§ 18. Радянська модернізація україни (1929-1939)

18.1. Індустріалізація України

Хоча за рахунок НЕПу розвиток СРСР у середині 20-х рр. досяг довоєнного рівня, існувало суттєве відставання від передових індустріальних держав (виробництва електроенергії, сталі, чавуну, видобутку вугілля і нафти). На ХІV з’їзді ВКП(б) в грудні 1925 р. було проголошено курс на індустріалізацію. ІХ з’їзд КП(б)У в грудні 1925 р. визнав принципово важливим почати модернізацію і реконструкцію важкої промисловості республіки (тобто українське керівництво підтримало курс на індустріалізацію). Форсована індустріалізація – це проведення запланованої модернізації важкої промисловості швидкими темпами, щоб, по-перше, не відстати від капіталістичного світу, по-друге, для зміцнення обороноздатності, бо зовнішня загроза була досить реальною. На форсовану індустріалізацію було взято курс в 1929 р.

Джерелами фінансування намічених економічних перетворень були перекачування коштів із легкої та харчової промисловості у важку; відповідне оподаткування населення; запровадження внутрішніх позик; випуск паперових грошей, не забезпечених золотом; форсоване розширення продажу горілки; збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хутра, хліба, культурних цінностей; режим економії за рахунок скорочення адміністративно-управлінських витрат; експлуатація селянства, робітничого класу, багатьох мільйонів в’язнів.

У цей період була розроблена система відповідних директивних планів господарювання на 5 років (п’ятирічки). Перший план був затвер-джений XV з’їздом ВКП(б) в грудні 1927 р. на період 1928/29-1932/33 рр. Було інвестовано в промисловість республіки більше 20 % загальносоюзних капіталовкладень. З 1500 промислових підприємств, що споруджувалися в СРСР, 400 будувалося в УСРР (26 %), причому на першому місці за капіталовкладеннями перебувала металургія, на другому – машинобудування, на третьому – електроенергетика.

У цей період індустріалізація проходила з певними труднощами: нестача коштів та устаткування, брак кваліфікованих кадрів, постійний перегляд і коригування планів, головними були кількісні показники , а не якісні. Заплановане не було виконано, але населенню було повідомлено про виконання І-го п’ятирічного плану за 4 роки і 3 місяці (підсумки з випуску валової продукції в ціновому виразі). Хоча результати цієї п’ятирічки були все таки значними: в 1932 р. дає перший струм ДНІПРОГЕС, побудовано 53 нові шахти, 12 доменних і 24 мартенівських печей, ХТЗ, Дніпроспецсталь у Запоріжжі, поява нових галузей (наприклад у харчовій промисловості – маргаринова, молочна, маслопереробна і т.д.).

У ІІ п’ятирічці (1933-1937 рр.) ⁹/₁₀ капіталовкладень в економіку України спрямовувалися у важку промисловість (передусім – машинобудування). З 4500 промислових підприємств, що споруджувалися в СРСР, 1000 будувалася в УСРР (22 %). У цей період було здійснено програму т.зв. соціальних перетворень “по остаточному витісненню капіталістичних елементів і ліквідації поділу суспільства на класи” – було закрито приватні торговельно-промислові заклади. Саме в роки цієї п’ятирічки розгортається стаханівський рух (виробниче змагання із застосуванням нових методів роботи з метою отримання більших кількісних результатів). Його початок (30-31 серпня 1935 р.) був пов’язаний з іменем О. Стаханова, вибійника шахти “Центральна-Ірміне” в Кадіївці. Це дало підставу для перегляду виробничих норм у бік їх збільшення.

Результати п’ятирічки були значними: стали до ладу 3 нові металургійні заводи-гіганти – “Запоріжсталь”, “Криворіжсталь”, “Азовсталь”; Краммашбуд, Дніпроалюмінійбуд; були реконструйовані: Луганський паровозобудівний завод, 4 металургійних – в Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську, Комунарську.

У ІІІ п’ятирічці (1938-1942 рр.) відсоток інвестицій для України зменшується. Це було пов’язано з планами створення нової промислової зони на Уралі, де на випадок війни заводи перебували б у більшій безпеці. Більша частина інвестицій вкладалася тепер вже у розвиток воєнно-промислових галузей. Із 3000 заводів, що споруджувалися в СРСР, 600 будувалося в УСРР (20 %). Темпи розвитку промисловості в роки цієї п’ятирічки не відставали від запланованих за рахунок запровадження надзвичайних заходів – таких як прикріплення робітників та інженерно-технічних працівників до підприємств (в 1938 р. запроваджуються трудові книжки), інтенсифікація праці – у 1940 р. було здійснено перехід на 8-годинний робочий день та 7-денний робочий тиждень і заборонено самовільно залишати робітникам і службовцям підприємства і установи. Порушення дисципліни прирівнювалося до кримінального злочину і каралося.

Україна посіла 2-ге місце у Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, 3-є – за виробництвом сталі (після Німеччини і Великої Британії), 4-е у світі за видобутком вугілля. Модернізація промисловості сприяла посиленню процесу урбанізації. Йде активне формування національного українського робітничого класу. Але водночас форсована індустріалізація стимулювала і негативні тенденції у господарстві України (привілейоване, домінуюче становище групи “А”, існування підприємств-монополістів, формування промислового потенціалу України диспропорційно – Донбас і Придніпров’я насамперед). Індустріальна гонка привела до падіння життєвого рівня населення. В умовах “підхльостування” процесу індустріалізації розпочинаються репресії проти фахівців (“Шахтинська справа” 1928 р., пошуки саботажників)