Соціальний розвиток України

З 1965 до 1985 рр. національний прибуток збільшився в 2,5 рази. У 2 рази зросла заробітна плата робітників, службовців, сільських трудівників. Значні державні асигнування виділялися на охорону материнства й дитинства, виплату пенсій, стипендій студентам. Керівництво вживало заходи, спрямовані на поліпшення рівня життя населення. Вони були найрезультативнішими за часів косигінських реформ.

Наростання кризових явищ в освіті, науці і культурі

Освіта

У цей час відбувається централізація управління системою освіти. У 1969 р. створюється міністерство освіти СРСР, яке обмежило права та повноваження республіканських міністерств. Проявом реформ 60-70 рр. стала політизація навчально-виховної роботи в закладах освіти. З 1968 р. у вищих навчальних закладах відновлено військову підготовку. З 1972 р. вона стала обов’язковою в середніх школах. Освіта намагалася вирішити проблему нестачі висококваліфікованих кадрів. У 60-80-х рр. зміцнювалася матеріально-технічна база вузів. На основі Донецького, Сімферопольського й Запорізького педінститутів було створено університети. Крім того, було відкрито низку нових інститутів, що дало змогу вдвічі збільшити кількість студентів. Унаслідок цього зросла кількість підготовлених спеціалістів з вищою освітою. У 1964-1985 р. їх налічувалось 7,5 млн. Однак якість їх підготовки залишалася низькою.

Наука

Провідним центром розвитку науки в Україні в 60-80-х рр. була Академія наук на чолі з Б. Патоном. Вона складалася з трьох секцій: фізико-технічних і математичних, хіміко-технологічних і біохімічних та суспільних наук. Українські вчені створили унікальну установку “Ураган” для вивчення плазми й керованої термоядерної реакції. З 1966 р. вони працювали на найбільшому в Європі лінійному прискорювачі електронів. Вітчизняні генетики встановили механізм передавання генетичної інформації, що мало велике значення для вивчення проблем спадковості. В Україні були винайдені нові марки високоміцного чавуну, безнікелевої корозостійкої сталі та ін.

Складним і суперечливим був період 60-80-х рр. для науковців-гуманітаріїв. Незважаючи на пильний контроль з боку влади, цензури, українським науковцям удалося опублікувати цінні об’єктивні дослідження. Серед них праці Михайла Брайчевського, присвячені походженню Русі, виникненню Києва, Олени Апанович, в яких правдиво розповідалося про героїчні традиції українського козацтва. Відомою є праця М. Брайчевського “Приєднання чи возз’єднання”, яка аргументовано критикує офіційну версію Переяславсько-Московської угоди 1654 р. У 1979 р. змістовні праці з українознавства підготували Олена Компан, Євген Пронюк, Іван Дзюба, Борис Антоненко-Давидович та інші. Наукові колективи суспільствознавців створили багатотомні праці: “Історія Української РСР”, “Історія українського мистецтвознавства”, “Історія української літератури”. У цей час побачили світ Українська радянська енциклопедія, Радянська енциклопедія історії України та ін.

Література та мистецтво

Українська література 60-80-х рр. була гідно представлена творами Олеся Гончара (“Собор”, “Берег любові”, “Чорний яр”, “Твоя зоря”), М. Стельмаха (“Правда і кривда”, “Дума про тебе”), П. Загребельного (“Диво”, “Розгін”), І. Білика (“Меч Арея”). Побачили світ історичні романи Ю. Мушкетика, Р. Іванченко, Р. Федоріва, поетичні збірки Д. Павличка, І. Драча, В. Коломійця, Б. Олійника. Справді народними стали пісні, написані на слова А. Малишка (“Пісня про рушник”), М. Ткача (“Марічка”), М. Сингаївського (“Чорнобривці”), Д. Павличка (“Два кольори”), М. Негоди (“Степом, степом”), О. Пушика (“Треба йти до осені”). Справжнім поетичним шедевром став віршований роман Ліни Костенко “Маруся Чурай” (1980 р.).

Видатними постатями в українському кіно в цей час стали Ю. Іллєнко, С. Параджанов, К. Муратова, Л. Осика, Л. Биков та ін. Найбільший успіх випав на долю фільмів “Тіні забутих предків” режисера С. Параджанова та “Білий птах з чорною ознакою” Ю. Іллєнка. На VII Міжнародному кінофестивалі в Москві цей кінотвір Ю. Іллєнка був відзначений Золотою медаллю. У 70-х рр. з’явилися незабутні воєнні стрічки Л. Бикова (“У бій ідуть тільки “старики”, “Ати-бати йшли солдати”). Далеко за межами України стали відомими Київський, Харківський, Львівський академічні драматичні театри, Київський та Львівський театри опери й балету. В Україні працювали майстри театральної сцени: Н. Ужвій, Б. Ступка, А. Роговцева та ін.

З оперних творів найпомітнішими були “Тарас Шевченко” і “Ярослав Мудрий” Г. Майбороди, “Мамаї”, “Вій”, “Шельменко-денщик” В. Губаренка, “Украдене щастя” Ю. Мейтуса, “Лісова пісня” В. Корейка, “Назар Стодоля” К. Данькевича, “Прапороносці” О. Білаша та ін. В Україні з’являється ціле сузір’я чудових оперних виконавців: Д. Гнатюк, А. Солов’яненко, Є. Мірошниченко, М. Кондратюк, А. Мокренко, Д. Петриненко. Популярним не лише в Україні, але й далеко за її межами стали Державний заслужений академічний український народний хор ім. Г. Верьовки, Державна заслужена академічна капела “Думка”, Черкаський народний хор та низка інших колективів. Пісні О. Білаша, І. Шамо, П. Майбороди, А. Філіпенка, М. Скорика співала майже вся Україна.

В образотворчому мистецтві 60-80-х рр. справжні шедеври створили В. Задорожний, М. Божій, Т. Яблонська, В. Полтавець, М. Кривенко та ін. Особливу популярність в Україні мали праці відомих народних майстрів М. Приймаченко та К. Білокур.