і непохитно боролися за кожну п'ядь. Вирішальну перевагу іспанцям подарувала віспа, яка досягла Мексики у 1520 році з одним зараженим рабом, якого привезли з іспанської Куби. Вислідна епідемія знищила майже половину ацтеків, зокрема імператора Куїтлагуака. Вцілілих ац­теків деморалізувала таємнича хвороба, котра вбивала індіанців, але об­ходила боком іспанців, нібито прославляючи непереможність останніх. До 1618 року початкове мексиканське 20-мільйонне населення скоротилося до 1,6 мільйона [с.203].

Пісаро супроводжувала така сама лиховісна удача, коли він 1531 року висадився зі 168 вояками на узбережжі Перу, щоб підкорити ба­гатомільйонну імперію інків. На щастя для Пісаро і на лихо для інків, віспа дісталася до Перу суходолом близько 1526 року, вбивши значну частину інкського населення, зокрема імператора Уайна Капака і його затвердженого спадкоємця. За порож­ній трон розпочалася громадянська війна, яку Пісаро вміло використав, щоб завоювати розділених чварами інків [с.203].

В Північній Америці також існувало густонаселене індіанське суспільство у долині р. Місисипі. Коли 1540 року Ернандо де Сото став першим європейським конкістадором, який пройшов крізь південний схід США, на своєму шляху він знайшов лише знелюднені індіанські міста, населення яких вимерло від епідемій за два роки до того. Ці епідемії дісталися сюди від прибережних індіанців, які контактували з іспанцями, що навідувалися на узбережжя. Іспанські бацили поширилися в глиб континенту, значно випередивши самих іспанців. На момент наступної появи європейців у нижній течії Місисипі — приходу французьких поселенців наприкінці 1600-х років, майже всі з цих великих індіанських міст зникли. Від них залишили­ся тільки великі насипи в долині Місисипі [с.203-204].

Коли я навчався в американській школі, нас учили, що в Північ­ній Америці попервах мешкало близько одного мільйона індіанців. Така мала кількість була зручною для виправдання завоювання білими бу­цімто майже порожнього континенту. Однак археологічні дослідження і ретельне вивчення описів, полишених найпершими європейськими відвідувачами наших узбереж, нині дають іншу кількість початкових мешканців — близько 20 млн. У Новому світі загалом індіанське на­селення зменшилося протягом одного-двох сторіч після прибуття Колумба, згідно з оцінками, на цілих 95% [с.204].

Головними убивцями були бацили Старого світу, на яких індіанці раніше ніколи не наражалися і проти яких вони, отож, не мали ні імуні­тету, ні генетичної опірності. Віспа, кір, грип і висипний тиф змагалися за першість серед убивць. А щоб цього не було мало, дифтерія, малярія, свинка, коклюш, чума, туберкульоз і жовта пропасниця наступали їм на п'яти. У безлічі випадків білі виступали лише пасивними статистами тих руйнувань, які наставали у зв'язку з прибуттям мікробів. Наприклад, у 1837 році індіанське плем'я мандан, яке мало одну з найрозвиненіших культур на Великих рівнинах, підхопило віспу з пароплава, який плив угору по течії Місурі з Сент-Луїса. Населення одного манданського села за кілька тижнів скоротилося з 2 000 осіб до менш ніж 40[с.204].

Якщо в Новому світі закріпилася добра десятка чільних інфекцій­них хвороб походженням зі Старого світу, то, мабуть, жоден чільний убивця не дістався Європи з Америки. Єдиний можливий виняток — си­філіс, батьківщина якого поки що остаточно не з'ясована. Однобічність обміну мікробами дивує ще більше, коли пригадати, що велелюдне, щільне скупчення населення становить передумову для еволюції на­ших масових інфекційних хвороб. Якщо останні переоцінки чисельності доколумбівського населення Нового світу точні, то вона не надто по­ступалася тогочасній чисельності населення Євразії. Деякі міста Нового світу, наприклад Теночтитлан, належали до найбільших за кількістю на­селення міст світу. Чому ж у Теночтитлані не було страхітливих бацил, які чатували на іспанців? [с.205].

Можливо, одним із чинників цього було запізнення, з яким по­ява густонаселених суспільств розпочалася в Новому світі порівняно зі Старим світом. Інший чинник – те, що три найгустонаселеніші амери­канські центри (Анди, Мезоамерика і долина Місисипі) так і не були поєднані між собою в один велетенський розплідник для мікробів за допо­моги регулярної швидкої торгівлі, як це сталося із Європою, Північною Африкою, Індією та Китаєм у староримські часи. Але й ці чинники не пояснюють, чому Новому світу в кінцевому підсумку повністю браку­вало смертоносних масових епідемій [с.205].

Натомість головна причина відсутності смертельних масових епіде­мій ув Америці стає чітко зрозумілою, коли ми на мить задумаємося і задамо просте питання: а з яких мікробів вони могли гіпотетично роз­винутися? Вище ми зазначали, що євразійські масові хвороби еволюціонували із хвороб євразійських гуртових тварин, яких люди одомашнили. Якщо в Євразії було багато таких тварин, то в Америці загалом було од­омашнено лише п'ять: індика в Мексиці та на південному заході США, ламу/альпака і морську свинку в Андах, мускусну качку в тропічній Пів­денній Америці та собаку по всій Америці [с.205].

Далі ми також переконалися, що крайня убогість Нового світу на свійських тварин відображає його убогість на дикий відправний мате­ріал. Близько 80% великих диких ссавців Америки зникли наприкінці останнього зледеніння близько 13 тис. років тому. Ті кілька доместикатів, які залишилися для корінних американців, були малоймовірними джерелами масових хвороб порівняно зі свинею і коровою. Мускусні качки й індики не живуть величезними зграями і не є охочими до ласки видами (на відміну від ягнят), із якими у нас буває багато фізичного контакту. Морські свинки, може, й зробили внесок у формі трипаносомних інфекцій, як-от хвороба Чаґаса або лейшманіоз, до каталогу наших напастей, але це поки що достеменно невідомо. Найбільше попервах дивує відсутність будь-яких людських хвороб, набутих від лам (або аль­пака), котрі виглядають як андські аналоги великих євразійських свій­ських тварин. Однак лами мали чотири недоліки яко джерела людських патогенів: їх тримали меншими стадами, ніж овець, кіз і свиней; їхня сумарна кількість ніколи навіть віддалено не наближалася до кількості свійських тварин у Євразії, оскільки лами не поширилися за межі Анд; люди не пили молока лам і не заражалися через нього; і лам не трима­ють у приміщеннях бік-о-бік із людьми. Натомість жінки-матері ново­гвінейських верхогір'їв часто няньчать поросят, а свиней і корів селяни нерідко тримають усередині своїх хатин [с.205-206].

Історична значущість хвороб тваринного походження виходить далеко за межі зіткнення між Старим і Новим світами. Євразійські мі­кроби відіграли вузлову роль у вигубленні корінних народів багатьох інших частин світу, зокрема тихоокеанських острів'ян, австралійських аборигенів і койсанських народів (готтентотів і бушменів) Південної Африки. Загальна смертність цих народів, які раніше не стикалися з євразійськими бацилами, коливалася в межах від 50 до 100%. Напри­клад, індіанське населення о. Гаїті упало десь із 8 млн на момент при­буття Колумба в 1492 році до нуля станом на 1535 рік. Кір потрапив на Фіджі через фіджійського вождя, який у 1875 році повернувся після візиту до Австралії, і забрав життя близько четвертини всіх живих на той час фіджійців (і це після того, як більшість фіджійців загинула від епідемій, що почалися після перших європейських відвідин архіпелагу в 1791 році). Сифіліс, гонорея, туберкульоз і грип у 1779 році прибули разом із капітаном Куком на Гаваї. Слідом за ними у 1804 році сталася велика епідемія черевного тифу і численні «дрібні» епідемії. Всі разом ці пошесті скоротили населення Гаваїв десь із півмільйона в 1779 році до 84 тис. у 1853 році — тому самому році, коли віспа нарешті досягла Гаваїв і забрала життя десь 10 тис. уцілілих щасливців. Прикладів стіль­ки, що їх можна наводити без кінця-краю [с.206].

Однак мікроби діяли не тільки на користь європейців. Якщо Но­вий світ і Австралія не підготували власних епідемічних хвороб для європейців, то тропічна Азія, Африка, Індонезія та Нова Гвінея явно постаралися. Малярія в тропічному Старому світі, холера в тропічній Південно-Східній Азії і жовта пропасниця в тропічній Африці були (і досі залишаються) найгорезвіснішими із тропічних убивць. Вони поро­дили найсерйознішу перешкоду для європейської колонізації тропіків, і саме вони пояснюють, чому європейський колоніальний поділ Нової Гвінеї і більшої частини Африки відбувся десь майже за 400 років після початку європейського поділу Нового світу. Ба більше, коли малярія і жовта пропасниця перенеслися на європейських кораблях до Америки, вони й там стали головною завадою для колонізації тропіків Нового світу. Добре відомий приклад – роль цих двох захворювань у відмові від французьких планів створення Панамського каналу і майже відмо­ва від аналогічних, але в кінцевому підсумку успішних американських планів [с.206-207].

Немає й тіні сумніву в тому, що європейці досягли великої переваги у зброї, технології та по­літичній організації над більшістю неєвропейських народів, яких вони підкорили. Але сама ця перевага ще не вичерпує пояснення того, як така спершу мала кількість європейських іммігрантів змогла замістити таку велику кількість корінного населення Америки і деяких інших частин світу. Цього би не сталося без лиховісного дару Європи іншим конти­нентам — мікробів, які розвинулися через довгу близькість євразійців зі своїми свійськими тваринами [с.207].

Даймонд Дж. Зброя, мікроби і харч: Витоки нерівностей між народами / Джаред Даймонд ; пер. з англ. та наук. ред. Т.Цимбал. – К. : Ніка-Центр, 2009. – 488 с.