2.2. Примусове виконання рішень в Україні радянського періоду

Зі створенням СРСР і з проведенням низки судових реформ, які за ленінською вказівкою зводились до повного знищення усієї судової системи, був сформований інститут судових виконавців. Судовий виконавець – штатний працівник суду, який безпосередньо підпорядковувався судді, так само, як і секретар судового засідання. Через мізерну заробітну плату і надзвичайно перевантажену нервовими ускладненнями діяльність, на цю роботу погоджувались люди, які згодні були на будь-які умови заради хоча б якогось заробітку. Тому і вимагати від таких працівників високої відповідальності та сумлінності не доводилось. За виконання рішення судові виконавці стягували збір, 75 відсотків якого надходило до державної казни, а 25 відсотків – в загальний фонд на винагороду судовому виконавцеві губернії. Для поділу сум фонду бралися до уваги кількість виконаних виконавцем рішень, їх характер, інтенсивність роботи тощо. Така система виконання судових рішень проіснувала досить довго.

Новий етап становлення служби судових виконавців відбувся в 1973 році, із прийняттям Міністерством юстиції СРСР «Інструкції про порядок виконання судових рішень».

Суддя здійснював контроль за процесуальними діями судового виконавця, а питаннями організації роботи судових виконавців відав старший судовий виконавець. Виконавець процесуально залежав від судді, який виносив переважну більшість процесуальних документів у процедурі примусового виконання рішень, оскільки виконавче провадження було частиною судового процесу та мало багато властивих судовому процесу ознак.

Така схема примусового виконання рішень у радянський період повністю задовольняла вимоги часу, оскільки заляканість населення та високий авторитет судового рішення на той час практично виключали можливість невиконання рішення суду в добровільному порядку. Навіть скорочений термін примусового виконання – 20 днів – не був проблемою для судового виконавця через існування більш широкого, ніж сьогодні, переліку підстав для закінчення виконавчого провадження, таких як надіслання виконавчого документу на виконання у бухгалтерію підприємства, виставлення платіжної вимоги до установи банку тощо.

Виконання ж рішень інших органів забезпечувалось, перш за все, досить жорсткою системою адміністрування і партійного втручання, а також адміністративної та кримінальної відповідальності за їх невиконання.

2.3. Примусове виконання рішень у незалежній Україні як державна функція

Із набуттям Україною незалежності та зміною соціального та економічного курсу, виникла нагальна потреба у реформуванні судової системи, яка за прийнятою в 1991 році Концепцією мала набути статусу самостійної гілки державної влади. І хоча окремі кроки в напрямку реформування судової реформи – деідеологізація судів, зміни в статусі суддів – і відбувались, загалом реформа не просувалась в очікуванні прийняття Конституції України.

Із прийняттям Конституції України, судова система юридично набувала статусу окремої та самостійної гілки державної влади. Але не зважаючи на конституційне вирішення питання щодо статусу судової системи, вона де-факто залишалася в стані очікування окреслених Конституцією змін. Повільне просування реформ пояснювалось, як відсутністю коштів, так і досвіду в цій важливій справі.

Безумовно, уже тоді (1996-1997 рр.) юридична спільнота – теоретики і практики – були єдині у тому, що створений за радянських часів інститут судових виконавців віджив своє і не відповідає вимогам часу, новому статусу судової влади, радикальній реформі діяльності судів.

Інститут судових виконавців, який проіснував майже сімдесят років, зберігав серйозні вади. У жодній цивілізованій правовій країні, принаймні в межах Європи, суд не поєднує функції правосуддя і виконання рішень. До того ж, за умов надання судам статусу судової влади, виконання судом власних рішень загрожувало б перетворенням судів у непідконтрольних монстрів, діяльність яких могла б мати непередбачувані наслідки.

Необхідність наведення елементарного порядку в державі потребувала впровадження виконавчої та договірної дисципліни на базі радикальної зміни механізмів та методів виконання як судових, та інших державних чи недержавних рішень. Курс України на інтеграцію з європейським співтовариством вимагав адаптації українського законодавства до європейського.

Із іншого боку, виконання судових та інших рішень слід розглядати як правозахисну функцію держави, яка має на меті примушення недисциплінованих та несумлінних суб’єктів певних правовідносин до виконання прийнятих ними зобов’язань, тобто захищає права та інтереси тих, хто потерпає від їх порушення.

За цих умов, точне і своєчасне виконання судових та інших рішень мало першочергове значення як державна функція забезпечення іміджу держави.

Потрібна була якісно нова структура – виконавча служба, наділена широкими повноваженнями з примусового виконання рішень, створена для роботи в нових умовах, що характеризувалися підвищенням ролі приватної власності, свободи економічної діяльності, приватної ініціативи, конкуренції та ринкових відносин, забезпечення рішень іноземних судів та інших рішень.

Так 24 березня 1998 р. Верховною Радою України було ухвалено Закон України «Про державну виконавчу службу». 24 липня 2002 р. Кабінетом Мі­ністрів України вирішено вдвічі розширити штат державних виконавців України та підвищити рівень їх оплати праці до рівня працівників подат­кової міліції. Новою редакцією Закону України «Про виконавче провадження» передбачено створення при обласних управліннях юстиції та при Департаменті державної виконавчої служби спецпідрозділів державних виконавців з примусового виконання особливо складних та резонансних проваджень.

У практиці примусового виконання рішень неодноразово вказувалося на необхідність науково обґрунтованого нормування праці державного виконавця. Цей захід продемонстрував би, який час в середньому витрачається на примусове виконання одного виконавчого документа і надав би можливість визначити, яку максимальну кількість останніх має отримувати на місяць виконавець для того, щоб (гіпотетично) не порушувати шестимісячний термін виконання провадження.

Практика примусового виконання свідчить, що своєчасно, повно та ефективно виконувати рішення судів та інших органів можна лише за умов щомісячного навантаження виконавця не більше 60-70 провадженням на місяць.

Серед неврегульованих питань виконавчого провадження є наукове опрацювання норм навантаження на одного державного виконавця (наукове нормування праці), організація підготовки кадрів та підвищення кваліфікації тих, хто вже працює і багатьох інших. У цілому, мета досягнута, інститут державної виконавчої служби в Україні діє і удосконалюється.