§ 2. Виникнення та розквіт київської русі
2.1. Давні слов’яни
У той час, коли в Північному Причорномор’ї панували войовничі кочові народи, по сусідству з ними жили мирні землероби – пращури слов’ян. На жаль, самі предки слов’ян тоді ще не мали писемності, перші свідчення про них наводять грецькі автори. Вони називають їх венетами (венедами), з країни яких привозили до Греції “сонячний камінь” – бурштин. Батько історичної науки Геродот у V ст. до н.е. також згадував про добування давніми слов’янами бурштину. Грецькі історики Діодор Сицилійський та Страбон, як і римський Птолемей, розміщують давніх слов’ян між Дніпром і Віслою та називають венедами. Цікаві відомості повідомляє давньоримський історик Пліній Старший. Він у праці “Природнича історія” описує землі слов’ян і називає їх скіфами та венедами і також розташовує по берегах Вісли. Пізніші історики говорять і про переселення слов’ян на річку Дунай. Зокрема Тацит стверджує, що слов’яни відрізнялися зовнішнім виглядом, звичаями та заняттями від своїх сусідів.
У VI ст. про наших пращурів пишуть уже візантійські історики. Серед них – Прокопій Кесарійський, який у книзі “Історія війн” (550–554 рр.) одним з перших ужив назву “слов’яни”. Він повідомляв, що на північ від Азовського моря живуть численні народи антів. У творі готського письменника Йордана “Про походження та діяння гетів” (“Гетика”, 551 р.) слов’янами та антами названо венетів (венедів). Він стверджує, що венети мають три назви: венети, анти, склавини. Це підтверджується й пам’ятками археології та назвами річок, озер, окремих місцевостей.
Давні слов’яни – це племена, які є пращурами сучасних слов’янських народів, у тому числі й українців. Найдавніший період історії слов’ян сягає у глибину століть, тому їх походження і до сьогодні остаточно не з’ясоване.
Найбільше суперечок серед учених викликає питання прабатьківщини слов’ян. Подібність слов’янських мов наводить на думку, що спочатку вони жили на одній території. Знаменитий літописець Києво-Печерської лаври Нестор у “Повісті минулих літ” стверджує, що вони походять з берегів Дунаю. Деякі вчені XVIII ст. доводили, що слов’янські племена прийшли з Азії в середині І тис. н.е. під час “великого переселення народів” разом з гунами. Нині більшість учених зійшлася на думці, що слов’яни були місцевими жителями Європи, народами, які почали формуватися в І тис. до н.е. між Віслою і Дніпром.
Слов’яни жили у невеликих укріплених поселеннях – городищах. Житла будували з дерева, обмазували їх глиною і білили. Основним заняттям цих народів було землеробство. Про це свідчать численні рала, плуги, серпи, коси та залишки пшениці, ячменю, що їх знаходять археологи. Землеробство було орним. Для поля наші предки вирубували ділян-ку віковічного лісу. Дерева й кущі рубали сокирами, висушували їх, потім спалювали. Попіл, який є природним добривом, важкою бороною змішували з верхнім шаром ґрунту. Після цього поле засівали ячменем, просом, житом, пшеницею чи іншими культурами. Коли ґрунт виснажувався, переходили на іншу ділянку. Способи обробітку землі з часом змінювалися. У степах, де було багато вільної землі, давні слов’яни застосовували перелогову систему – змінювали поля, коли земля вже була виснажена. Спочатку в слов’ян було двопілля: одне поле засівали, а друге – відпочивало. Щоб збільшити врожаї, давні землероби поступово перейшли до трипілля – поле поділяли вже на три частини.
Поряд із землеробством важливе місце в господарстві слов’ян посідало тваринництво. Велику рогату худобу вирощували заради м’яса, молока, шкур та як тяглову силу. Розводили й дрібну худобу.
Значно доповнювала харчовий раціон дичина. Полювали на ведмедя, зубра, кабана, оленя, лося тощо. Багаті на рибу річки теж давали харчі.
Слов’яни були вмілими ремісниками. Знайдені археологами речі засвідчують розвинуте ювелірне ремесло, обробку металів і кістки. Високого рівня досягли гончарство, хоч спочатку слов’янські гончарі ліпили посуд без гончарного круга. Ткачі виготовляли не вишукані, але досить різноманітні тканини.
Здавна слов’яни жили великими родовими общинами, які об’єднувались у племена. Як і в давніх греків, у давньому слов’янському суспільстві панували демократичні традиції. Найважливіші питання повсякденного життя вирішували на народних зборах – вічах. Найповажніші члени роду – старійшини – керували господарським життям племені, стежили за дотриманням традицій. На час небезпеки або військового походу плем’я обирало вождя – князя.
З подальшим розвитком на зміну родовій прийшла сусідська община, а з нею і майнова та соціальна нерівність. Ті, хто мав більше майна, поступово захоплювали владу в племені. А князі почали передавати свою владу в спадок.
На відміну від античних держав Греції й Риму, рабство було не дуже поширене у слов’ян. Невільниками ставали переважно військовополонені. Інші народи дивував звичай давніх слов’ян відпускати рабів на волю після кількох років перебування в полоні. Звільненого полоненого навіть вважали повноправним членом общини.
Наші предки обожнювали сили природи і шанували пращурів. Вони поклонялися сонцю, вітрові, вогню, дощеві, бо від них залежали врожаї й саме життя людей. Намагалися вблагати стихії стати прихильними до роду.
За кожним явищем слов’яни вбачали надприродну істоту – домовиків, водяників, лісовиків, мавок, русалок тощо. Поступово у наших пращурів сформувався пантеон богів, серед яких найбільш шанованими були: Дажбог – бог сонця й добра, Перун – бог грому і блискавки, Сварог – бог неба, Стрибог – бог вітрів, Велес – бог худоби і ремесла, Дана – богиня води. Як і в інших давніх народів, у слов’ян були жерці (волхви), які виступали посередниками між людьми і богами. Вважалося, що волхви бачать минуле і вміють пророкувати майбутнє. Ці люди володіли ще й медичними та астрономічними знаннями. Давні слов’яни створили календар, який складався з 12 місяців і чотирьох пір року.
Кераміку та одяг слов’яни прикрашали “звіриним” і “геометричним” орнаментами, малювали різні сцени з повсякденного і релігійного життя. Велике переселення народів розпочалося у IV ст., коли племена гунів, рухаючись із сходу, досягли Північного Причорномор’я. Тут вони зіткнулися спочатку з остготами, яких очолював король Ерманаріх, і в 375 р. завоювали їх. Частина остготів приєдналася до переможців, а інша – втекла за Дунай, до Римської імперії. Далі гуни здолали вестготів і витіснили їх до Фракії. Дійшовши до Середнього Дунаю, гуни створили велику державу. Усі народи, які опинилися під їхньою владою, змушені були сплачувати данину й брати участь у військових походах гунів.
Слов’яни теж були учасниками великого переселення народів. Шукати нових земель слов’ян змусили зростання чисельності населення, що вимагало збільшення посівних площ, а також сподівання на військову здобич. Наприкінці V ст. почалося їх проникнення на Балкани. Рухаючись на південь, углиб півострова, вони здебільшого оселялися на лісових галявинах, уздовж річок. З ІІІ по VІІ ст. слов’яни розселилися по всій території Балкан, крім грецьких земель. На початку VI ст. склавини захопили землі від Пруту до Паннонії. Їхніми східними сусідами були слов’янські племена, яких візантійські автори називали антами. Вони займали територію на схід від Дунаю. У 517 р. анти перетнули Дунай і спустошили Македонію й Іллірію. Протягом 518–527 рр. вони разом із склавинами постійно грабували візантійські провінції. Головною здобиччю були полонені, яких продавали у рабство чи віддавали за викуп.
У VI ст. в Північне Причорномор’я вторглися кочові племена аварів. У 561 р. вони перейшли Дністер і захопили землі антів. Здолавши гірські перевали Карпат, авари підкорили два антських племені – дулібів та хорватів – і створили власну державу – Аварський каганат, який існував у VІ–VІІІ ст. Пізніше літописи оповідали, що авари впрягали слов’ян у плуги й орали поля. Разом з тим вони поважали слов’ян як відважних воїнів і вправних мореплавців.
Незважаючи на панування аварів, слов’яни продовжували напади на Візантію. Тому візантійський імператор Маврикій організував військовий похід у землі антів. Антський князь Ардагаст, програвши битву, із залишками війська відступив за Дунай. Пізніше візантійці розбили військо іншого князя антів – Бузокія. Проте за два століття Візантії так і не вдалося повністю підкорити слов’ян. Вони освоювали простори Східної Римської імперії і засновували все нові й нові поселення на Балканах.
Після розселення слов’янських племен на значних територіях Європи їхні звичаї, традиції, культура, мова розвивалися по-різному, залежно від місць розселення, способу життя та впливу сусідніх народів. З часом помітна відмінність в усіх галузях життя слов’ян, що проживали на різних територіях, дала підстави вченим виділити серед них східних, західних та південних слов’ян. До східнослов’янських народів належать і українці.
Єдиної думки щодо походження українців у вчених немає. Річ у тому, що територією України, починаючи з неоліту, проходили численні племена – кімерійці, скіфи і сармати, а також давні греки, готи, гуни та ін. Місцеве населення разом з чужинцями стало основою для формування нашого народу. Цей процес тривав не одне століття. Тому в різні часи у вчених виникали різні погляди на те, де шукати коріння українського народу.
Одні вважали, що наші пращури походять від племен трипільської культури, бо трипільці мешкали на території України і були землеробами. З трипільцями нас ріднить духовна і матеріальна культура. М. Грушевський та деякі інші вчені вважали, що нашими предками є слов’янські племена антів.
А загалом коріння українців пов’язують із слов’янськими племенами часів зарубинецької культури (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.). Перші пам’ятки цієї культури відкрив наприкінці ХІХ ст. В. Хвойка поблизу с. 3арубинці на Канівщині. Племена зарубинецької культури заселяли територію Середнього й Верхнього Придніпров’я, Полісся, Побужжя.
Нині відомо близько 500 поселень і 1000 поховань цієї культури. Жителі зарубинецьких поселень вирощували просо, пшеницю, ячмінь, горох, ріпу, коноплі й льон. Розводили корів, свиней, дрібну рогату худобу й коней. Полювали на кабана, оленя, лося, зубра, ведмедя, бобра й куницю. Розвинутою в наших пращурів була обробка заліза.
У зарубинецьких поселеннях виготовляли керамічний посуд, використовуючи для цього гончарний круг. Вправними були ювеліри, які виробляли фібули, шпильки, браслети, кільця. Зарубинецькі ткачі виготовляли тканини з льону, конопель, вовни. Племена венетів торгували з народами Північного Причорномор’я. На південь Дніпром вивозили хутра, шкури, мед і віск. Завозили з півдня вино й олію, деякі тканини, ювелірні прикраси тощо.
У ІІ ст. на зміну зарубинецькій культурі прийшла черняхівська (ІІ–V ст.), яку пов’язують з антами. Вона поширювалась на території сучасних України, Молдови, Румунії й Польщі. Її також відкрив В. Хвойка, який у 1900–1901 pp. дослідив поховання в селах Черняхів і Ромашки на Київщині.
Основою господарства черняхівців було двопільне землеробство. Вони вирощували ячмінь, жито; добре знали різноманітні ремесла: залізоробне, гончарне, ювелірне, будівельне, вміли обробляти дерево, камінь, кістку, скло. Черняхівці виробляли понад 50 найменувань предметів із заліза. Їм було відоме зварювання та виготовлення сталі. Племена черняхівської культури торгували з Північним Причорномор’ям, провінціями Риму.
Черняхівці створили землеробський календар. За допомогою писемних символів – “черт” і “рез” – вони фіксували відомості, які стосувалися погоди, врожаю тощо. На черняхівській кераміці є прокреслені давньогрецькі й латинські літери. Черняхівські язичницькі жертовники – капища – прикрашалися кам’яними людиноподібними ідолами.
З 602 р. з візантійських джерел зникла назва “анти”. Натомість згадуються різні назви союзів слов’янських племен. У VІІ–Х ст., за літописами, вони розташовувалися так: у Середньому Придніпров’ї до річки Рось жили поляни. На північний захід від полян по Прип’яті – древляни. На Лівобережжі Дніпра по річках Десна, Сейм, Сула – сіверяни. На північ від них, аж до Західної Двіни, – дреговичі. На схід від дреговичів, між Дністром і Сожем, – радимичі. На північ від них, у верхів’ях Дніпра й Західної Двіни, – кривичі. На захід від кривичів, по середній течії Західної Двіни, – полочани. Біля озера Ільмень – словени. На річці Ока – в’ятичі. У верхів’ях Західного Бугу – бужани (волиняни), які змінили тут дулібів. Між Бугом і Дністром до гирла Дунаю проживали уличі й тиверці.
У Карпатах та на берегах Дністра – хорвати. Згодом ці племена об’єднались у велику державу – Київську Русь.