§ 4. Українські землі в складі великого князівства литовського та інших держав

4.1. Включення українських земель до складу Великого князівства Литовського

Період української історії більш ніж три століття – від 1340 р. і до 1569 р. – був надзвичайно важливим з огляду на подальший розвиток політичних і особливо соціально-економічних відносин. Частина вчених визначає цей період як існування Литовсько-Руської держави, а частина головним бачить процес перетворення Русі в провінцію Великого князівства Литовського. У зв’язку з цим можна виділити такі етапи цього процесу:

1340-1362 – мирне проникнення литовських князів у землі Русі;

1362-1385 – “ослов’янення” литовських правителів;

1385-1480 – втрата україно-руськими землями залишків автономії;

1480-1569 – посилення боротьби з московською державою за “збирання земель Русі”.

Першим князем, що консолідував литовські племена, був Міндовг (1230-1263 рр.). Вже його син Гедимін (Гедимінас) почав приєднання південно-західних руських племен до Литовського князівства. Після розпаду Галицько-Волинського князівства, внаслідок протистояння Польщі, Литви і Угорщини литовський князь Любарт не зміг втримати Галичину і в Литви залишається Волинь, а в Польщі – Галичина. Наступник Гедиміна Ольгерд (Альгердас) включає до складу своєї держави Київщину, Переяславщину, Чернігово-Сіверщину. У боротьбі за руську спадщину із Золотою Ордою він приєднує Поділля після перемоги у 1362 р. на річці Сині Води (Синюха).

Інкорпорація руських земель литовцями здійснювалась на основі звільнення від данницької залежності земель Русі від Орди. Руські князі визнавали зверхність литовського князя, що сприяв швидкому приєднанню південно-західних руських земель принципом, якого дотримувались володарі Литви: “Ми старовини не рушимо і новизни не вводимо”. Місцеве населення відносно спокійно сприймало поширення влади литовських князів з кількох причин: бачило в них альтернативу золотоординцям, бажало припинення князівських усобиць і мало надію на стабілізацію соціально-економічного життя.

Спочатку Велике князівство Литовське було федерацією князівств із збереженням попереднього устрою. Руська феодальна верхівка залишалась при владі, що теж сприяло інкорпорації слов’янських земель. Литовське населення, що складало десяту частину населення держави, сприйняло культуру слов’ян. Це виявлялось у поширенні православ’я, утвердженні правової системи Русі, державному статусі руської мови, системі управління та податків.

Але починаючи з князя Ягайла (1377-1392 рр.), посилився централізм та з’явилось намагання об’єднання із Польським королівством. Під тиском зовнішньої загрози (Тевтонський орден, Золота Орда і Московія) та внутрішньої усобиці після смерті Ольгерда Велике князівство Литовське змушене прийняти пропозицію Польщі про об’єднання (унію). Результатом стало укладення Кревської унії у 1385 р. Великий князь Ягайло одружився з польською королевою Ядвігою і став королем Польщі. Він гарантував прийняття католицизму в Литві. Це привело до литовсько-руської опозиції з метою збереження автономії Великого князівства Литовського і проголошення Вітовта королем у 1398 р. Внутрішня політика Вітовта була спрямована на посилення влади князя, ліквідацію удільних князівств у руських землях.

Наслідком перемоги литовсько-руського війська над тевтонським орденом під Грюнвальдом у 1410 р. було усунуто військову загрозу князівству і зміцнено позиції Вітовта. Протягом 50-70-х років ХV ст. остаточно ліквідовуються удільні князівства на території сучасної України. Після смерті Вітовта в 30-х роках боротьба за владу розгорілась між Свидригайлом і його братом Ягайлом та молодшим братом Вітовта Сигізмундом.

Одночасно відбувалось посилення Московського князівства, яке після 1480 р. все більше претендує на роль об’єднавчого центру земель Русі. У першій чверті ХVІ ст. тривали литовсько-московські війни. За цей час частина українських прикордонних князів під загрозою окатоличення і дискримінації перейшла на службу до московського царя.