1.2. Землеробські і скотарські племена на території України періоду неоліту (Карта), енеоліту (Карта) та епохи бронзи

Зрештою тисячолітній досвід і нагромаджені знання про навколишній світ підказували вихід із складного становища. Первісна людина почала не тільки брати у природи, а й відновлювати її багатства. Люди давно помітили, що зерна рослин, які потрапляли в пухкий ґрунт, згодом проростали. Вони також зрозуміли, що маленьких звірят, знайдених під час полювання, не треба вбивати. Люди почали свідомо сіяти зерно та приручати і розводити тварин. У мезоліті приручили собаку. Він був вірним помічником людини під час полювання й охоронцем житла.

Так поступово в неоліті первісні люди перейшли від збиральництва і полювання до землеробства і скотарства, тобто від привласнювальних методів господарювання до відтворювальних. Цей перехід учені назвали неолітичною революцією. Землеробство поширилося на землях з найбільш сприятливими умовами: теплим кліматом, родючими ґрунтами, дикими злаками. Такі ґрунти були на територіях, які отримали назву “родючий півмісяць”. Заняття землеробством і скотарством значно змінило життя людини. Землероби й скотарі мали більше турбот, ніж мисливці та збирачі, але наполеглива праця гарантовано давала їм їжу і можливість урізноманітнити її, створити запаси. Потрібні для харчування колоски вирощували поблизу житла, одомашнені тварини забезпечували м’ясом, молоком.

Постійний догляд за тваринами та посівами сприяв осілості. Певна ділянка землі, на якій займались землеробством та скотарством, могла прогодувати більшу кількість людей, ніж така сама за розмірами ділянка, де полювали й збирали. Це зумовило стрімке зростання чисельності населення. У неолітичну добу, на думку вчених, жило на планеті близько 80 млн чоловік.

У неоліті людина вдосконалила своє вміння обробляти камінь, ріг і кістку. Урізноманітнилися не лише знаряддя праці, а й способи їх виготовлення. Якщо раніше людина, виготовляючи знаряддя праці, лише оббивала камінь, то тепер вона його свердлила, шліфувала, пиляла. Свердлили за допомогою порожнистої кістки. Її ставили на камінь і швидко крутили, підсипаючи під неї пісок. Багато часу потрібно було, щоб зробити у камені маленький отвір. Так само великих зусиль потребувало і шліфування. Спочатку брали камінну заготовку і, оббиваючи, надавали їй потрібної форми. Потім заготовку шліфували за допомогою уламка пісковику, підсипаючи пісок на поверхню, яку обробляли, та поливаючи її водою. Пиляли за допомогою зазубрених кам’яних пластин – пилок. Кістку, ріг і камінь, оброблені у такий спосіб, використовували для виготовлення стріл, списів, скребел, голок, гарпунів, гачків. У неоліті з’явилися кам’яні сокири для вирубування чагарників і дерев.

Із каменю виготовляли і землеробські знаряддя праці. Замість палиці-копачки, що слугувала для викопування із землі поживних корінців, землероб почав користуватися мотикою. Це була палиця із загнутим кінцем чи гачком з кості або рогу.

Згодом з’явилося рало. Перше рало було надзвичайно простим. До гострої палиці прив’язували мотузку. Одна людина тягла за мотузку, а інша палицею розпушувала землю. У борозни, які утворювалися, кидали насіння. Збирали врожай серпом, виготовленим із дерева або кістки з крем’яними вставками. Потім зерно розмелювали на пласкому камені – зернотерці, згодом винайшли жорна.

Тривалий час вчені вважали, що виникнення ремесел було безпосередньо пов’язане з переходом до землеробства та скотарства. Але з’ясувалося, що процес виникнення ремесел був неодночасним у різних місцевостях. Так, у Греції землеробство з’явилося раніше, ніж гончарство, а в Скандинавії та Іспанії воно було освоєне пізніше за ремесла.

У неоліті значного поширення набуло гончарство. Людина вже мала досвід виготовлення посуду з черепів тварин, панцирів черепах, із деревини чи каменю. У неоліті вона почала використовувати для цього інший матеріал – глину. Можемо лише здогадуватись, як з’явився перший керамічний горщик чи миска. Можливо, що корзина з лози, обмазана глиною, випадково потрапила у вогнище. Лоза згоріла, а глина затверділа. Так людина дізналася про нові для неї властивості глини.

Найдавніший посуд був ліпним. Зазвичай він мав плетену основу. На горщику, знайденому археологами у Кенії (Африка), чітко видно відбитки сплетеної лози. Із сирої глини робили валики, які скріплювали кінцями й накладали один над одним на плетену основу. Після цього посуд висушували, прикрашали орнаментами або розмальовували. Далі його обпалювали у печах. Землероби ліпили посуд різних форм: горщики, глечики, кубки, тарелі. Розміри від маленької чашечки до величезних глеків для зберігання зерна. З винайденням у IV тис. до н.е. (понад 5 тис. років тому) гончарного круга посуд виготовляли у більшій кількості, урізноманітнюючи та вдосконалюючи його форми.

З плетіння народилося мистецтво ткати. Спочатку давні люди з вовни або волокон диких рослин сукали міцні мотузки, сплітали сітки для риболовлі. Згодом навчилися звивати не грубу мотузку, а тонку нитку. Тонкі нитки, щільно переплетені, утворювали тканину, яка була еластичнішою, приємнішою на дотик, ніж шкіра, з якої раніше виготовляли одяг. Тканину також легше було зшити. Поступово навчилися прясти нитки. Їх виготовляли з тих самих матеріалів – вовни та рослинних волокон, що й мотузки. Давні ткачі робили дерев’яну раму. На ній прив’язували рядами багато ниток, які слугували основою тканини, а потім їх переплітали іншими нитками. Цей пристрій був найдавнішим ткацьким верстатом.

Усе для людини неоліту було вперше: перша зернотерка, перші жорна, перший горщик, перший ткацький верстат. Хто був винахідником цих речей, ми ніколи не дізнаємось. Але, безумовно, люди тих часів були творчими, наполегливо працювали, використовуючи нагромаджений досвід.

Сьогодні відомо понад 500 поселень періоду неоліту в басейнах річок Десна, Дністер, Південний Буг, Прип’ять. За різними ознаками їх відносять до 10 археологічних культур. Найвідомішими є буго­дністровська (VI-IV тис. до н.е.) та культура лінійно­стрічкової кераміки (V тис. до н.е.). Племена буго­дністровської культури прийшли на територію України з Балкан. Вони вирощували пшеницю та просо, полювали, рибалили і займалися скотарством, виготовляли ліплений посуд. Основним заняттям племен культури лінійно­стрічкової кераміки (Північне Прикарпаття та Західна Волинь) також було землеробство. Крім того, вони розводили велику рогату худобу, свиней, полювали та рибалили. Жили представники цієї культури у наземних будинках. Усередині були піч, вогнище, господарські ями. Їхній глиняний посуд мав кулясту форму і прикрашався заглибленими лініями­стрічками.

Подальший розвиток потребував усе більшої кількості знарядь праці. Але каменю, придатного для їх виготовлення, було недостатньо. І тоді людина почала шукати, чим його замінити. Природним матеріалом, що міцністю нагадував камінь, була мідь. У первісні часи вона траплялася на поверхні землі в чистому вигляді. Період, коли людина навчилася обробляти й використовувати мідь, називають мідно-кам’яним віком, або енеолітом (V-IV тис. до н.е.). Спочатку люди намагалися обробляти мідь так само, як камінь, – оббивати. Від ударів шматок міді не розколювався, а тільки змінював форму. Зрештою первісна людина зрозуміла, що мідь треба не оббивати, а кувати. Кувати метал почали приблизно за 7 тис. років до н.е.

Минуло майже 2 тис. років, поки люди навчилися плавити мідь із руди. Спочатку метал виплавляли в тих печах, у яких обпалювали керамічні вироби. Згодом давні металурги побудували спеціальні печі. Навряд чи перехід від кування до плавлення був випадковим, адже щоб мідь розплавилась, була потрібна температура 700-800°С. Згодом її почали виплавляти з руди. У природі мідь у поєднанні з рудами мала вигляд каміння синюватого кольору. Давній металург міг покласти до печі такий камінь і побачити, що більша частина каменю зникла, а він дістав мідь у чистому вигляді. Можливо, саме так людина відкрила спосіб добування міді з руди. Вчені вважають, що у такий спосіб цей метал почали отримувати в різних місцях майже одночасно. Про виплавляння міді з руди свідчать знайдені археологами в давніх копальнях знаряддя праці – кайла із рогу, мідні сокири тощо.

У III тис. до н.е. давні металурги, мабуть, намагаючись надати міді міцності, додавали до неї різні домішки, поки не помітили, що міцнішою вона стає з додаванням ще одного металу – олова. Сплав міді й олова називають бронзою. Цінною її властивістю було те, що вона легше, ніж мідь, розливалася у форми. Так почалась епоха бронзи (III-I тис. до н.е.).

За часів енеоліту (IV-III тис. до н.е.) на території України сформувалися дві основні групи племен – землероби та скотарі. У цей час виникла трипільська культура (IV-III тис. до н.е.). Поселення трипільців розташовувалися на Правобережній Україні й у Причорномор’ї. Назва культури походить від с. Трипілля Київської області, де у 1893 р. археолог В. Хвойка відкрив перше поселення. Нині в Україні відомо близько 1000 пам’яток цієї культури. Трипільці будували величезні поселення – протоміста. Найбільшими з них є Доброводи – 250 га, Майданецьке – площею 270 га, Тальянки – 400 га. У таких поселеннях було близько 2000 жител і проживало від 10 до 20 тис. осіб. Житла трипільців розташовувалися колами і мали площу до 150 м². Будинки були як наземні, так і напівземлянки. Інколи житла були двоповерховими. Стіни й печі зазвичай білили та розмальовували, як і в традиційній українській хаті.

Основним заняттям трипільців було землеробство. Вони вирощували більше десяти сортів пшениці, займалися виноградарством, садівництвом та скотарством. Справжнім дивом були витвори трипільських гончарів. Посуд фарбували білою, червоною і чорною фарбами та розмальовували.

Тому трипільську культуру інколи називають культурою мальованої кераміки. Окрім посуду, на території поселень знайдено керамічні фігурки людей і тварин, макети жител, ритуальне начиння.

Трипільці жили великими родинами, які об’єднувалися в роди, роди – у племена, племена – у союзи племен. Плем’я очолював старійшина, який керував суспільним та господарським життям. Малюнки на трипільській кераміці донесли до нас сцени поклоніння сонцю, заклинання дощу та інші. Трипільці нагромадили знання про космос і зоряне небо, що простежується на символічних зображеннях. У ІІІ тис. до н.е. трипільська культура зникла.

У ІІ тис. до н.е. було винайдено спосіб виплавляння з руди заліза. Спочатку це була криця – залізо з великою кількістю домішок. Розпечену крицю кували і виробляли з неї знаряддя праці й зброю.

Опанувавши метали, людина почала виготовляти з них окремі частини знарядь праці та зброї. Потреба у мідних і бронзових виробах постійно зростала, а отже, зростала потреба у людях, які вміли обробляти метали.

В енеоліті відбулася ще одна вагома зміна в житті людства – скотарство відокремилося від землеробства. Вчені назвали цей процес першим поділом праці. Тобто деякі племена займалися лише скотарством. Спочатку вони пасли худобу біля своїх поселень, а із зростанням її кількості пересувались у пошуках нових пасовищ. Так умови господарювання зумовили й інший спосіб життя племен скотарів – кочовий.

Землероби ж, навпаки, змушені були триматися родючих земель, вести осілий спосіб життя. Худоба, яку вони тримали у своєму господарстві, давала їм м’ясо, молоко, шкури, вовну. Понад 5 тис. років тому землероби навчилися запрягати велику рогату худобу в рало, а потім у плуг для орання полів. Це полегшило їхню працю, прискорило та поліпшило обробіток землі, збільшило врожаї.

Винайдення в епоху бронзи колеса було ще одним кроком до вдосконалення й ускладнення знарядь праці та пристроїв, що полегшували життя людини. Вози, поставлені на колеса, допомагали землеробам перевозити вантажі, а скотарям долати великі відстані. Водночас ускладнення знарядь праці, обробка металів й швидкий розвиток ремесел вимагали від людини більших знань, вправності, досвіду. З-поміж землеробів і скотарів виокремлювалися майстри, які займалися тільки ремеслом. Так відбувся другий поділ праці: ремесло відокремилося від інших занять – землеробства і скотарства.

Поряд із землеробами жили племена скотарів. До археологічних культур скотарів належить середньостогівська культура (IV-III тис. до н.е.). Її представники жили на Придніпров’ї, Сіверському Дінці, Донбасі. Основним заняттям цих племен було розведення коней. Звідси в Європі поширився орнамент на посуді, зроблений відбитком шнура.

До культур кочових скотарів учені відносять ямну та катакомбну (III-II тис. до н.е.). Ямна була поширена на території від Нижнього Поволжя до Нижнього Придніпров’я. Назва культури походить від звичаю ховати небіжчиків у прямокутних ямах під курганами. У могилу клали посуд з їжею, знаряддя праці, зброю та бронзові прикраси. У похованнях знайдено частини возів, що свідчить про виникнення колісного транспорту. Ці племена вели кочовий спосіб життя, проте в них існували місця зимівель, що мали укріплення. Так, біля с. Михайлівки на Херсонщині знайдено залишки мурів довжиною 45 м і висотою 2 м. Скотарі ямної культури обожнювали сили природи – сонце й вогонь. На початку епохи бронзи в степах України з’явилися племена катакомбної культури. Її назва походить від гробниць­катакомб. Ці племена розселилися в степу від Волги й Кавказу до пониззя Дунаю. Провідна роль у кочівників належала чоловікові, у разі смерті якого його дружину вбивали й ховали разом з ним.

Племена – носії трипільської та багатьох інших культур стали основою для формування нових народів і зробили значний внесок у розвиток світової цивілізації та збагатили історію України.